Уявіть ситуацію, що в якомусь із сіл вирішили провести громадські слухання про доцільність подальшого функціонування місцевого кафе-наливайки. У відповідь її постійні клієнти, чітко усвідомлюючи негативний для них вердикт земляків, заявляють, що, мовляв, нічого всім жителям населеного пункту вирішувати справу, яка їх не стосується, бо право голосу має належати лише завсідникам закладу.

За кілька днів до Дня перемоги в Кобеляцькому районі Полтавської області сталася надзвичайна подія. На території села Чумаки Бутенківської сільради бульдозер турецької дорожньо-будівельної фірми «Онур» зрівняв із землею могилу військових льотчиків, які загинули під час Другої світової війни. 

Згадала, як 29 квітня на одному з телеканалів дивилася сюжет про чорнобильську зону, яка перетворилася на місце екстриму та «паломництва» туристів з усього світу. Дарма що бодай крок убік від усталеного туристського маршруту там означає радіаційну пастку… Аж раптом — неприємна новина: пожежа на Рівненській АЕС. Тобто ось тут, зовсім поряд, за якихось 180 кілометрів від моєї домівки! У цей момент, зізнаюся, стало вже не до Чорнобиля, який залишив в області мітку: 330 тисяч її жителів і нині мають статус постраждалих і проживають здебільшого в третій чорнобильській зоні... 

Кожна людина любить місце, де народилася й зростала. І байдуже, велике місто чи маленьке селище — це твоя мала батьківщина. Це домівка. А домівку хочеться бачити чистою, охайною, комфортною та затишною. Хоч і не завжди це може залежати особисто від тебе.

Ви ще не чули свіжих жахіть про українізацію Донбасу? Тоді нате! Тільки тримайтеся міцніше.

Отже, принишкло і похмуро насупилося українізоване і тому чорне-пречорне місто. А в ньому вулиця чорніша від чорного вугілля. На ній — чорний-чорний будиночок. А за чорними-пречорними дверима чорніє така сама кімната, де все-все: підлога, стіни, меблі — такі, немов тут кілька місяців чорні чорти качалися чи шахтарі після зміни перевдягалися. Посередині стоять чорнющі, немов головешки, стіл і стільці. На них сидять двоє похнюплених місцевих жителів — також не кольору цукру чи першого снігу. І мовчать вони по-чорному. А потім один порушує чорну тишу: «Чуєш, а таки, мабуть, ми даремно всі російськомовні газети спалили!»

Незабаром зустріну 72-ге літо. Щасливий, що майже 30 років прожив у вільній власній державі. Тож є змога порівняти позитиви й негативи в її розвої. Мають бути душевний підйом і радість молодеча. Звичайно, жити стало легше, попри складнощі нашого часу. Однак усе болить, особливо серце, душа, від усвідомлення безвиході. Мучать запитання, куди ж нас хтось невидимий веде, болить голова від того, що економіка мала би бути ефективною, бо є інтелект, ресурси й можливості, але немає турботливої руки, законодавчої твердості та гнучкого державного захисту товаровиробника. Лікування від таких недуг хоч і безплатне, але дуже дорого обходиться і державі, і її багатостраждальним громадянам.

Літні люди знають багато, але ще треба хотіти їх чути. «Мамо, чому сміття треба не з двору вимітати, а навпаки — з вулиці у двір мести?» — запитала пенсіонерка у своєї майже сторічної свекрухи. «Хіба я вже пам’ятаю? Треба було мене слухати тоді, коли ти була молода», — відповіла прабабуся.

Усе-таки дивно влаштовані люди. Те, чого вчора чекали з таким нетерпінням і величезними надіями, сьогодні як доконаний факт сприймають якщо й не з байдужістю, то без бурхливих емоцій. Щоправда, нині вони нуртують на самій верхівці.

Невдоволення владою — прикмета не лише поствиборчого періоду. Логічно, що настрій звичайного українця в будь-який період не оптимістичний. Кожен сподівається, що все має вирішувати висока влада. Домовлятися з небесами про сприятливу погоду, з МВФ — про ціни на газ, з лікарем — про гарне обслуговування, із вчителем — про високі оцінки для доньки,  з ЖЕКом — про ремонт покрівлі.

Синтетична тканина, яка розкладається 40 років. Яскрава фарба, що забруднює токсинами ґрунт і воду. Пластик з упаяним усередину металевим дротом, який розкладається 100—180 років. 24 кілометри — радіус діоксинового забруднення під час спалювання. Все це про штучні квіти. А ми їх десятиліттями носили на могили, не задумуючись над тим, які вони небезпечні. Зручність для людини обернулася шкодою для неї самої та довкілля загалом.