Незабаром зустріну 72-ге літо. Щасливий, що майже 30 років прожив у вільній власній державі. Тож є змога порівняти позитиви й негативи в її розвої. Мають бути душевний підйом і радість молодеча. Звичайно, жити стало легше, попри складнощі нашого часу. Однак усе болить, особливо серце, душа, від усвідомлення безвиході. Мучать запитання, куди ж нас хтось невидимий веде, болить голова від того, що економіка мала би бути ефективною, бо є інтелект, ресурси й можливості, але немає турботливої руки, законодавчої твердості та гнучкого державного захисту товаровиробника. Лікування від таких недуг хоч і безплатне, але дуже дорого обходиться і державі, і її багатостраждальним громадянам.

Чому так відбувається? Багато запитань, а відповідей катма.

Ми стали свідками, як із руйнуванням радянської імперії під керівництвом багатьох безвідповідальних керівників на місцях і керманичів у центрі зруйнувалась економіка. Замість піднесення патріотизму, зміцнення національних переконань, як пирій на городі, розвинулася корупція, поляризувалася бездуховність, зневіра тощо. Як поганки, на економічних руїнах і суспільному перегної буйно виросли новітні олігархи, підняли голови сепаратисти.

Далі — більше: війна з «добрим сусідом»! На слабке похиле дерево кожна коза стрибає. Замість щасливих надій — фальш, підступність, розчарування.

Знайомі й незнайомі журналісти, держслужбовці та пересічні громадяни часто запитують про політику, економіку, духовність, налагодження громадського життя, цікавляться ставленням до тих чи інших подій і явищ у країні. Відповідаю як можу, вмію. Ділянки, які я очолював самостійно, завжди займали перші місця в суперництві. Люди розуміли мене, а я їх. Виживали разом. Якщо ж виконував обов’язки заступника керівника, то було всяке. Я людина обов’язкова, виконавча. Доводилося інколи ніяковіти, та ніколи вини за прорахунки не перекладав на інших. Заступник повинен виконувати команди керівника.

Свобода полягає в тому, щоб зробити краще, ніж сподівається керівник. Мабуть, це й рухало мою кар’єру від копнувача зернового комбайна до першого заступника голови облдержадміністрації та обласної ради.

Гадаю, що державне керівництво у посттоталітарний період у гонитві за сферами впливу забуло про найважливіше. По-перше, не має, а може, не хоче мати бачення перспектив розвитку держави. Перші керівники не дуже переймалися цим. У них були інші пріоритети, інші турботи. Підсумки говорять самі за себе.

По-друге, немає системи та організаційно-економічних механізмів упровадження в практику реформ, зокрема адміністративно-територіальної (або ними не хочуть скористатися, бо науковці їх давно обґрунтували і пропонують до втілення).

По-третє, немає державної й державницької ідеології, як наслідок — бракує волі та патріотичних переконань і навіть елементарного — поваги до старшого покоління. Нині ніде, в жодній установі не побачите звернення про повагу до старших людей. Немає досконалої патріотичної державної атрибутики. Не творять новітніх і не вживають заходів щодо повернення колишніх шляхетних національних традицій. 

Ті, хто приходить до влади, вважають, що життя розпочинається лише з них. З’ясовується, що всі попередники нічого не робили. Тому ніхто не турбується про тяглість поколінь, передачу добрих починань.

Тисяча запитань «чому?». Відповіді різні. Та їх можна визначити і класифікувати. Тому що нам запропонували таку систему. Тому що нам навіюють: ви байдужі до свого майбутнього, тож найкращі виїжджають на заробітки за кордон. Тому що хочемо, як висловлювалися римляни, хліба й видовищ, і в тому вбачаємо щастя.

Нашим новообраним керманичам слід поставити роботу так, аби повернути собі віру людей. Бо цього разу вже без фінансування олігархів можуть бути протести із значно прикрішими наслідками, ніж під час правління Януковича.

У міжнародному сенсі забезпечити правду важко, особливо коли хтось ігнорує міжнародні домовленості, міжнародне право. Та куди ж звернутися пересічному українцеві, якого в боротьбі за правду звинувачують якщо не в націоналізмі чи нацизмі, то в надмірній вибагливості чи байдужості, зрештою, в чому завгодно?

Хто міг би, скажімо, захистити від посягань олігархів хлібороба? Політикам найважливіше — гроші. Із громадських організацій хіба профспілки, які нині тихцем паразитують на залишках громадського майна, могли б сказати слово про новітнього землевласника-кріпака, але, перелякані революцією, мовчать.

Тема безкінечна, але про неї потрібно говорити. Про актуальні проблеми слід запитувати тих, хто їх розв’язує. Новий Президент, нова влада, нові депутати повинні знати відповіді на нові питання, які перед ними обов’язково порушуватиме народ.

Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільського національного технічного університету
імені Івана Пулюя,
для «Урядового кур’єра»