Україна рік у рік приймає дедалі більше іноземних туристів. І це особливо радує. Згідно із нещодавно опублікованими даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі, до нашої країни в 2018 році завітало 14,2 мільйона іноземців. Як відомо, владні структури поставили собі за мету збільшити протягом наступних чотирьох років цю цифру до 30 мільйонів на рік.

Кожна людина хоче бути успішною та щасливою. Але, на жаль, далеко не кожній це вдається повною мірою. Головна причина криється в тому, що чимало людей  не вміють ефективно керувати своїм та навколишнім життям. Більшість прагне простих рішень для непростих життєвих ситуацій або ж пливе за течією. Звісно ж, у таких ситуаціях результати часто бувають невтішними. У разі певного вибору ми часто керуємося не ґрунтовно виваженими рішеннями на підставі об’єктивної інформації, а власними спонтанними почуттями, бажаннями, надією на щасливий випадок. Тож часто замість насолоди від життя маємо проблеми в сім’ї, на роботі, із друзями, зі здоров’ям.

У нічну пору, коли чимало багатоповерхівок уже погасили вогні, теплим світлом горить кілька вікон у черкаській школі №4. За ними — люди, які не знають спочинку навіть у пізній час, адже дбають про бійців на передовій. Вони плетуть маскувальні сітки для армійців. Виготовили їх уже сотні. Із самого початку війни ці люди, попри власні проблеми, виконують дуже важливу й потрібну місію — забезпечують тил нашим воїнам, турбуючись і про теплий одяг, і про необхідну техніку, й про смачну їжу, і про ліки, зігрівають наших захисників теплим словом і вірою в перемогу над ворогом. Це справді всенародний рух, який свідчить про високу свідомість нашого народу, його велику волю в боротьбі за свободу і незалежність.

Колись в одному з репортажів із Франції я писала про популярні у цій країні броканти — блошині базари, де можна недорого купити все що завгодно — від столика епохи Луї ХІV до надувного матраца. Коли потрапила до Бельгії, то переконалася, що і бельгійці люблять погожим вихідним днем побродити по броканту в пошуках приємної дешевинки.

Відразу дві новини викликали фурор і серед житомирців, і жителів області. Прес-служба Житомирської облдержадміністрації повідомила про тендер на проведення ремонтно-реставраційних робіт вартістю понад 21 мільйон гривень у стародавній будівлі колишнього міського магістрату Житомира. Тут планують на першому поверсі розмістити музей природи, а на другому — історичну експозицію краєзнавчого музею.

На стежці, що вела до високогірної обсерваторії на горі Піп Іван, зустрів колоритного вусаня, цікавого ще й тим, що допомагав собі в ходьбі лижними палицями. Він, виявляється, приїхав сюди аж із Польщі. «Що вас привело у глибинку Закарпаття?» — запитую його з цікавості.

За майже чотири десятиріччя журналістських відряджень виробилася трохи несподівана звичка: звертати увагу і фіксувати в пам’яті… автобусні зупинки. Насамперед у селищах, селах, хуторах, обіч гомінких трас і доріг місцевого значення — навіть поблизу тих населених пунктів, яких уже немає на мапі, а зупинки все одно залишаються, хай і перехняблені, занедбані.

Ось і зітхнули українці з полегшенням: нарешті завершився опалювальний сезон, і ціле літечко й частинку весни-осені не доведеться з острахом мружитися, дістаючи з поштової скриньки чергові платіжки за спожите тепло. Отож готуйте шкарпетку чи банку, щоб весь цей період відкладати гроші на майбутню зиму.

У години дозвілля люблю передивлятися телевізійні сюжети про життя і норови тварин — інколи буває дуже повчально. Скажімо, до кого із тварин ставлюся зі зневагою та презирством, то це до антилоп гну. І річ не в їхньому потворному вигляді, а в поведінці.

Декомунізація, тобто позбавлення радянської ідеології, яке почалося в Україні ще  у травні 2015 року, згідно з офіційною версією, має завершуватися. Одначе вибратися з радянської дійсності жителям окремих населених пунктів зовсім не просто. Приміром, у Черкасах на більшості табличок на будинках вулиці Кривалівської перехожі читають колишню назву — Паризької комуни. Самі ж власники приватних садиб, яких тут більшість, не поспішають змінювати табличку з назвою вулиці, хоч уже кілька років, відповідно до закону про декомунізацію та рішення міськради про перейменування, це потрібно зробити. Місцеві на запитання, чи хотіли б змінити табличку, показують на ями на дорожньому полотні — спочатку, мовляв, нехай комунальники заасфальтують, а тоді вже й таблички можна змінювати.