За майже чотири десятиріччя журналістських відряджень виробилася трохи несподівана звичка: звертати увагу і фіксувати в пам’яті… автобусні зупинки. Насамперед у селищах, селах, хуторах, обіч гомінких трас і доріг місцевого значення — навіть поблизу тих населених пунктів, яких уже немає на мапі, а зупинки все одно залишаються, хай і перехняблені, занедбані.

Чому таке незвичне хобі, важко відповісти. Певно, від згадок про рідну селищну на території цукрового заводу, яка для нас, малечі, тоді видавалась особливою: світлою, затишною. Там можна було посидіти на лавочці, погратися у піжмурки, зустрічаючи і проводжаючи автобуси з пасажирами: одні виходили, інші сідали — і цей майже ритуал заворожував, дихав невідомістю, кликав у мандри.

Уже тепер, по кількох десятиліттях, розумію: то не просто зупинка у моїй (і певно, не тільки моїй) долі, а щось значно більше — рідніше, дорожче, ближче, що завжди зігріватиме душу і серце.

Згадав її цими днями, коли вчергове проїжджав через селище Дубов’язівка Конотопського району на Сумщині і, звернувши погляд на тамтешню зупинку, не повірив очам. Не зупинка, а квітково-сонячне диво! Свіжовибілена, з новенькою зеленою лавчиною, що аж дихає свіжою фарбою, і захопливими малюнками на внутрішній та бокових стінах. Там і квіти, й український орнамент. Навіть з вікна автобуса можна прочитати слова, старанно виведені каліграфічним почерком: «Хочеш змінити Україну на краще — почни із себе. Бо ти сам і є Україна!»

Вочевидь, не тільки я прикипів очима до шибки, бо жіночка, яка ввійшла в салон, швиденько пояснила: «То днями місцеві школярики постаралися. Бачите, як славно вийшло!» А що славно, то славно. І навіть коли маршрутка рушила, деякі пасажири озиралися, не приховуючи захоплення.

Уже потім дізнався, що то результат роботи вчителів і старшокласників тамтешнього НВК, які за підтримки адміністрації нещодавно створеної Дубов’язівської ОТГ вдихнули в зупинку друге життя. Ентузіастам надали тільки фарби і пензлі, а все решта — старанність, уболівання за рідне селище, відповідальність перед маленькою батьківщиною — їхнє.

Подумалося: чи не починається кожен сільський населений пункт із зупинки? Саме з неї, де щодня бувають десятки чи й сотні людей — і місцевих, і приїжджих, бо таки щодня комусь та й випадає вирушати в дорогу. І наскільки важливо проводити час, очікуючи на транспорт не під вітром чи дощем, а в затишку, комфорті, до того ж безпечно, бо автомобільна дорога має ризики.

Подумки погортав недавні й давніші поїздки і дійшов приємного висновку: останніми роками зупинки на Сумщині таки змінилися на краще. Хай і не всі, але є тенденція, пов’язана зі створенням об’єднаних територіальних громад, коли самі мешканці роблять ревізію у власному господарстві, беруться за наведення порядку, який не потребує мільйонних коштів. На щастя, нині можна не тільки причепурити те, що є, а й придбати сучасні зупинки — модульні, з дерева, спеціальних будівельних матеріалів, навіть з екзотичного габіону, який уже почали використовувати в окремих ОТГ України, зокрема на Волині. Як кажуть, були б гроші і бажання. І завдяки цьому села оживають, набувають іншого, веселкового забарвлення, стають світлими, одухотвореними.

Правду кажуть: скільки сіл, стільки й зупинок. І всі різні, пов’язані з місцевістю: «біля церкви», «на горі», «за поворотом», «на перехресті». І як добре, що там не доводиться гибіти, чекаючи на транспорт, а можна посидіти на лавчині, помилуватися малюнками, словом, провести час у затишку. Бо таки справді: зупинка — не тільки місце, де одні пасажири виходять, а інші сідають, а щось значно більше, те, що доводиться бачити щодня і що стає пізнаваним, своїм. Не тільки для окремих чи небагатьох, а кожного з нас, адже будь-яка дорога починається і закінчується саме так.