Із надр минулого в нашому складному постсоціалістичному сьогоденні ніби ненароком спливає котрась архаїчна структура, яку хтось далебі не без кебети намагається підсунути легковірному загалу з ностальгічним присмаком. Мовляв, як же було добре, коли вона була: і правила, і людям давала жити, та й себе рідну не забувала. І далі з цієї міфології: збирали копійки-внески, на ці грошенята будували та утримували солідну інфраструктуру, штат, і все це було загальне, тобто нічиє. 

Ленін уже не той, що років із 30 тому, коли ми з однокласницею в червоних галстуках під його монументом дерли руки в піонерському салюті. Та й стан типового пам’ятника не такий уже й страшний, хоч за чверть віку непотрібності він міг би потріскатися й обсипатися. Вождь світового пролетаріату вказує правицею на південь, у бік Чорного моря і Туреччини. Якщо подивитися на нього під певним ракурсом, то здається, що чоловік робить селфі. 

Ті, хто вірять російському телебаченню, впевнені, що російських військ на Донбасі немає. Приблизно таку саму тезу взяли на озброєння деякі київські чиновники і так звані екологи, які вирішили не помічати очевидного — озера на Позняках, точніше на розі проспекту Петра Григоренка і вулиці Здолбунівської. І це попри те, що воно позначене на всіх картах цієї місцевості! Його добре видно на супутникових знімках, навіть тих, які зроблено в посушливі сезони року. Зрештою, озеро добре видно неозброєним оком. Навіть попри галас і бійки останніх днів, тут плавають качки. Проте дехто, подібно до керівників Кремля, продовжує повторювати мантру: «Нема, нема, нема!» 

Тривожний дзвінок від знайомої сєверодончанки: «Чиї танки поблизу міста?!» За дві-три розмови із військовими страху покладено край — то просто навчання. Хоч городянка вже й сама здогадалася. І вже з усмішкою розповідає, як вони з подругою вирушили на поле саджати картоплю. Нелегка праця, хоча і сонечко вже майже по-літньому гріє. На сусідніх ділянках — майже всі знайомі. Згадали сєверодончани про сапки, відра й лопати, бо місцеве бюджетоутворююче підприємство «Азот» так і не запрацювало за майже два роки АТО. А виживати треба. Словом, працювали, жартували, вихвалялися хто й що висаджує... Аж раптом — танки. Вісім машин посеред поля, де зазвичай співробітникам «Азоту» надавали ділянки під городи. 

Одразу зауважу: висловлюю не тільки свою думку, а й усіх членів нашої асоціації, а це понад три тисячі професіоналів популярного в народі жанру. Вважаємо конче потрібним  ухвалення законо?проекту  № 3822, спрямованого на  підтримку національного контенту в ефірі ФМ-радіостанцій і ТБ, а саме квоти для національного виробника — 75% звучання пісенного матеріалу в усіх без винятку передачах.

Ця радикальна дія має врятувати рідну пісню. Свого часу Франція потерпала від засилля англомовного сусіди — було й таке, що Велика Британія виставляла свій флот із чотирьох-п’яти дредноутів на Атлантиці з гігантськими динаміками і цілодобово транслювала на французьке узбережжя звуковідтворювальними засобами англомовну пісенну рок-продукцію. Французи вжили заходів: ухвалили закон про захист свого звукового середовища і скасування іншомовного контенту в ефірі. Цей закон зміг захистити французьку мову завдяки чітким заборонним нормам, прописаним у ньому. 

Такого в Україні, схоже, ще не було: в обласному самоврядуванні Рівненщини — двовладдя. Окружний адміністративний суд визнав протиправним рішення облради про звільнення її голови Володимира Ковальчука, але не скасував результатів голосування за нового голову Олександра Корнійчука. Тож легітимними себе вважають обоє. 

Чи бувало вам соромно за якусь зовсім сторонню людину? Запам’яталася одна молода активістка, що просто-таки тішилася можливістю продемонструвати готовність добитися свого будь-якими методами: «Ми підемо до міського голови, і якщо він з нами не погодиться, закидаємо його яйцями!» Вона вважала себе патріоткою міста і зовсім не збиралася рахуватися з тими, хто намагався довести її неправоту. Мовляв, хто не з нами, той проти нас, а повага до чужої думки — не для нас. Дівчині і на гадку не спадало, що патріотичні дії, які викликають сміх, дискредитують саме поняття патріотизму. І мають ефект прямо протилежний очікуваному.

Нещодавно побачила в соцмережах фото пропутінської демонстрації. Величезний натовп із нахмуреними бровами і завзятим блиском в очах чимчикував за розтягнутим на всю ширину вулиці плакатом «Путін — не…», ну ви розумієте: не те, чим його називають українці. Можна боки рвати від реготу, додаючи до того гасла цілий список того, чим іще «не є» зазначена особа. 

Щоразу, купуючи цукор у магазині, неодмінно звертаю увагу на виробника. Раніше найчастіше траплялися полтавські й вінницькі адреси, натомість останнім часом здебільшого дніпропетровські. І хоч би до яких торговельних точок заходив, ніде немає жодної сумської упаковки. І не може бути. Бо з початку нинішнього тисячоліття бурякопереробна галузь Сумщини пішла в настільки круте піке, що вийти з нього сьогодні не просто проблематично, а, швидше за все, неможливо. Адже більшість цукрових заводів уже перетворилися на металобрухт, і ті одиниці підприємств, що дивом уціліли, нині законсервовані або ж чекають на переплавку. 

Коли скресає крига і перші невеликі потічки хоч і поволі, проте вперто прориваються крізь льодяні тороси на бистрину, намарне чекати від них чистоти та прозорості. Усьому свій час. Спершу вода, долаючи чималий опір, буде каламутною, нестиме геть усіляке сміття, гілляччя,  інший непотріб. Затим потроху вгамується, набере нової сили, щедро поїтиме береги, віддзеркалюючи довколишній розмай.

Децентралізація, розпочата в нашій країні, чимось нагадує таку розкуту річку, друга весна якої нестримно рве греблі старої закостенілої системи і скам’янілого менталітету, що сформувалися  впродовж  багатьох десятиліть. Вона покликана докорінно змінити химерну будову централізованої держави, яка узвичаєно все вирішувала за всіх. І вже змінює її, віддаючи значну частину загальнодержавних повноважень і фінансів  владі, обраній громадянами, яка перебуває найближче до людей, — органам місцевого самоврядування в їхньому європейському розумінні. 

У 1990-ті роки пісня про підпільника Кіндрата і його чудодійний самогонний агрегат була напрочуд популярною. Оспівуючи революційні подвиги «народного депутата», автор водночас (свідомо чи ні, хоч й із максимальною іронією) творив осанну напою, який в усі часи, на відміну від самого твору, був популярним.