Із надр минулого в нашому складному постсоціалістичному сьогоденні ніби ненароком спливає котрась архаїчна структура, яку хтось далебі не без кебети намагається підсунути легковірному загалу з ностальгічним присмаком. Мовляв, як же було добре, коли вона була: і правила, і людям давала жити, та й себе рідну не забувала. І далі з цієї міфології: збирали копійки-внески, на ці грошенята будували та утримували солідну інфраструктуру, штат, і все це було загальне, тобто нічиє.

Як ви, мабуть, зрозуміли, йдеться про профспілки, таку собі «школу комунізму», якою автори зловісної комуністичної ідеології підпирали власні псевдоідеї суцільної словесної рівності, показного панібратства і брехливої солідарності. І приводом згадати про них стало зовсім не наближення Першотравня…

Істини заради скажемо, що це не власне, а запозичене явище. Хоча, приміром, самі ж британці з притаманним їм тонким гумором, як-от незрівнянний Джордж Бернард Шоу, завважували, що профспілки — це не соціалізм; це капіталізм пролетаріату. А наші сусіди-поляки вустами Леха Валенси на запитання «Як управляє «Солідарність»? відверто зізнавалися: «Спершу чотири години управляє, а затим чотири години протестує проти цього управління».

У країні, в якій ми жили раніше, профспілковий рух зуміли викривити до трагіфарсу, збудувавши потужну (другу після капеерес) чітку централізовану ієрархію від маленького осередку на найнижчому рівні (цех, відділ, управління), затим первинної організації, районних та обласних структур, галузевих центральних комітетів, їхніх республіканських об’єднань і найцентральнішого — у білокам’яній.

І скрізь, як і годиться для тих, хто хоче утвердити в масовій свідомості свою велич і могутність, величезні кабінети з килимовими доріжками, шкіряними меблями, секретарками, кришталевими графинами і пальмами… Усе під контролем-наглядом. І щоб жодної самодіяльності. Одне слово, демократія у найвикривленішому вигляді.

Можливим опонентам відкрию найприхованіший профспілковий секрет: далекого 1991-го так звані профспілкові лідери (утім, як і компартійні та комсомольські) нахабно привласнили оті лише на перший погляд мізерні членські внески (а це колосальні суми ще радянських карбованців), які справно десятиліттями платили наші діди і батьки, хитрощами вирвали їх з інфляції перших років незалежності і безбідно прожили всі 25 складних і буремних років, розказуючи байки рідіючим лавам своїх недалеких прихильників про їхній «захист» і «підтримку». Збережена ними система вже й не потребувала мільйонів членів: відтоді гроші робили гроші.

Прислужуючи то там, то там політсилам, які отримували владу, улеслюючи довірливих виборців, підтанцьовуючи спершу лівим, а затим і януковичівським політикам у сесійній залі на Грушевського та на безплатних шоу-пікетах біля Будинку уряду, куди під загрозою звільнення виводили своїх водіїв, секретарок і прибиральниць, псевдопрофлідери ще донедавна залишалися на плаву.

Коли мирні демонстранти на Майдані самочинно відкривали великі дубові двері колишнього Будинку профспілок, щоб утворити там штаб спротиву реакційному режиму «проффесора» та його зграї, це було спонтанно, проте справедливо — він споруджувався та утримувався за наші з вами кошти і гіпотетично належав усім. Багато кому тоді здавалося, що глиняний колос зрештою піде у невість, і навіть його пожежа та остаточна руйнація, на жаль, рясно скроплені кров’ю майданівців, сприймалися як Божа кара.

Та минуло два роки, як на руїнах постав… «Каратель». Таке собі «кафе на кістках», зловісна з’ява якого, подейкують, ніяк не обійшлася без намагань колишніх ще раз повернути колесо історії. Дехто допоки ще тихенько та дедалі наполегливіше говорить про необхідність «повернення» нібито незаконно забраного спілчанського майна. Посивілі проффункціонери та їхні подорослішалі діти й онуки з течками пересиджують лихі часи в приміщенні у центрі столиці, заробляючи на безбідне життя здачею майна в оренду  небідним орендаторам.

Дивовижно, але ці «привиди з минулого», яких слід було б уже давно винести на смітник вітчизняної історії, ще не втратили надії на реванш. Один з найсвіжіших прикладів — намагання «накласти лапу» на дитячо-юнацьку спортивну школу олімпійського резерву з вітрильного спорту в столичному районі Оболонь. Кажуть, колись споруджувалася на їхні гроші. А насправді комусь просто впала в око гарна місцина у Дніпровій заплаві…

Те, що це була звичайнісінька спроба рейдерського захоплення, підтвердив і міністр молоді та спорту Ігор Жданов. Утім, у цьому конкретному випадку спільними зусиллями вдалося відстояти майбутнє: діти зможуть і далі займатися своїм улюбленим видом спорту, адже тіні з минулого не змогли прокрастися під вітрила.

А слідчих новостворених антикорупційних органів та громадських антикорупціонерів, сподіваємося, ще зацікавлять махінаторські справи з переведенням колишнього загальнонародного майна в особливо великих розмірах у власність закритих акціонерних товариств, що, як поганки після дощу, виросли на так званій профспілковій власності.