Щоразу, купуючи цукор у магазині, неодмінно звертаю увагу на виробника. Раніше найчастіше траплялися полтавські й вінницькі адреси, натомість останнім часом здебільшого дніпропетровські. І хоч би до яких торговельних точок заходив, ніде немає жодної сумської упаковки. І не може бути. Бо з початку нинішнього тисячоліття бурякопереробна галузь Сумщини пішла в настільки круте піке, що вийти з нього сьогодні не просто проблематично, а, швидше за все, неможливо. Адже більшість цукрових заводів уже перетворилися на металобрухт, і ті одиниці підприємств, що дивом уціліли, нині законсервовані або ж чекають на переплавку.

Чому ж у краю, де й досі шанують і згадують великих цукрозаводчиків Харитоненків, Терещенків, Суханових та інших промисловиків-меценатів, так бездарно і швидко втратили вікові традиції, покладаючись на цукор з інших областей України? Чому Сумщина, яка раніше сіяла цукрові буряки на 90—100 тисячах(!) гектарів і мала 16 цукрових та 2 рафінадних заводи, опинилася у глибокому «ауті», задовольняючись кількома сотнями гектарів солодких коренів, урожай з яких до того ж переробляють не в себе вдома, а на Полтавщині чи Харківщині? Чому кільком уцілілим на сьогодні підприємствам так і не знаходять практичного застосування, хоч обладнання цілком придатне для роботи? Це ж і додаткова зайнятість населення, і відрахування до бюджетів різних рівнів, Пенсійного та інших фондів.

Не тільки ці, а й низка інших «чому?» лунали під час недавньої традиційної зустрічі ветеранів цукрової галузі області, яка має хоч і неформальний, однак важливий соціально-економічний характер. Побувавши там і поспілкувавшись з її учасниками, упевнився: зазначені вище запитання зависають у повітрі без жодної відповіді. Та найпарадоксальніше з усього, що зараз маємо, — жодного натяку на дефіцит цукру (постукаймо по дереву, аби не зурочити!). Різниця в його ціні хоч і коливається в межах однієї-двох гривень за кілограм, усе ж дає змогу регулювати і підтримувати ринок, забезпечуючи населення одним із продуктів першої необхідності. Тож постає питання: а може, взагалі для Сумщини цукрове виробництво зайве? Та й не тільки для слобожанського краю, а й низки інших, де припинили роботу переробні підприємства? Заводів немає — немає проблем. А то морочили б голову сівбою, обробітком посівів, збиранням, транспортуванням, переробкою… А тоді ще й збутом.

Але тут, як мовиться, стоп. Якщо раніше мали іншу країну й інші значно масштабніші ринки збуту, то й зараз у цьому сенсі мало що змінилося. Цукор як був затребуваний, так і залишається бажаним у багатьох країнах не тільки на пострадянських теренах, а й загалом у Європі та світі. Недавно промайнуло повідомлення, що на перше місце за обсягами закупівель українського солодкого продукту вийшла Румунія. Та чи тільки там готові купувати цукор нашого національного виробництва, який в усі часи і нині славиться насамперед якістю? За бажання завжди можна знайти вигідного покупця, а якщо йдеться про якісний продукт, і поготів.

Залишивши поза дужками будь-який натяк на продовольчий патріотизм, хоч він ніколи не зайвий, пригадую, як у 90-ті роки, опісля багаторічної залізної завіси на прилавках наших магазинів уперше з’явилося щось на зразок цукру, але блакитного кольору із зеленуватим відтінком. Зате на етикетці: made in ne nashe. Покладеш ложку до чайної чашки — несолодке. Ще одну — те саме. А як 4—5, тоді вже починаєш здогадуватися, що то цукор.

Хоч і кажуть, що про смаки не сперечаються, але про цукрові можна. Утім, навряд чи це стосується продукту українського походження, бо його реноме бездоганне.

А чим же закінчилася традиційна зустріч ветеранів цукрової галузі області? Нічим. Майже тим, що й лекції багаторічної давності з так званої партійно-політичної роботи (був колись такий обов’язковий предмет), або ППР: посиділи, побалакали, розійшлися. Ось тільки, на жаль, ця абревіатура актуальна і зараз. Бо дуже часто тільки цим завершуються багато починань та ініціатив не лише на місцевому рівні.

То чи не стануть із часом зайвими власноруч вирощені гречка, кукурудза, соняшник? Адже магазини вже заполонили китайський часник, єгипетська картопля, польська цибуля. А років через 30—40 ветерани рослинницької галузі збиратимуться на подібні зустрічі і з ностальгією згадуватимуть, як колись вирощували споконвіку українські культури, що витіснили спритніші і більш розпорядливі господарі.