Не спалося. Та й нині ніч — суцільне горе… Жителька Горлівки ще звечора збагнула, що перебути ніч доведеться знову у ванній. Це тісне приміщення без вікон під час потужних обстрілів вважається найнадійнішим місцем схову. Звісно, значно безпечніше перебути лиху годину у підвалі їхньої багатоповерхівки, але хіба у свої сімдесят із гаком туди находишся східцями аж із дев’ятого поверху? Тому й доводиться майже щоночі «приймати ванну». «Іноді, Марино, здається, як доживемо ми до України, буде страшно сюди навіть заходити, — недавно сказала сусідка по сходовій клітці. — Бо скільки тут провели моторошних годин, днів та ночей».

«Землетрус» почався ще не смеркало. А електрика зникла, як тільки за вікнами загриміли перші «бахи». Вона тоді прихопила ще одну ковдру і, важко спираючись на палицю, посунула до ванної кімнати. Полегшено зітхнула, аж коли нарешті щільно зачинила за собою двері на клямку. Навпомацки вмостилася на стілець, де лежала тепла куртка, і очі почали поступово звикати до темряви. Схоже, це знову надовго, але тепер усе найпотрібніше під рукою: є питна вода і навіть гарячий чай у термосі. А он на відстані простягнутої руки монотонно й голосно цокає будильник. Щоправда, він також потерпів: кілька тижнів тому впав зі столу, щось у ньому дзеленькнуло, і відтепер він може працювати тільки у лежачому положенні. Втім, не біда, головне — справно відраховує хвилини й години, які вночі здаються вічністю.

А он у тому куточку напохваті малий приймач. За словами когось із сусідок — «радівце». Вона й сама так тепер його називає, і зовсім недавно збагнула: ця «бабська» назва швидше не від слова «радіо», а від «радість». Адже отой маленький динамік залишається єдиною розрадою у важкі години самотності, адже дає можливість почути бодай людський голос. Увімкнеш, послухаєш чиєсь шамкотіння, і таки стане легше… Хоч, якщо чесно, задоволення це сумнівне, адже приймач зловісно шипить і намагається вжалити нахабною брехнею про Україну, повернення якої вони, більшість мешканців міста, чекають — не дочекаються. Тому терпіння слухати цю маячню вистачає не надовго. Та й батарейки треба економити...

Ого! «Садять» так, що аж шибки заторохтіли. Мабуть, вибухнуло неподалік. Хоч би ті ж вікна вціліли. Бо чим тоді їх латати, щоб зимовий морозний вітер не гуляв і без того не дуже теплою квартирою? Намацала сірники, запалила свічку — полум’я тремтіло, немов старечі пальці, якими заходилася зав’язувати платок, а потім застібати ∂удзики на пальто. Стало тепліше й затишніше. У порівнянні із тим, що коїлося на вулиці, через часті залпи й вибухи, тепер майже як у Бога за пазухою. Якби не так гриміло, можна було б і подрімати… Тю на тебе! Телефон заскавулів так несподівано, що аж здригнулася. «Бабо, ти у ванній? — риторично запитала сестра Раїса, яка мешкала із сім’єю у приватному секторі в протилежному районі міста. І, як водиться, не дала навіть слова сказати у відповідь. — Тоді з легким паром! Хоча набирайся терпіння, бо, кажуть, ці гади з «градами» всю ніч товктимуться, як чорти у пеклі! Там десь поблизу біля вас уже влучили у будинок: горить, аж нам сюди видно. Ти, як буде пауза у цьому «концерті», виглянь обережно. Бо сидиш там у своєму «бункері» і не бачиш, що поблизу робиться…»

Зв’язок зник, і вона навіть не встигла нічого відповісти. Утім, мабуть, досить сидіти сиднем і потрібно обережно визирнути: чи далеко горить? Може, дійсно палає будинок, а вона й гадки не має? Тільки прочинила двері й ступила кілька кроків, звиклі до напівтемряви очі мимоволі примружилися: за вікном кухні у небі ширяли аж занадто яскраві спалахи. Еге… Почала задкувати до свого «бункера». І коли вже взялася за клямку, все довкола враз аж надто сильно загриміло і здригнулося. А її якась невидима вража сила штовхнула так сильно, що не встояла на неслухняних ногах і впала через поріг у ванну кімнату. Ще встигла почути: згори щось посипалося і вкрило її важкою темрявою.

«Ти, бабо, навіть не в сорочці, а у шубі народилася!» — почула торохтіння сестри Раїси, коли аж вранці прийшла до тями і побачила прямо над собою заплакане обличчя рідної людини. Розмовляти було несила, але очима спробувала запитати: де я і що зі мною? Сестра зрозуміла її без слів. «Нічого страшного, — спробувала всміхнутися. — Снаряд не розірвався. Невелика контузія…» А коли медсестра в білому халаті зробила укол і відійшла, Раїса по-змовницькому підморгнула: «До України заживе!..»