Археолог, директор Державного підприємства «Волинські старожитності» Олексій Златогорський нині постійно в роз’їздах. Бо офіс і місце проживання — в Луцьку, а робота, яку вже не перше літо доводиться виконувати, — за 60 кілометрів, у древньому Володимирі-Волинському. Досвідченого археолога не здивуєш людськими кістками: дослідження поховань різних століть — невід’ємна частина його роботи. Але розкопки у давньому княжому місті біля залишків фундаментів замку Казимира ІІІ Великого у цих робочих буднях — на особливому місці.
Бо тут, у древньому Володимирі, що, здається, на своєму віку бачив усе, науковці розкривають, документують і виставляють на суд громадськості небачений досі злочин тоталітаризму. Кістки майже трьох тисяч людей, що абияк були прикриті землею у кількох поховальних ямах, стали найкрасномовнішим свідченням того, до чого може призвести монополія на владу та засоби масової інформації вшанування якоїсь однієї ідеології як єдино правильної.
Масові розстріли громадян Речі Посполитої, що чинили тут після приходу «визволителів зі сходу», — найяскравіше підтвердження злочинності тоталітарних ідеологій. Українці. Поляки. Євреї. Молоді і старі. Жінки і діти. Військові і цивільні. Тисячі цих людей були винуватими лише в тому, що думали інакше, ніж голота, яка прийшла їх «визволяти». І були «социально чуждого классового происхождения».
Це саме місце для розстрілів, як засвідчили свого часу старожили княжого міста, обрали і німецькі нацисти. Чоботи — два різні, але ж пара!
На тлі надзвичайно важкої з психологічної точки зору роботи Олексій Златогорський не втримався, щоб не розповісти у Фейсбуці про порушення власних правил щодо придбання викопних артефактів. Він ніколи не купував нічого з того, що добувають «чорні археологи». Адже це стимулює «дикі» пошуки, які буквально нищать нашу археологічну спадщину. А тут не втримався.
І причина для цього була. З-поміж тисяч людей, яких знищили у «Валах», лише двоє поліцейських з Варшави залишили по собі слід — смертні іменні медальйони. Отож будь-яке нове прізвище тих розстріляних може привідкрити таємницю цього злочину.
Такий шанс давав жетон польського поліцейського, знайдений у 1960-х місцевим трактористом під час виконання земляних робіт на території лікарні, що тоді розташовувалася саме тут. Нинішні ж дослідження городища підштовхнули власника цієї моторошної знахідки до спроби зробити невеличкий «бізнес». І він за сто гривень запропонував номерний жетон Олексію Златогорському.
«Тому я порушив свої правила, адже за жетоном — конкретна людина. А знахідка мені не потрібна. Вона потрібна музею, — розповів він. — Мені вистачить і номера, щоб встановити ім’я. Та в діда-тракториста знайшовся внук — такий собі «новий українець», який за жетон хотів уже 100 євро». Чи варто щось говорити про християнське милосердя та любов до брата свого цього «бізнесмена на смерті»? Або про його мораль? Чи його деградацію та йому подібних з точки зору загальнолюдських цінностей?
Останні два роки у вільний від «профільної» роботи час директор «Волинських старожитностей» Олексій Златогорський працював у місії «Чорний тюльпан», яку очолює справжній патріот України Ярослав Жилкін. Справжній, бо любить свою державу не на словах, а до усієї глибини свого гаманця. Якось сіли рахувати: майже всі статки (понад три мільйони гривень!) витратив колишній бізнесмен, а нині чиновник, на організацію пошуку і повернення рідним тіл тих наших воїнів, які після боїв залишилися десь на полях поблизу Савур-могили, біля Ілловайська, Дебальцевого та в інших місцях.
Незабаром Олексій Златогорський знову повернеться на схід. Бо «на нас дивляться як на психічно хворих. Але ніхто в державі крім нас цю роботу не виконуватиме. А рідні наших і їхніх воїнів тим часом чекають своїх синів, чоловіків, батьків, які пропали безвісти».
Понад 600 «двохсотих» з ризиком для власного життя витягнув він зі своїми колегами з території, тимчасово контрольованої російським окупантом. А це означає, що через співставлення аналізів ДНК є шанс хоч у цинкових трунах, але повернути цих людей рідним. З усіма наслідками — грошовим відшкодуванням, пенсіями на дітей та батькам тощо.
«Для мене немає різниці, наші це полеглі хлопці чи чужі! Вони, найперше, були людьми! — виливає біль з душі волинський археолог. — Один полковник мені навіть сказав: «Ви, хлопці, сепаратисти!» Але мені байдуже, що про мене говорять. Для мене важливіше те, що одне знайдене нами тіло сепаратиста ми обміняли на нашого полоненого, а друге — на 27 тіл наших «кіборгів»!»
А потім Олексій виливає рештки того, що накипіло в душі: «Ті, хто взявся за цю роботу, звичайні люди! Держава нам навіть бензин не надає для цього. Не кажу вже про якийсь статус. А від побаченого, пережитого «там» ми теж «ламаємося». Ходили вже й до психіатрів. Бо горілка — не допомагає! Але як жити далі, якщо знаєш: крім тебе цю страшну роботу виконувати нікому! Та ще й коли під самим боком Євросоюзу «новий ситий українець», що живе поряд, «хоче в Європу», але просить у тебе 100 євро за «смертний» медальйон?»