Він пройшов жорстокі бої у Бахмуті, Соледарі і Херсоні. Його засипало уламками під час входу у визволений від рашистів Херсон. Він витягував поранених побратимів, а потім сам наступив на міну та втратив ногу. Після ампутації повернувся до війська.

Позивний захисника України Петра — «Танк». Він сміється, що тепер «з підбитою гусеницею», але з титановою — ще кращою. Його історія — не про пафос. Вона про людей, які після всього пережитого все одно залишаються у строю. «Я або в армії до перемоги, або вперед ногами», — каже десантник, сапер і бойовий медик з колоритним позивним.

Корективи внесла війна

2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення рф, Петро пішов у військкомат добровольцем. Там відповіли коротко: місць немає, запишемо в резерв. «Потім я подумав­подумав — і сам призвався в ДШВ у Житомирі», — згадує військовий.

Навчання у 199­му центрі, а далі — 46 окрема аеромобільна Подільська десантно­штурмова бригада. Бойові виходи: Херсонщина, Бахмут, Соледар, Кліщіївка, Новотроїцьке.

До війни «Танк» не служив строкову службу. Працював механіком і слюсарем на підприємствах, був інженером­механіком на Полтавському алмазному заводі. У мирний час чоловік обмежено придатний. У воєнне лихоліття — пішов штурмувати позиції ворога.

Свій перший бойовий вихід пам’ятає до деталей. Броньована машина. Херсонський напрямок. Висадка десь між Давидовим Бродом і Великою Олександрівкою.

«Це навіть не страх був. Швидше невідомість. Ти знаєш, що їдеш на бойову операцію, але не уявляєш, що буде далі», — каже він.

Найсильніше в пам’яті Петрові закарбувався момент входу в Херсон. До однієї з багатоповерхівок залишалося буквально кілька кроків. Потім — ворожий приліт.

«Просто різко вимкнули світло. Я зазнав важкої контузії, мене засипало. Хлопці витягли вже непритомного. Ще трохи — і задихнувся б… А коли отямився, також було важко. Розплющуєш очі, все болить, голова розривається, і не можеш зрозуміти, де ти взагалі», — зізнається «Танк».

Після госпіталю воїн повернувся у свій підрозділ уже бойовим медиком. Каже, що тактичну медицину знав найкраще, постійно вчився, готувався проходити окремі курси.

Але війна внесла свої корективи: знову зазнав важкого поранення. І списання з ДШВ.

Після рішення ВЛК Петро почав шукати нову посаду. Вибір у нього був невеликий. «Мені сказали: або сапер, або кухар. Що? Кухар — однозначно ні. А сапер… Може бути. Адже сапери, як і десантники, завжди йдуть першими», — пояснює власну позицію.

Він перевівся у саперний підрозділ, пройшов навчання та знову повернувся на фронт. Там і стався фатальний вибух. «Танк» наступив на міну ПФМ — ту саму «пелюстку», яку сапери називають однією з найпідступніших.

«Вона, клята, не обов’язково вбиває, проте калічить. І найгірше — цю міну дуже важко помітити», — важко зітхає боєць.

Після вибуху — ампутація ноги. Потім протез. І знову повернення на службу.

«Якщо я ще можу тримати зброю, отже здатний воювати», — переконує він.

Петро говорить про це абсолютно спокійно. Без театральності, а як про свідомий вибір. Каже, що найбільше його тримає усвідомлення: багато побратимів з першого призову вже загинули.

«Нас, на жаль, дуже мало залишилося. Тож якщо можу щось робити — збивати ті самі «шахеди», працювати, допомагати, — я це робитиму», — запевняє він. І наголошує, що потрібно більше практики: не на папірці, не картинки, а реальний досвід тих, хто це пройшов.

Треба постійно вчитися

Про саперну справу «Танк» говорить майже як про окрему філософію. Каже: це постійна війна інтелектів. А ворог вчиться дуже швидко. Також військовий розповідає про розтяжки на рівні плечей, замасковані гранати у дверях, «вибухові сендвічі» та пастки для самих саперів.

«На хорошого сапера завжди знайдеться ще кращий, адже росіяни мають дуже сильних фахівців — зуби можна зламати», — не приховує він суворих реалій.

І наголошує: українські військові мають межі міжнародного права, яких дотримуються. А в підступного і жорстокого ворога жодних меж немає.

Окрема тема, яка його неабияк злить, — цивільні, котрі тягнуть уламки дронів додому або продають їх на OLX.

«Люди собі думають: о, бензин є, моторчик цілий. Але не розуміють, що всередині можуть бути небезпечні пастки навіть для саперів», — обурюється боєць. 

Петро терпляче пояснює: росіяни встановлюють додаткові вибухові механізми навіть для тих спеціалістів, які будуть розміновувати БпЛА. Тому сапери працюють годинами. Повільно, обережно, часто дистанційно.

«Моя всім порада: якщо бачите щось підозріле, не чіпайте. Просто не лізьте туди», — закликає він.

Нещодавно «Танк» повернувся зі США, де взяв участь у спортивному заході в Чикаго. Для нього це була не просто дистанція. «Треба пройти ще й за тих, кого вже немає з нами», — переконаний учасник змагань.

На реабілітації йому виготовили спортивний протез. Каже, хотів перевірити себе: чи витримає? Витримав. Але визнає: біг дається важко. Для професійного бігового протеза потрібна ще одна операція, та він навряд чи на неї погодиться.

«Мені важливіше, щоб протез працював у звичайному житті й на службі», — пояснює.

Тому тепер більше думає про паверліфтинг чи армреслінг. А стосовно свого колоритного позивного розповідає, що отримав його ще в навчальному центрі.

«Я дядько немаленький був, то так до мене й причепилося», — усміхається.

Ще каже, що бойові побратими жартують: тепер «Танк» трохи підбитий. Він же відповідає, що йому не просту, а титанову «гусеницю» поставили. 

«Треба постійно вчитися. Удосконалюватися. Бо війна теж постійно вчиться», — додає вже значно серйозніше.

У Петра дві нагороди за поранення, відзнака головнокомандувача та «Хрест доблесті». Але складається враження, що найголовніше для нього — не медалі, а можливість бути поруч зі своїми. І далі тримати стрій.