"Світ оскотинюється, а з ним і література"

БЕЗ КРАВАТОК

Юрій МУШКЕТИК,
письменник

На Письменницькому хуторі у Кончі-Озерній під Києвом спокійно і тихо. Чомусь не здивувало, що у дворі класика росте калина! Юрій Мушкетик зустрів мене щирою усмішкою. Та коли почув тему запланованої бесіди "Погляд класика на сучасну українську літературу", почав одразу, без прелюдій: "Я вже відсталий трішки. Проте вважаю, що в усьому світі література занепадає так, як, скажімо, занепадає і мораль. Колись Кант казав, що найвище в світі - це небо над нами і моральний закон всередині нас. Оцей моральний закон по всьому світу якраз і занепадає".

Поекали, покундерали

- А що ж тоді читати? Щоб було написано розумно, яскраво та без, вибачаюся, матюків...

- Світ оскотинюється, а з ним і література. За моєї молодості люди знали багатьох світових письменників, як то кажуть, вони були на устах. А зараз назвіть? Умберто Еко -ну поекали трохи, Мілан Кундера - покундерали, але чогось такого, щоб засвітилося на весь світ, немає. Дуже занепала й світова поезія. Витіснила справжню римовану. Цей верлібр... Верлібр може бути хороший, але під верлібр те, що пишеться нині, здебільшого - ні уму, ні серцю. А я ще вважаю, що наша українська поезія одна з кращих у світі. Це, може, й бахвальство, але...

- Тобто не все так жахливо, як мені здається, у вітчизняній літературі?

- Завжди вважалося, що література - вчитель життя, моралі, що вона існує для покращення людської природи. Але останнім часом всі ці категорії були відкинуті. Десь поширилось, що література - це голослівна гра. Зараз потрошку вона повертається до реалізму. Ця тенденція особливо проявляється в наймолодших авторів. Олександр Пушкін сказав про писання поезії: "Лета к суровой прозе клонят, лета шалунью рифму гонят..." З роками дедалі менше до поезії горнуся. Ну, звичайно, Шевченко є Шевченко - він залишається завжди, якийсь рядок спливе із творчості Лесі Українки. А сучасні? Не перестаю дивуватися поетичній енергії і насназі Дмитра Павличка. Хоч 80-річний, однак настільки часом у нього молоді вірші, такі вони сучасні, настільки він навшир рухається... На все відгукнеться, на все вистачає його душі - бо дуже мислячий поет і великий патріот України. Все це відбивається в його віршах, і цим він живе, і цим нам цікавий. Володимир Базилевський - розумний чоловік: ремінісценції всілякі, його експресивні уточнення - все лягає у поезію. От кинув думкою аж на далекий південь, на Миколаївщину, Херсонщину. Згадав там Дмитра Креміня й Анатолія Кичинського - прекрасні поети, різні між собою, але обоє потужні, обоє патріоти і майстри слова. Так само і Павло Вольвач, і Ігор Павлюк, і ще дехто.

- А сучасна проза вам близька по духу?

- Читаю різних письменників. Наприклад, Левка Різника, Василя Шкляра, Леоніда Кононовича. Прекрасна проза у наших жінок - Софії Майданської, Галини Пагутяк, Марії Матіос, Валентини Мастєрової. Я не можу не назвати Євгена Пашковського - своєрідний дуже автор, Степана Процюка. Ці люди привнесли нове в сучасну літературу. Душа часом тяжіє до якихось своїх вподобань і до земляків. Я стежу за поезією Станіслава Реп'яха з Чернігова і Станіслава Маринчика з Ічні - це мої земляки, приятелі, і для мене вони також цікаві. Наша література зараз не йде одним руслом. Є русло реалістичне, є модерне, постмодерне, яке уже, на щастя, занепадає, бо здебільшого карикатурне. І хай письменники йдуть усіма цими напрямками, аби була справжня література.

Забутий, ще й викинутий

- Що ви вкладаєте у слово "справжня": реальні факти, щирі почуття чи, можливо, крик письменницької душі?..

- Для мене велике відкриття - творчість Юрія Косача. Це племінник Лесі Українки, син її молодшого брата. Помер 20 років тому. Мав важке життя на Західній Україні, був непослідовним, приставав до різних гуртків. То надрукується у виданні радянського спрямування - його націоналісти б'ють, то у націоналістів - б'ють інші. Аби заробити на хліб, був і будівельником, і золотошукачем, і на баржах ходив і водночас писав, писав і писав. Заклав велетенську спадщину в поезії. Прочитав три томи його вибраної історичної прози про Богдана Хмельницького... Хто про цю постать тільки не писав, починаючи від Михайла Старицького: і Адріан Кащенко, і Олександр Корнійчук, і Іван Ле, і Петро Панч, і Павло Загребельний. Нехай мені Бог простить, але ніхто й на сто кілометрів не наблизився до Юрія Косача.

- У чому ж така неповторність?

- Це дуже високохудожня, високоінтелектуальна і високорозумна проза. Ось його роман "День гніву" я, не вагаючись, поставлю в перший ряд творів світової літератури. Приміром, "Дюнкерк" - Богдан Хмельницький перебуває у Франції, коли брали однойменне місто. Про це в історії описано одним абзацом. Тільки Косач міг, знаючи глибоко історичні реалії, Францію тієї епохи, так змалювати обстановку. Взагалі письменник може найбільше тоді проявитися, коли пише ні про що (це уявно ні про що), коли немає основ якоїсь відомої події, інтриги. У Косача чимало таких повістей. От, наприклад, "Глухівська пані". Жінка покійного гетьмана Івана Скоропадського сидить у Москві, вибиває собі маєтності, а потім їде до Глухова додому і там помирає. Ну який це сюжет? Але наскільки передана вся психологія, обстановка того часу, наскільки зрима ця дорога... Я пригнічений: оце сам пишеш, а руки опускаються -бо рівень Юрія Косача недосяжний. Ніколи не було цього письменника ні в літературі, ні в хрестоматії, ні в шкільному чи вишівському курсі. Забутий, ще й викинутий.

Несмачний і грубий секс

- У сучасних авторів є щось справжнє? Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Любко Дереш, Ірен Роздобудько, Сашко Ушкалов, Лариса Денисенко...

- Днями зайшов у супермаркет. Там величезна книжкова крамниця, де є й поличка українських письменників, на якій можна побачити томики Гончара, Панаса Мирного. Є також великий стенд, де стоять ті, кого ви щойно перерахували, з надписом "перлини світової класики". І оце серед тих перлин якось затесалися по томику Шекспіра і Сервантеса, розумієте?.. (сміється).

Цих письменників я приймаю, але не всіх. Позиція багатьох із них є якоюсь мірою неукраїнською. Ну, даруйте, я знаю: якщо розкритикую, то мене рознесуть. Колись виступив із статтею у журналі "Колесо", на мене напали нещадно. Для них Україна - це не основне, чим можна жити. Скажімо, не так давно вийшов роман Жадана "Депеш мод". Там молодого чоловіка називають Собака Павлова. Він зі своїм оточенням зібрався, випив, закусив. Мало. Треба десь украсти щось. Пішли, украли, знов випили, закусили - оце початок. Така ж середина, і такий самий кінець. Таке є в житті, і він, певно, правдиво це відображає, але не це ж основне, не цим живе людство й українці. Андрухович - письменник добрий, талановитий, але його твори особисто для мене дещо суперечливі. А хіба не цього покоління Євген Пашковський - цікавий дуже письменник, гарячий, чи Леонід Кононович? У нього був такий роман - "Тема для медитації", але ніхто його не помітив, тому зараз пише детективи. Повторюся, у багатьох орієнтація тільки на західну літературу, наслідування західних зразків. А там теж зараз нічого великого і особливого немає. Я сам любив і люблю західних письменників: Джона Стейнбека, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Меша Селімовича, Альбера Камю, Антуана де Сент-Екзюпері, майже забутого Генріха Белля. Забувається все, дорогенька моя! Приміром, роман Германа Мелвілла "Мобі Дік, або Білий Кит" свого часу був дуже популярний, а потім зник. І років 50 його ніхто не згадував - оце зараз знову почали. Мені дуже шкода, що майже забутий такий прекрасний письменник як Юрій Бондарєв.

- А розрекламована Забужко?

- Останній її роман "Музей покинутих секретів" мені сподобався. А ті ж "Польові дослідження з українського сексу" я б назвав середнім романом. Героїня змальована добре, а от герой-художник - непереконливий. Скажімо так, книжка має право на життя, якби ж не стільки матюків, звичайно. Але ті матюки і вознесли її на неймовірну височінь (розводить руками).

- Коли читаєш твори постмодерністів, то ловиш себе на думці, що це було вже написано класиками, але по-іншому, зі смаком. Чи цей напрямок має право на існування?

- Доволі часто це кривляння, балаканина ні про що. Приміром, Лесь Подерев'янський. Ви пробували його читати? Воно і ні про що, і немає ні образу, ні характеру - одна вульгарщина. Потрібно все-таки якоїсь моралі дотримуватися. Колись опікувався Олесем Ульяненком. Проте згодом він вульгаризувався, його важко вже було читати. Ну й отакі речі процитую: "Він харкнув на підлогу і поцілував її в уста". Ви хотіли б, щоб у вас такий був (сміється)? Хіба це література? Ну і цей секс - не смачний по правді, а грубий. А в дитячій хрестоматії побачив вставку про гомосексуалізм. Для учнів такі речі не можна писати. Мораль повинна бути мораллю.

З Камю не згоден

- Які ж речі вам ближчі до серця? Серед світових творців можете назвати найяскравіших?

- Не так давно бачив рейтинг книжок усіх часів і народів. Французькою громадськістю було визначено сто найкращих. На першому місці стоїть Камю "Сторонній". Цього автора я поважаю, проте не скажу, що це найкраща його робота. Там умовність відштовхує від реальності, тому я на перше місце його б не поставив. "Дон Кіхот" десь на 15-му стоїть, а Фіцджеральд і Стейнбек десь подалі. Я б їх на початок виніс. Так само на гору поставив би "Дервіш і смерть" Меша Селімовича. Сидить монах і роздумує, але як роздумує! "Тихий Дон" Михайла Шолохова вважаю теж одним із найгеніальніших творів світової літератури. Там і образність, і життя, і побут.

- З ким із колег спілкуєтеся?

- Ой... На жаль, багато дуже померли. У нас на хуторі залишилося вісім письменників. А то скупили все "круті" (показує на дорогі маєтки). Трохи з Дмитром Павличком, Олегом Чорногузом, трішки із Валерієм Шевчуком. До мене ходить часто один чоловік, який у 70 років написав перший роман, "молодий" письменник Віктор Корінчук. Він збирає гриби, засолює, маринує і продає "крутим", з цього і живе. На конкурсі "Коронація слова" серед детективів я, як голова журі, виловив його недетективний роман і поніс у журнал "Київ", там твір надрукували.

- До літературних течій як ставитесь, і чи престижно бути членом Спілки письменників?

- Хай течії будуть, аби кликали до добра й істини, щоб учили життя потроху. Я вже не вважаю, що можу когось учити. Вже моє пролетіло, вже за туманами все... Щоправда, потроху пишу. Цього року в другому номері журналу "Київ" опубліковано роман "Останній гетьман". Я не вважаю його одним з найкращих, але люди кажуть, що читається. Це про гетьмана Кирила Розумовського і його брата Олексія.

Колись було престижно бути членом Спілки письменників. Для молоді нині - це не показник. Але, хоч як би там було, я вірю в українських письменників, вірю, що вони хочуть добра й істини.

ДOСЬЄ "УК"

Юрій МУШКЕТИК. Народився 21 березня 1929 р. у с. Вертіївка Ніжинського району на Чернігівщині. Учився на філологічному факультеті Київського університету (1948-1953 рр.) Навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури (1953-1956 рр.) За роман "Крапля крові" його відзначено Республіканською премією ім. М. Островського (1965 р.), за роман "Позиція" - Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1980 р.) Працював головним редактором журналу "Дніпро" (1956 - 1976 рр.). 20 березня 2009 р. отримав звання Герой України.