Павло з Харкова, хоч народився в Миколаївській області. До війни, виявляється, активно займався солодкою справою — за спеціальністю кухар­кондитер V розряду. Багато років працював в елітних ресторанах Харкова, але, як сам каже, то «не зовсім чоловіча професія під час війни».

«У кабінетах себе поки що не бачу»

Вибір танкового шляху для нього нітрохи не випадковий. Ще строкову службу проходив у 1 танковій бригаді. З гумором пригадує «перші сигнали танкіста».

«Тоді ще, пам’ятаю, докучав усім офіцерам постійними розпитуваннями: «Що, де, як?» Перші пів року служив у навчальному центрі «Десна», а потім була Перша окрема танкова бригада. Тобто з першого дня служби я механік­водій танка Т­64. Крім того, ще маю фах механіка­водія Т­72. Тож можу і на тому танку працювати, і керувати БРЕМом (броньована ремонтно­евакуаційна машина. — Авт.) на базі Т­72. З початком війни 2014 року служив мехводом у 17 танковій бригаді. Танкісти стояли у другій лінії, тож періодично виїжджали на патрулювання і водночас навчалися», — згадує він.

Найдужче Павлові, за його словами, запам’яталися відпрацювання різних вправ, наприклад таких, як «штани».

«Штани» — це коли, наприклад, працює взвод — там три танчики. Два виходять вперед, один позаду, ті, що попереду, роблять постріли й відкочуються назад, а перший, навпаки, тепер їде вперед. Хороша схема, і вона показала себе досить непогано. А загалом на техніці завжди є те, що потребує обслуговування, догляду. Не можна отак от прийти, подивитися на неї, а там начебто все нормально, тож і гаразд. Бо там десь грубий фільтр уже починає замащуватися, десь щось підтягнути треба. Будь­який механік­водій повинен хоча б своє відділення тримати в порядку, перевіряти люфти», — пояснює зі знанням справи. І додає, що саме тоді й вирішив пов’язати життя з армією.

«Скажу щиро: коли ще був на посаді механіка­водія, почав звертати увагу на наших офіцерів. Брав з них приклад. Приміром, Павло Греля — мій перший ротний, нашим комбатом був майбутній Герой України Олег Грудзевич. На мою думку, всі військовослужбовці діляться на такі категорії: воїн, технар і кар’єрист. Тож я більше схильний, правду кажучи, до такої, як воїн або технар. У кабінетах не бачу себе. Може, в майбутньому десь так і буде, але тепер — точно ні. І тому вступив до Інституту танкових військ у 29 років», — розповідає.

А коли Павло Городніченко навчався на першому курсі, почалося тотальне вторгнення росіян. Із 24 лютого 2022 року його було введено до зведених підрозділів інституту, а саме в танкову роту, що виконувала бойові завдання і брала участь в операції з оборони Харкова. Завдяки начальникові інституту бригадному генералу Олександрові Серпухову курсантів ще за тиждень до цієї дати почали готувати до дій в разі повномасштабного нападу.

«На той момент я там був з підполковником Ігорем Колобовим. На жаль, його вже немає серед живих. Спочатку нас відправили на кулиничівський напрямок. Там ми займали оборону разом з підрозділом Національної гвардії у складі двох екіпажів, стояли буквально поряд з Харківською кільцевою дорогою. Було всяке: і «градівські» обстріли, і літаки­штурмовики.

«І сам живий, і росіянин горить…»

«Перше зіткнення з ворогом було коротким. На позиції танкістів і нацгвардійців вийшла російська колона із трьох танків. Як пояснив потім Ігор Колобов, це була розвідка боєм, ворог хотів виявити наше розташування. Ми були теж готові, бо на той момент завели двигуни, і все це робилося дуже швидко. Зокрема наші навідники вже відповідно запускали систему керування вогнем», — розповідає танкіст.

Але того разу екіпаж Павла не воював, бо назустріч ворогові вийшов БТР­4 з Нацгвардії, і його навідник обстріляв головний ворожий танк. Влучив біля маски гармати, від чого заклинило башту, а тому загарбник був змушений з’їхати з дороги праворуч у посадку, де його нарешті спалили. У цій ситуації механік­водій другого ворожого танка, побачивши, що першу броньовану машину вже підбито, недовго думаючи, миттю з’їхав ліворуч і почав тікати. Наші бійці тоді збагнули, що перші два танки Т­72 виявилися з не дуже досвідченими екіпажами.

«А ось третій вже складався, мабуть, з більш умілих і підготовлених танкістів. Видно було, що екіпаж має бойовий досвід, який сам здобуваєш. По­перше, на нас ішов сучасніший Т­80. А по­друге, ми помітили, як він навіть один відпрацював ті «штани». У нього були професійні і підхід, і постріл, і відкат. Підхід, два­три постріли — і хутко змився.

Потім різне траплялося. Літаки ворожі нас бомбили, артилерія обстрілювала, а ми працювали. Одне слово, війна», — каже він.

На початку весни 2022 року Павла Городніченка перевели до спецпідрозділу «Омега» під керівництвом начальника інституту бригадного генерала Олександра Серпухова. Про ці дні Павло розповідає скупо: «Навесні 2022 року ми виконували багато різних завдань. Операції здебільшого були успішними, на щастя. У травні 2022 року мене вже повернули на навчання, щоб, як кажуть, не збивати освітній процес».

Зате про свій набутий бойовий досвід і відчуття говорить із блиском в очах.

«Це такий адреналін, коли щось виходить добре, і ти розумієш, що тобі все вдалося: і сам живий, і росіянин горить. Це не те щоб якась гординя, а просто відчуття того, що зробив щось гідне.

Звичайно, війна — це страшно. Страх — він завжди, постійно. Немає такого, що ось ти виконуєш якісь операції й тобі все фіолетово. Не так страшно, що загинеш, страшно залишитися інвалідом. Бувало, я сидів у танку, хрестився і сам собі казав: «Боже, якщо смерть, то нехай миттєва, аби лише не інвалідом». А з першого дня, як вступив до інституту, хотів набути знань з тактики, перейняти досвід інших офіцерів. Це і роблю зараз», — підсумовує мужній танкіст.

Олександр ШУЛЬМАН,
АрміяІnform, онлайн­медіа Міноборони