Нині Денисові Рижкову, якого побратими звуть «Рижик», 28 років. У ЗСУ прийшов ще 2017­го. Після АТО, ООС та поранення під час повномасштабного вторгнення військовий продовжує свою кар’єру: з рядового виріс до старшого сержанта і навчається у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, щоб стати офіцером.

Денис Рижков згадує про перші дні великої війни, епізоди, які назавжди закарбувалися в пам’яті, віру, що допомагала вижити, та розмірковує про те, чому після всього пережитого він і далі бачить власне майбутнє виключно в ЗСУ. Ось його розповідь від першої особи.

«Це прозвучить дивно, але війну треба полюбити»

Ще з дитинства я хотів бути військовим, тому пішов у ЗСУ, коли виповнилося 18 років, — це було 15 лютого 2017 року, коли добровільно прийшов у військкомат. Після БЗВП у Старичах обрав 128 окрему гірсько­штурмову Закарпатську бригаду, де був призначений на посаду кулеметника. Чому вирішив служити? А от хотілося! Я люблю дисципліну й відчуваю захват від своєї роботи. Це прозвучить дивно, але війну треба полюбити, і тоді ти зможеш належно виконувати свої завдання.

Згодом, 2021 року, пройшов сержантські курси і виріс до командира відділення — командира бойової машини піхоти (БМП). Тоді ми тримали лінію оборони під Маріуполем. Показував хороші результати, до мене тягнулися люди, а командири­офіцери зазначали, що маю лідерські якості.

Наприкінці 2021 року підрозділ був на відновленні, тож я поїхав у відпустку до себе в Мукачево. На початку лютого 2022­го домовилися з побратимом зварити бограч, але… Так і не зварили, бо почалася війна.

Збиралися цілу ніч і вирушили у Дніпро — нібито на полігон. Хоча добре розумів, що після відпустки й відновлення ми не просто так їхали на полігон. Пам’ятаю, що в середу приїхали у Дніпро, а в четвер удосвіта в казарму забіг офіцер та наказав покинути приміщення. Ми ліниво почали виходити, і тут раптом почули прильоти по складах. Звуки були такі, що навіть під час АТО/ООС такого не чув.

Ще день ми готувалися, а 24 лютого 2022­го о 22 годині почали нічний марш. Я тоді був сержантом, командиром БМП.

До 8 ранку їхав на броні в мороз, без сну. Гул техніки позакладав вуха. Ходили в туалет на ходу — бочком, з броні.

Уже зараз знаю, куди ми зрештою приїхали (бо тоді не знав) — то був Мелітополь. Відразу зайняли першу лінію оборони на трасі. Не було їжі та води. Приїжджали цивільні, давали цигарки та воду. Настав вечір, і з боку Мелітополя поперли танки з піднятими дулами. Оператор­навідник БМП нічого їм не зробив би, але я все­таки наказав своєму бійцеві прицілюватися. Ми витримали дистанцію, вистрілили, та пострілу не було, бо моя бойова машина їздила, але не стріляла… на щастя, адже то, як з’ясувалося, були наші танки.

А з настанням сутінків почалося справжнє пекло що з одного боку горизонту, що з іншого. Це наче спалах від фотоапарата, але «знімки» ці робить мільйон фотографів. Летіло все: ворожі «смерчі», «урагани», «гради», винищувачі. Кожне наше перехрестя рівняли із землею. У росіян тоді була значна кількісна перевага. У тому хаосі насамперед треба було не втратити здатності думати логічно.

Як мені вдалося вижити в ті перші дні? Знаєте, я вірю в Бога. Свого часу працював у церкві, протягом дев’яти років був прислужником. А на війні для мене є місце молитві. «Псалом 90» — найсильніша молитва для всіх.

Того вечора троє моїх бойових побратимів зазнали поранення. Вони лежали на дорозі і кликали на поміч. Хлопці перебували в червоній зоні, тож мали самі собі вміти надати допомогу. Але ж вони були солдатами і, можливо, не встигли набути тих знань. Я ж у свою чергу розумів, що хлопців треба рятувати. Так, було дуже страшно, але вибіг до них, наклав турнікети. Знову почалися ворожі виходи. Розумів, що перебігати кудись тепер не можна, тому просто обійняв одного з них. Був сильний приліт, але не зачепило ні мене, ні побратимів.

Тим часом настала ніч. Нас розбили відсотків на 50. Техніка була вся в уламках, але їхати ще могла. Ми почали рух. Небо спалахувало з обох боків, навколо горіла знищена техніка, лінії електропередач іскрили червоно­фіолетово, наче в пеклі. У повітрі відчувався запах пороху та смерті, лунали крики поранених. Ми від’їхали трішки далі, щоб перегрупуватися.

За цей бойовий епізод мене відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У поданні йдеться, що цю нагороду я отримав за перші бої за Мелітополь, Токмак та Мирне.

«Кістки і череп механіка­водія зібрав у мішечок»

Спершу думав, що після цього пекла для мене війна закінчилася. Ми від’їхали на п’ять кілометрів і знову тримали оборону у Щербаках на Запоріжжі, але тут теж був цілковитий жах. Місцевих людей уже не залишилося, фактично то був невеликий хутір на чотири хати.

Пам’ятаю, на початку березня 2022­го зустріли 90­річну бабусю. В її хаті вікна розбиті, а вона питає: «Синку, а ви чого у формі військовій? Війна почалася?». Я відповів ствердно. І стало гірко, бо розумів, що жінка, можливо, ще Другу світову застала. І тут на її віку знову клята війна.

Згодом ми отримали наказ виходити. Пересувалися пішки приблизно 25 кілометрів. Нас було чоловік 40. Іти було важко, хтось викидав свою броню. На нічліг залишилися в посадці — розпашілі після ходьби, притискалися один до одного…

Згодом ми одержали чеські БМП. Зайняли лінію оборони, тримали її протягом кількох місяців. Потім нас повезли на Херсон, де відпочили, помилися, і далі — херсонський контрнаступ. Раніше я завжди був упевнений в усіх наших операціях. Але за ніч до цього контрнаступу було кепсько: стояв клубок у горлі, відчувався тремор, не спалося. Наче відчував, що щось станеться. Вранці, заскочивши на броню, почитав своїм побратимам «Псалом 90».

Далі ми пішли в наступ. Перед нами танк підірвався на міні. Я дивився на своїх побратимів на броні і розумів, що нам ще треба вести бій, а вони вже попливли… А командир ще й поставив мою БМП першою в колоні. Що ж, я прекрасно розумів, що першим ловитиму міни, братиму на себе перші вогневі контакти та зіткнення з ворогом. Зрештою за одним із поворотів моя БМП підірвалася.

Нас усіх відкинуло, як у фільмі, метрів на шість. Опік обличчя, обпалена балаклава, контузія… Мене відразу хотіли евакуювати, але відповів, що не можу покинути своїх. Почув на це, що я, м’яко кажучи, несповна розуму.

Повернувся до взводного, а той: «Рижику», щось у тебе кепський вигляд». Від вибухів у мене почалася дезорієнтація в просторі. Згодом підійшов ще один побратим і спробував пояснити, що для мене війна вже закінчилася. Стало дуже образливо, адже був із ними від початку і взагалі не хотів покидати. Пішов тоді з великим сумом та осадом.

Однак усе­таки повернувся до нашої БМП, яка підірвалася. Знайшов старий мішок, підліз до місця, де сидів загиблий механік. Зібрав його кістки і череп, бо знав, що ніхто цього не зробить, крім мене. Мій бойовий побратим згорів повністю…

Із цим мішечком поїхав у медичний пункт. Там під час сортування запитали, скільки всього людей приїхало. Я відповів, що тільки двоє. Перепитали: а де другий? Відповів, що у мене в руках… 

На одного військового працюють 10 людей 

Під час реабілітації побачив, як люди живуть поза війною. Так і має бути, адже ми воюємо для того, щоб мирне населення не відчувало, що триває війна. У мене немає негативних почуттів від того, що люди в мирних містах можуть розважатися. Так, інколи зуби стискаю міцніше, проте варто пам’ятати, що на одного військового працює 10 цивільних людей. І не кожному треба воювати.

Три місяці я лікувався і повернувся на Запоріжжя. Знову на ті самі позиції у Щербаках, де ми стояли раніше. Я виконував обов’язок, але не стежив за часом. Не знав, який день і місяць. Перед очима був один і той самий ландшафт — посадка. Та якоїсь миті мені стало забагато війни, тож перевівся в дисциплінарний батальйон Військової служби правопорядку в місті Києві. Перевели наказом головнокомандувача як обмежено придатного.

Став командиром дисциплінарного відділення. Потім — посада головного сержанта взводу дисциплінарної роти. Так, у дисбаті були люди, які здійснили СЗЧ або дезертирство під час війни. Певною мірою я розумів засуджених. І вони мене розуміли. Бо також свого часу був у боях, непогано знав мотиви їхнього вчинку. Переконаний, що до таких людей треба вміти знайти підхід.

А стосовно майбутнього, то офіцером я хотів бути завжди. Прагнув удосконалювати свої навички, розвиватися професійно, не сидіти на місці. Так, у штурмовиках не було можливості вчитися на офіцера. Потім мене перевели в Центральне управління ВСП, багато працював із паперами. Але все одно просився вчитися на офіцера у ВІКНУ. Зрештою, за хорошу роботу і виконання службових обов’язків отримав зелене світло на навчання.

Написав рапорт, його погодили — радів усім серцем, наче божевільний. Почав збирати документи, думав над тим, яку спеціальність обрати. Я люблю психологію, хоча хотілося щось більш бойове. У 2025 році обрав спеціальність «Правоохоронна діяльність у ЗСУ».

Моя майбутня робота безпосередньо пов’язана з документами та захистом прав військовослужбовців. Маючи бойове минуле, чітко знаю, з якими проблемами стикаються солдати і де система дає збій. Як військовий юрист прагну допомагати особовому складу не «на око», а виключно відповідно до закону.

У ВІКНУ надзвичайно потужна база та методика викладання, і тутешній навчальний процес мені дуже відгукується. Мені 28 років, але безмежно цікаво дізнаватися нове. Я прийшов сюди по знання, які завтра працюватимуть на захист наших людей.

Мій бойовий досвід вимагав глибокого теоретичного підґрунтя, тому вибір припав на ВІКНУ. Це унікальний заклад, який гармонійно поєднує залізну армійську дисципліну та високі стандарти класичної університетської освіти. Для мене ВІКНУ — це простір, де формуються офіцери нової генерації, здатні ухвалювати виважені аналітичні рішення.

Своє майбутнє пов’язую виключно зі Збройними Силами України. Я прийшов сюди 2017 року й залишаюся тут надалі. Моя мета — закінчити навчання, повернутися у військо вже в офіцерському званні. Я хочу робити все, щоб наша армія ставала сильнішою день у день.