Війна кольору перемоги

«Біда, діточки, біда… В мене ж там, у Луганській області, онук, два місяці, як призвали», — скрушно хитає головою літня рівнянка, переглядаючи фронтові фотографії, виставка яких розмістилася просто зимового неба, на центральному майдані Рівного. Її автора — керівника прес-центру оперативного командування «Північ» Анатолія Прошина — оточили журналісти й перехожі: усі цікавляться, як воно там, усі бажають перемоги. Він фіксував ці миті для себе і навіть не думав, що стануть вони надбанням загалу. Та коли їх побачила заступник Рівненського міського голови Галина Кульчинська, запропонувала зробити саме так: донести війну до мирного міста через фронтові фото. Тим більше, що більшість їхніх героїв — теж рівняни: хтось упізнав родичів, хтось — знайомих.

— Це евакуація поранених і загиблих захисників луганського аеропорту, — на моє прохання коментує кадри підполковник Анатолій Прошин. — А ось позаду, бачите, камери від морозива, у кожній із них по кілька двохсотих — так ми зберігали загиблих хлопців у спеку. Ось Оріхове Луганської області, ось Новий Айдар, Весела Гора, з якої нині «кадирівці» обстрілюють Щастя і яка не виправдовує назви, командний пункт у селищі Побєда. Потім його накрили «градами», але попередньо командуючий вивів звідти людей і переважну кількість техніки.

Кадри ж із самим Анатолієм Прошиним обійшли всі телеканали: він забезпечував коридор життя для мирних жителів під Щастям. За два місяці на передовій сповна відчув війну на смак. Фронтову валізу, каже, не розпаковує, щоб у будь-який момент оновити її — і вперед. Він закінчив Донецьке вище військово-політичне училище, часто сумував за містом молодості. Й не сподівався побачити його таким, яке воно зараз. Як і однокурсників на боці окупантів. А довелося…

Спогад переривають юні рівняни з червоними гвоздиками — для нього і тих захисників, які прийшли з ним. Вони втомлені, але щасливі: війна ж бо має для них один колір — перемоги.