ФЕЙЛЕТОН

Ольга ЯКОВЛЄВА
для «Урядового кур’єра»

Тиха українська ніч. Нечистий  знов украв місяць, тому довкола темно, хоч  очі виколи. Ледь-ледь грає плесо могутньої ріки, до середини якої колись долітав не кожен птах. Поснули не лише городяни, а й навіть трамвайники і таксисти. Місто по обидва боки Дніпра-Славути, втомившись від  важкої праці і невеселих думок, зрештою заснуло праведним сном. Та, як ви вже, напевне, здогадалися, це оманлива тиша.

У маленькому, як заячий скік, палісаднику біля старенької п’ятиповерхівки, мовчки обливаючись  гіркими слізьми, копирсається бабуся. Кухонним совком викопує стара кущ бузку, намагаючись не завдати зайвого болю його живій душі, шепочучи, немов старому другові, неголосне «Прощавай!»

Навпроти, в тіні верби, що  дивом  збереглася на рештках  міського скверика, за діями громадянки N уважно спостерігають працівники товариства з дуже обмеженою відповідальністю «Без сокири», створеного нещодавно міськрадою славного міста на Дніпрі, вочевидь з високою і благородною метою: зареєструвати все зелене, що так-сяк пробилося крізь асфальт, не захололо в зародку від бензинових токсинів  і ядучих викидів місцевої металургії, не затопталося колесами  десятків тисяч автівок та черевиками городян, і справити за нього гроші.

Та ось нічну темряву прорізав спалах  фотоапарата місцевого папараці,  і гучно прозвучало натхненно-радісне: «Тепер, шановна, не відкрутитеся!». Люди в маскхалатах швиденько тицьнули спантеличеній і розгубленій жінці  до рук цидулку, якою її зобов’язано безвідкладно внести плату за кущ бузку, десяток притрушених пилом айстр й заодно за стару вербу, під якою в засідці  другу добу поспіль сиділи місцеві «оборонці прекрасного», котрих гострий на язик тутешній люд уже встиг охрестити гібридом губителів природи із сатрапами мерії.

Як бачите, довести до абсурду можна будь що, навіть таку, на перший погляд,  благородну справу, як відновлення та охорона зелених насаджень  індустріального центру Середнього Подніпров’я. Бо навряд чи запропонований якоюсь «світлою головою» у владному будинку на проспекті імені німецько-англійського економіста (не плутати з головними економістами меншого штибу) Карла Маркса вердикт занести всі зелені насадження до спеціального реєстру кардинально поліпшить ситуацію в місті. Бо говорити про екологію, тим більше оприлюднювати негативний вплив забруднення довкілля на одного пересічного жителя цього міста, інформувати загал про рівень захворюваності городян на недуги, викликані техногенним впливом, тамтешня влада та експортовані нею до столиці представники завжди вважали моветоном. Мовляв,  зате наші заводи і їхні плавильні цехи годують півкраїни! 

Може,  підкилимний зміст  такого несподіваного рішення, ухваленого більшістю  органу місцевого самоврядування «під ялиночку», криється зовсім в іншій площині: вносити до реєстру і  фотографувати кожне дерево, кущ, газон чи квіти на клумбі буде приватне підприємство, яке затвердять чиновники виконавчого комітету?

Чи в тому, що за все це «зелене добро» повинні платити люди, у власності  або в оренді яких є земельні ділянки з насадженнями, а отже, й ОСББ, тобто громадяни, що мешкають у будинках і  мали необережність посіяти перед входом смарагдову травичку? Причім не один раз на рік. А ще й тоді, коли господарі захочуть пересадити чи зрубати якесь дерево або кущ.

Отож, начувайтеся, шановні городяни! Бо, звернувшись до історичних джерел, обрана вашими руками влада вдасться ще й не до такого. Приміром,  запозичить досвід похмурих часів Середньовіччя, коли литовські загарбники  брали подушне з жителів Київського Подолу за кожну запалену в хатині свічку.

Чи скористається набутками сірого сталінізму, під час якого в родинах репресованих забирали останнє простирадло. Згадає, що в повоєння невеличкий за рангом чиновник районного штибу, навіть коли в нього було трійко малолітніх дітей, мусив здати під ніж корівку-годувальницю. А за три колоски навіть пізньої осінньої пори можна було «загриміти» щонайменше на 10 років таборів…

Ось так на сумній ноті і завершується наш фейлетон. Вочевидь, суспільство трохи втомилося сміятися над чиновницькою глупотою. Хоча медики продовжують казати:  життя середньостатистичного українця, за всіх часів краще за все подовжує саме здоровий сміх.