НІМІ СВІДОЦТВА

Партійний працівник в особистих записах сповідався про свій сором за голодні страждання родини і злість на Сталіна

Ведучи тему Великого голоду на сторінках «Урядового кур’єра», кілька разів зупинялася на такій думці: звичайні люди страшенно страждали, не маючи можливості нагодувати дітей, які згасали на очах. 

А як відповідальні партійні керівники переживали ту людську трагедію, яку вони самі й організовували і свідками якої були? Не можна ж від життя заховатися за якимось парканом!..

І ось натрапила серед розсекречених знахідок Галузевого архіву СБУ на  щоденники завідувача відділом Ленінського райкому партії міста Києва Дмитра Заволоки. А збереглися ті щоденники, бо були головним звинуваченням їхнього автора в «антирадянській діяльності». У цих списаних аркушах — правда про життя комуніста — керівника середньої ланки, його роздуми про причини та наслідки того, що відбувалося, сумніви і розчарування.

Цікаво, чи були серед фотографій, які роздивлявся Сталін, свідчення про Голодомор в Україні? Фото з сайту memorialholodomors.org.ua 

Вчитаймося в ці документальні рядки:

14. III. 1932 р.

Народ з сіл, з колгоспів масово тікає, перекочовує до міст, до заводів, новобудов, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти.

19. ІІІ. 1932 р.

Учора ще приїхала мамаша. Але сьогодні лише з нею відверто розговорився. Становище вдома надзвичайно тяжке. Вже кілька місяців зовсім у хаті нема хліба. Живуть картоплею та картопляниками. У дітей (Миші, Колі, Віті) стало розвиватися гостре малокрів’я  і часто cкаржаться, що паморочиться голова. Хліб з’являється в хаті лише тоді, коли мати приїжджає з Києва і привозить «гостинців». Раніш, коли, бувало, мати починає розповідати за свої справи і наводить факти голодування, недоїдань, я не вірив, не прислухався до цих розмов і говорив: «Що Ви, мамо, підпали під ворожу агітацію і розказуєте різні куркульські страхи»!» І розмову повертав на жарти і запевняв, що нічого страшного не може статись, держава і партія до цього не допустить. Але коли сьогодні вона мені знову про це почала говорити і в її голосі бриніло ридання, у виразі обличчя — спазми плачу, а на очах блищали сльози, я не міг не відчути того тяжкого безпорадного стану, у якому живуть наші домашні.

А в пам’яті в мене ще свіжі, ще виразні були згадки про вражіння, що я відчував, бачив у Баришівському районі. І ось мати почала розповідати, як удома кілька день тому вся наша (Заволонівська) рідня з’їхалась і зустрілась у тітки Катерини і після розпитого літра горілки замість веселих розмов, як це раніше було, почала плакати, проклинаючи долю свою і життя своє тяжке. Я відчув, як мені під саме горло підкотило щось важке, здушило мене всього, і здалося, що я не втримаю і почнуть литися сльози. До того це було тяжко, кошмарно-неможливе переживання. Мені до болю стало тяжко і соромно за їхнє життя. Невже такі переживання мусила принести їм революція? Невже таке життя вони мусили мати у вільній країні?

6. ІV. 1932 р

Просто неможливо злиденні умови життя. Ціни такі на ринку, в тому числі і в кооперації і в держторгівлі, що лячно стає. Пересічний заробіток не піднявся настільки, щоб встигнути за цінами на ріжний крам. А крам цей час баснословно піднявся у ціні. А тому реальна зарплата більшості працюючих надзвичайно знизилась. Я пам’ятаю 1927—28 р., коли я одержував 135 крб. Я тоді жив, зовсім не відчуваючи ніяких труднощів. А зараз одержую пересічно 250 крб., і завжди надзвичайно напружене становище.

До того ж я зовсім не купую ніяких речей: ні одягу, ні книжок. І грошей не вистачає. До того ж я харчуюсь теж кепсько. Але ж це я сам. Ну і Уляна частково. А як тому робітнику, що в нього пересічно заробіток 150—100 крб. (а таких у нас більшість), а до того і купа дітей? Так, справи в нього, напевне, не дуже веселі. Нам би, партії, не завадило б подумати над цими справами.

23. V. 1932 р.

Але це негативна, ця чорна сторона наших буднів, вона мене непокоїть. Більш — вона мене нервує. Коли я про неї починаю думати, мене зразу ж починає охоплювати злість, якесь роздратування. Моя злість, моє роздратування спрямовується на конкретних людей. На людей проводу і, як не дивно, більш всього і гостріше падає на СТАЛІНА.

Мені завжди здається, що в Сталіну головним чином криється те, що поглиблює «тіні» на нашому соціалістичному будівництві. У нього завжди буває, незважаючи на його «геніальну прозорливість» та на історичні вказівки, якісь недоречні, абсурдні, шкідливі перегиби.

Керуючи партією, керуючи робітничим класом, керуючи соцбудівництвом, невже не можна було б передбачити хоч трохи наперед те, до чого ми можемо прийти? Коли цього не зуміти зробити, то хоча б вчасно виправляли припущені помилки…

24. V. 32 р.

[…] Розказував ще Самійло про життя студентське. Важко вони живуть. Бідують здорово. Хліба одержують всього лише 300 гр. Ну, а про громадське їхнє харчування і говорить нічого. На обід одна лише соєва похльобка, а на сніданок, вечерю кожний мусить сам собі організувати, що Бог дасть. Так, життя невеселе, коли не більше можна сказати. Багато з інститутів почали розбігатись. Тікають хлопці на край світа, лише б не жити голодним життям. Настрій у більшості важкий, пригнічений. Точаться різні ворожі розмови. Ну, та й хіба може бути інакше, коли людина хронічно голодна?.

[…] Мамаша приїхала по хліб. Але за її кошти і в нас на хліб «не розбагатів». А в мене немає «резервів», а тому стан матері в Києві дуже матеріально напружений. […]

21. IX-32 р.

[…] Був у Борисполі, їздив у невеличкій персональній справі, пробув усього там кілька годин, але й їх було досить, щоб побачити, як різко перемінився Бориспіль. Вулиці спустілі, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій або великої епідемії. Вулиці позаростали бур’янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі, мають понурий пригнічений вигляд. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі і непривітні. Стараються ховатися від очей. Подвір’я занедбані. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають попелищами, але без чорних обгорілих стовпів. Частина — напівзруйновані. Колись вони, напевно, належали тим, що їх розкуркулювали як глитаїв, як твердоздавців. Але ті подвір’я, де зараз живуть чи то колгоспники, чи то одноосібники, теж мають занедбаний вигляд. Коли подумаєш про ці всі справи, аж голова обертом йде.

Що ж нас навесні чекає? Хлібозаготівлі надзвичайно туго йдуть, особливо в індивідуальному секторі. Деякі пам’ятають науку минулого року, не здають хліба, але до них знову почали застосовувати старі методи минулого року. Примусово стягуємо, як у «злісних» нездатчиків хліба. Коли про все це думаєш, приходять дуже й дуже невеселі думки. Не знаєш, чия ж ми партія. Хто за нами йде, на кого ми спираємось. Чи справді ми є виразники інтересів пролетаріату і трудового та колгоспного селянства? Чи це нам лише здається, і ми ілюзію приймаємо за дійсність? Ех, важко, не хочеться думати. А, може, я помиляюся, й все це не так, як мені здається?..

1/I-33 р.

Історична дата. Перший день першого року другої п’ятирічки. Для мене він закінчується голодним шлунком. Сидів в ЦК ОКК до 11 години вечора. Готую матеріал про керівництво облміліції, але так їсти захотілося, що я не міг довше висидіти і пішов шукати по крамницях чого-небудь на вечерю.

Обійшов не менше 8 крамниць й абсолютно ніде нічого не знайшов. Скрізь пусто. Правда, є повидло, коржики, цукерки, і в одній крамниці знайшов  мариновані гриби. Прийшов додому, як шакал, голодний і без нічого. Помазав дві скибки хліба олією й трохи «черв’ячка», як кажуть на селі, заморив. Ще добре, що хліба одержую 800 грам, а то зовсім прийшлося б з голоду охлявати.

26/I-33 р.

[…] Побутові обставини мого 27-річного ювілею теж не в стані «проспериті». Недоїдаю хронічно. Буквально нема чого їсти. Обслуговування на роботі в цій галузі нікудишнє. Ранком — стакан чаю з булочкою, обід — борщ з кислої капусти та немащена каша або картопля, а дома вечором — чай з радянським «маслом» — повидлом. От і всі харчові ресурси. Зовні на фізіономії я набрав зовсім незавидного вигляду, худий і блідий, майже такий красень, як був у 27—28 р. в час першого періоду своєї хвороби. Кімната моя — не затишний куточок, а справжній льодник, до якого можна людей сажати на покарання, а не жити постійно. От і зараз я сиджу в кожусі, під яким осіннє пальто, далі піджак, далі светр, джемпр, далі дві сорочки і до всього цього у валянках. І все ж таки, незважаючи на ці «запобігання», я замерз, й руки мої подерев’яніли від холоду. Вже понад 10 днів опікуюся, як би дістати дров, і все ніяк не можу.

21. V-33 р.

[…] За цей час, поки я не розгортав свого щоденника, трапилось надзвичайно багато видатних виняткових подій. По-перше, в Німеччині стався фашистський переворот. СД прогнали, комуністи розгромлені і загнані в підпілля. До влади став Гітлер, який розгорнув шалений фашистський терор і свою фашистську диктатуру. Форми цієї диктатури надзвичайно близько подібні на форми політичного керівництва нашої країни. Так що і для фашистів дарма не пройшов досвід нашого будівництва і диктатури пролетаріату. […]

8/VI-33 р.

[…] Була мамаша. Все «курсирує» між Борисполем і Києвом. В турботах за хліб насущний для дітей. Батько ж палець об палець не вдарить, живе паразитом. Цілковито зняв із себе обов’язки перед дітьми і думає лише про себе. Іван — теж свиня, майже ніколи за своєю ініціативою не допоможе матері хоча б у дрібниці. Кожний карбованець буквально зубами треба від нього виривати й то не завжди, доводиться більше мені за це турботи нести. Я теж не достатньо допомагаю, завжди знаходяться свої дірки (й де вони лише беруться), а стан сім’ї і домашніх дуже тяжкий. Жодного фунта хліба і чого іншого, окрім молока. Та й то в першу чергу треба його витрачати на утримання самої корови. Коли вже вони вийдуть з цього «безхліб’я»?

Підготувала Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Дмитро ЗАВОЛОКА. Народився у 1906 році у м. Борисполі. Працював наймитом та кочегаром. У 1925 році з комсомолу прийшов до лав ВКП(б), а з лютого 1932-го обіймав посаду в Київській обласній контрольній комісії, згодом очолив відділ культури і пропаганди Ленінського райкому партії. Його дружина завідувала сектором ЦК ЛКСМУ.

У 1935 році Дмитра Заволоку заарештували, під час обшуку виявили два зшитки з особистими записами. Їхній зміст настільки відверто засуджував політику партії на селі, що навіть судове засідання провели у закритому режимі. За контрреволюційну діяльність його засудили на 5 років, але Верховний суд УРСР переглянув справу і призначив 10 років виправно-трудових робіт і 5 років обмеження прав.

1946 року він повернувся до Києва, але за попередніми звинуваченнями знову його заарештували і 1949-го вислали на поселення. За його скаргою на несправедливі вироки до ХХІ з’їзду КПРС  у 1959 році обидві справи було припинено за відсутністю складу злочину.