ЄДНІСТЬ

 За тим, що відбувалося в Західній Україні у воєнні  й повоєнні роки, усвідомлюєш, що нам, «східнякам»  та «західнякам», ділити нічого
 

Обабіч прадавнього тракту Луцьк — Пінськ —Вільно, що стрімко розсікає поліські бори, в безлюдній місцевості за селом Карасин у Маневицькому районі зіщулилося велике старе кладовище. А навпроти нього, через дорогу, на краю величезного поля  сиротіє стара липа. Чорний камінь біля неї засвідчує, що на цьому місці колись стояла церква, а трохи далі було село Грива…

Його історія мала всі шанси піти в небуття. Але тепер назавжди увійшла в історію українського народу завдяки самовідданій подвижницькій праці народного депутата України першого демократичного скликання, відомого журналіста Андрія Бондарчука, автора книжки за архівними документами «Обірване коріння нації», що  побачила світ у київському Видавництві імені Олени Теліги і стала потужним звинуваченням тоталітаризму…

Ліквідовували «шляхом  дрібної різки»

…Тугий клубок суперечностей і протистоянь був затягнутий на Волині у вересні 1939-го після приєднання Західної України до Радянського Союзу. Українське населення Волинського воєводства, що протягом тривалого часу зазнавало національних утисків від поляків, вітало прихід Червоної армії і приєднання давніх українських земель до Радянської України. Але вже через досить короткий час радянська влада з її «диктатурою пролетаріату» показала себе в усій красі. Пришельці, що розмовляли переважно російською й були дуже далекими від місцевих звичаїв і традицій, почали ув’язнювати людей за політичні переконання, виселяти «куркулів», повсюдно насаджувати агентуру НКВС, запровадили тотальну цензуру в газетах…

Широковідомий факт, що нацисти в Німеччині вилучили і спалили «непотрібні» книжки… На Волині компартія теж вилучила із сіл усі книжки й звезла їх до райцентрів, де читачі не мали до них доступу тривалий час. Після цього за безпосередньої участі секретарів райкомів партії розпочалося знищення «ворожих» книжок. Правда, їх не палили, як у нацистській Німеччині, а, як зазначено в секретній «Пропозиції» Волинського обкому КП(б)У, ліквідовували «шляхом дрібної різки і здачі її по акту і опису в утиль-базу».

Фото Валерія МЕЛЬНИКА

Протидію  визначило насильство

За даними конвойних військ НКВС, із Волинської області 1940 року депортовано углиб СРСР 17 тисяч осіб. А всього із Західної України, як свідчить архівний документ, вивезено «168900 + 1 ешелон».

Як зазначалося в січні 1940 року в цілком таємній «Доповідній записці про висловлювання і антирадянські настрої в середовищі біженців із західних областей України», люди почали говорити, що «гіршої влади, ніж радянська, у світі немає, її треба підірвати, як підривають динамітом породу в шахті».

Отож не дивно, що на час нападу 22 червня 1941 року Німеччини на СРСР на західноукраїнських землях, зокрема й на Волині, серед населення вже був створений величезний протестний потенціал. Не додав любові до нової влади —  а отже, і до тих людей, що прийшли з нею встановлювати нові порядки! —  й розстріл у тюрмах без судових вироків тисяч політичних в’язнів, здійснений відразу ж після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз…

На території Волині, а особливо в найлісистішій її частині, в роки Другої світової оперували чотири політичні і збройні сили з різними векторами. Українська мала головною метою творення своєї незалежної держави; польська —  збереження контролю над етнічними українськими землями у складі Речі Посполитої; німецька —  повне підкорення місцевого населення і перетворення України на додатковий «життєвий простір» для Третього Рейху; радянська — прагнула встановлення тут «диктатури пролетаріату», а фактично —  одноосібного правління представників «вождя усіх часів і батька всіх народів» Йосипа Сталіна.

І для кожної з цих сторін три інші автоматично ставали озброєними противниками, а в пропаганді на населення — «бандитами» і «бандами»...

Чи вірити  цифрам у  партизанському звіті?

Усі ці процеси дзеркально відбивалися і в невеликому поліському селі Грива, що тоді належало до Камінь-Каширського району, про долю якого докладно розповідає автор. Історія цього населеного пункту в минулому столітті пов’язана з іменем Миколи Коніщука. В юності цей сільський хлопець не відзначився ні в навчанні, ні у веденні власного господарства. Наймитував. Зате в 1930-х долучився до діяльності Компартії Західної України. І після приходу у вересні 1939-го Червоної армії став головою Гривненської сільської ради. А вже як посадова особа нової влади із задоволенням  брав участь у виселенні заможних односельчан до Сибіру.

У повоєнному звіті, написаному аж 1947-го, Микола Коніщук стверджував, що в липні-серпні 1941-го за завданням обкому партії в Києві і спецчастини він перейшов лінію фронту, у маневицьких лісах сформував групу із десяти осіб. У 1942-му вона вже мала сотню партизанів, із яких 23 — з вогнепальною зброєю. Згодом загін Крюка (тоді псевдо Коніщука) вже із 150 осіб долучився до з’єднання бригади особливого призначення підполковника Антона Бринського («дяді Петі»), проте діяв переважно самостійно.

Вельми цікавим видався і написаний особисто Крюком звіт, і пізніші документи… Цифри там ростуть як на дріжджах: де спочатку було «280» —  стало «380», де «350» —  «450», а де «60» —  «180»… Якщо їм вірити, то в загоні Коніщука було 380 євреїв; у бойових діях його бійців знищено і поранено 250 вояків УПА та її агентів, підірвано 10 німецьких машин, зокрема з гебітс-комісаром; пішли під укіс 89 німецьких ешелонів, пошкоджено 237 вагонів із військовою технікою, знищено до тисячі тонн пального, вбито і поранено 1800 (!) німецьких солдатів та офіцерів.

Де можна було знайти стільки німців на глухому Поліссі, через яке німецькі війська лише пройшли і де-не-де позалишали невеличкі залоги, бійці яких часто боялися виткнутися за межі села чи райцентру, —  бойовий партизанський командир не розповідає…

Як акт відплати за двох німців, яких взяли в полон вояки УПА й утримували в селі Вербаїв Луцького району, гітлерівці повністю спалили цей населений пункт. Хоч їхнім воякам і вдалося благополучно втекти… А за кількох убитих поліцаїв і німецького солдата нацисти повністю знищили волинське село Кортеліси із його 2875 жителями, серед яких було і 1620 дітей...

Люди не забули про «червоні чобітки»!

Ситуацію на волинських землях влітку 1943-го красномовно описав Семен Руднєв, комісар партизанського з’єднання Сидора Ковпака: «…Тут же, в цих районах, перебувають бандерівці, теж націоналісти, які б’ються проти німців, бульбівців і партизанів. Багато цих банд озброєні добре, є навіть артилерія і танки. Всі ці націоналістичні групи громлять і поголовно знищують польське населення. У зв’язку з чим поляки біжать до німців, а останні формують із них поліцію проти націоналістів і партизанів. Німці майстерно розпалюють національну ворожнечу з однією метою — утриматися, хай би що сталося. …Націоналісти наші вороги, але вони б’ють німців. Ось тут і лавіруй, і думай».

За такої ситуації непереливки було місцевому населенню, яке мало нагодувати кожного, «хто був з гвинтівкою і ставив до стінки».

Проте й донині старожили (зокрема колишній багаторічний голова сільської ради з Лишнівки Федір Мельник) розповідають, що найменше шкоди поліщуки зазнавали саме від німців. А найбільше — боялися червоних партизанів, які, поки сиділи в лісі, «виїли всіх свиней в окрузі, а по їхньому табору собаки тим часом свинячі голови тягали». Розповідають, і де саме в лісі була партизанська катівня. Із могили біля неї після війни родичі дістали рештки десятків закатованих «народними месниками» односельців...

Як місцевий жах з того періоду дійшла й розказана свого часу Миколою Коніщуком оповідка про «червоні чобітки», які партизани робили катованим. Бритвою нижче колін нещасним обрізали навкруг шкіру, яку потім зривали з ніг. Потім бранцю казали: «Втікай!», і коли він починав бігти —  стріляли у спину… Не хочеться навіть вірити, що таке могло бути на нашій землі!..

Стерли з лиця Землі і з пам’яті?

Після приходу Радянської армії збройне протистояння в лісовому регіоні тривало, хоч фронт пішов далі, а віддалена від інших населених пунктів Грива навіть не була якимось помітним опорним пунктом УПА. Список полеглих і репресованих з обох боків налічує десятки прізвищ…

На жорстокість одних інші відповідали тим самим. Знайшов свій останній вечір і партизанський командир Микола Коніщук. Його смерть стала ще однією міткою в боротьбі жителів лісового села проти записування в колгосп, русифікації, боротьби зі справжніми господарями…

Після цього тоталітарна влада перейменувала Гриву у Крюково (!). А потім і взагалі взялася зводити старе українське село із цього світу. Частину його жителів «добровільно-примусово» завербували на новобудови соціалізму в східні області, де їх поселили в бараки, обзивали «зрадниками» й «бандьорами», і звідки вони за першої ж нагоди втікали... Іншу —  примусово виселили в сусіднє село Червища.

Нині на місці знищеного компартією села —  голе поле. Але й донині гривенці із різних кутків України не тільки з’їжджаються сюди на роковини села, а й заповідають поховати себе на кладовищі, з розповіді про яке й почався цей матеріал…

— У своїй трагедії маневицька Грива не одна, —  розповідає Андрій Бондарчук. —  Я підрахував: уже після Другої світової радянська влада лише в нашій області знищила понад 1100 (!)  сіл і хуторів. І жодного з них, на відміну від спалених німцями 107 волинських сіл, нині так і не відродили...

Книжку Андрія Бондарчука, яка висвітлює події на волинських землях на багатющій документальній основі і з багатьох позицій, у тому числі й переконаних борців за «світле комуністичне майбутнє», можна сміливо рекомендувати кожному, хто хоче зрозуміти, що  відбувалося у воєнні та повоєнні роки в Західній Україні. А заодно —  розібратися, де саме витоки Опору. І усвідомити, що українцям — і «східнякам», і «західнякам», яких і нині політики та чужі спецслужби зіштовхують лобами, — ділити нічого.

Бо всі ми — лише гвинтики і жертви в пекельному експерименті тоталітарного режиму над українським народом.