ПАМ’ЯТЬ

У Донецькій області продовжують збирати спогади очевидців моторошних подій 1932-1933 років

Якраз три роки тому розпочався перший в Україні суд на людиною, яка публічно висловила сумнів у тому, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу. «Відзначився» житель Донецької області — редактор тутешньої районної газети, який у своїй публікації висловив власне бачення тих подій. У відповідь його опонент — представник однієї з політичних партій звернувся до суду з вимогою визнати статтю протиправними діями, які, на його думку, є відвертим знущанням та наругою над пам’яттю про жертв Голодомору.

Згаданий судовий процес справді був найпершим, хоча фактів цинізму та блюзнірства стосовно голодних років у регіоні не бракувало й до того. Приміром, у День всеукраїнської скорботи, якраз саме у той час, коли по всій державі була оголошена хвилина мовчання, а на підвіконнях запалювали свічки пам’яті, донецький телеканал взявся демонструвати художній фільм … «Веселі хлоп’ята».

Жанна Крижна: «Експозиція збільшується завдяки новим документам». Фото автора

Із дворів забирали  не тільки корів

Погодьтеся, бодай трохи зрозуміти подібну позицію не вдасться, навіть згадуючи доречну в цьому випадку приказку «У сім’ї не без виродка». Бо навіть якби це лихо на початку 1930-х років якимось дивом обійшло стороною Донеччину, було б негоже збиткуватися із пам’яті мільйонів померлих від голоду в інших регіонах держави. Та дикість і печерний супротив отих газетних і телевізійних «веселих хлоп’ят» ще й у тому, що наш індустріальний край і його жителі також виявилися серед потерпілих від примусової колективізації та її гірких наслідків, які не забарилися.

Архівні документи свідчать: тодішній Сталінський округ став першим округом всезагальної колективізації в Донбасі. Причому колгоспи створювалися справді «стахановськими» темпами: якщо 1 жовтня 1929 року в регіоні колгоспами було охоплено всього 9% селянських господарств, то через рік таких вже було 65 %. «Добровільно-примусовий» спосіб проведення колективізації супроводжувався репресіями стосовно великих і середніх виробників сільськогосподарської продукції і виконанням «твердих завдань» зі здачі продуктів тощо.

Наприклад, у селі Олексіївка Селидівського району із 120 корів, які були в одноосібників, в період м’ясозаготівель було відібрано 115 голів худоби, в селі Сергіївка восени 1931 року у 200 селян-одноосібників забрали не тільки весь хліб, а й худобу та інвентар. А після постанови від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацію та укріплення громадської (соціалістичної) власності»  забирати з дворів почали не тільки корів чи зерно, а й людей - одноосібників, так званих куркулів і нетрудових елементів і навіть новоспечених колгоспників. За якісь півроку було засуджено майже 10 тисяч осіб, переважну кількість яких позбавили волі, а ще частину розстріляли. Отож закономірно невдовзі в селах Донбасу склалися очевидні передумови розорення селян та масового голоду.

Тепер уже достеменно відомо: голодування та факти смерті колгоспників, одноосібників, непрацездатних людей похилого віку та дітей були майже у всіх районах Донецької області. Зокрема, в селі Шипарське на початку березня 1933 року із 212 колгоспних і 18 одноосібних господарств 190 (82,6%) зовсім не мали ніякого запасу продовольства. За січень та половину лютого тут померли 74 людини, із яких переважно діти до 10 років. Доведені до відчаю селяни змушені були їсти собак, котів чи полеглих коней. А взимку й навесні 1933 року на Донеччині зафіксували факти людоїдства. Ще  подекуди голодні люди бралися їсти трупи померлих односельців чи навіть членів родин, яких не встигли поховати, або ж викопували тіла зі свіжих могил.

А Грицю снилась паляниця…

Малий Грицько кожного ранку, щойно прокинувшись, відразу плакав. Та жалібно схлипуючи і розмазуючи сльози по щоках, відмовчувався і нікому не розповідав про причину такої поведінки. Проте якось «по секрету» таки довірив таємницю старшій сестрі. Виявляється, 7-річному хлопчику кожної ночі снилися харчі: пишні паляниці, рум’яні пиріжки, м’ясо, молоко. І там, у отих чарівних снах, він не тільки їв усе досхочу, а й намагався набрати всього побільше про запас — щоб вистачило і старшій сестрі, і мамі, і бабусі, і навіть сусідській Оленці. У цей момент він наївно уявляв, як усі зрадіють, як його похвалять… Але кожного ранку знову прокидався з порожнім шлунком та з порожніми руками і тому розчаровано плакав.

«А трохи перегодя, коли ми вже зовсім охляли, братик зізнався: взагалі не хоче прокидатися, бо там, де є їжа, набагато краще, — важко зітхаючи, згадує лихі дитячі роки Марія Петрівна, жителька Артемівського району. — Воно бідне і вдень тулилося та шукало місце, де можна поспати і хоч трохи забути про голод. А мені, пам’ятаю, снилося казна- що, але чогось тільки не їжа. Я навіть тоді трохи заздрила брату… А він одного ранку вже не прокинувся…»

Та найстрашнішим було, виявляється, навіть не це. Бо через кілька днів після похорон і без того згорьованій матері хлопчика повідомили шокуючу звістку — свіжу могилку на кладовищі розрили і тіло малого безслідно зникло. Мабуть, напередодні комусь із односельчан також нав’язливо снилася їжа…

Нині подібних свідчень  хоч греблю гати, адже з’явилися музейні експозиції, вийшли книги, де зібрані спогади очевидців та офіційні документи, що підтверджують трагізм ситуації тих років. Однак не секрет, тривалий час чорні сторінки історії вважалися своєрідною «білою плямою» і серйозно досліджувати цю тему в Донецькій області розпочали вже після так званої перебудови. «Ще на початку 1990-х років ми працювали в Донецькому обласному державному архіві і відшукали там кілька важливих документів, — розповідає «УК» старший науковий співробітник Донецького обласного краєзнавчого музею Жанна Крижна. — Зокрема, до наших днів збереглася довідка-повідомлення ГПУ з грифом «Цілковито секретно» про те, що в Сталінській області голодують мешканці 21 району із всіх 24-х. Певна річ, не могла не вразити доповідна секретарю Сталінського обкому КПУ Саркісову — у селі Розсоховате місцевий селянин змусив дружину вбити їхніх двох дітей і з’їв їх… А ще відшукали довідки з довжелезними списками місцевих сіл, які у 1932—1933 роках потерпали від голоду».

«Проте нас  ще Бог милував…»

Відповідну експозицію в Донецькому обласному краєзнавчому музеї створювали протягом двох останніх десятиліть, а зараз вона поступово збільшується новими документами та фотографіями. Приміром, не так давно співробітники музею провели експедицію селами Ясинуватського району, де змогли записати свідчення людей, які пережили голод 1930-х років. Старожили згадують: тоді голодували майже у всіх навколишніх селах, окрім Новобахмутовки. Масових смертей, свідчать очевидці тих подій, таки не було, але, щоб знайти їжу і вижити у тих умовах, людям доводилося докладати неабияких зусиль.

«Найчастіше вживали «зелений корм» — їли щавель, лободу, щирицю, кропиву, молодий очерет, збирали в посадках різноманітні фрукти та гриби, а на полях мерзлу картоплю, — свідчить Надія Михайлівна (1921 р.н.). — Хлопці-підлітки здебільшого влаштовували полювання на різноманітних птахів та ховрашків, м’ясо яких тоді вважалося великим делікатесом, бо іншого взагалі не було».

«А ось жителі села Новобахмутовка взагалі не знали голоду, — каже Жанна Крижна. — За словами місцевої вчительки Наталі Миколаївни, годувальницею для них стала залізниця, яка проходила через село. І ситуація тоді була різко протилежна сучасній, коли селяни звично несуть продавати до поїздів різноманітні продукти. Адже вони навпаки — виносили якісь речі та коштовності, які обмінювали в пасажирів на харчі».

Численні розповіді очевидців тих подій підтверджують: виживати доводилося й справді в неймовірно важких умовах. Причому жителі Донеччини, яким довелося пережити голод, майже в один голос запевняють: мовляв, їх ще «Бог милував», бо в сусідніх областях люди потерпали від нестачі харчів значно більше. Донбас справді тоді вважався більш-менш благополучною територією, куди в пошуках роботи чи їжі мандрували люди. Не секрет, тимчасові переселенці, які намагалися якось облаштуватися на шахтах та заводах, де робітникам регулярно видавали пайки (шахтарям у містах щодня давали по 500 грамів хліба, іншим працюючим по 200—300), створювали чималі проблеми тутешнім промисловим населеним пунктам. Однак ці проблеми — майже «квіточки» у порівнянні з тим, що довелося пережити найближчим сусідам. Підтвердженням цьому є історія, записана місцевими краєзнавцями зі слів жительки села Красний Яр Красноармійського району.

Донеччанка, тоді ще молода жінка і дружина залізничника, поїхала з малою дитиною в гості до свекра та свекрухи, які мешкали в одному із сіл Дніпропетровської області. Зважаючи на важкі часи, в гості вона поїхала не з порожніми руками. Втім, для голодних батьків її чоловіка та сусідів це було, немов крапля в морі. Як згадує жінка, худющі, змучені люди із голодним блиском в очах дивилися на неї та її дитину — відносно ситих, немов …на їжу. А коли й без того налякана жінка побачила в хаті під ліжком людський череп, із жахом збагнула, що вибрала зовсім не підходящі для гостювання час і місце. Не стуливши очей, вона просиділа ніч за зачиненими дверима, а на світанку разом з малою дитиною мерщій подалася додому.

Без коментарів

…Чим закінчився отой перший в Україні суд над автором публікації, який піддав сумніву те, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом  українського народу, а ще кинув докір владі та всім, хто, мовляв, смакує натуралістичні подробиці цього жаху? Суд не задовольнив позов до районної газети та її редактора. «Відповідач у своїй статті не заперечував факту Голодомору, не поширював неправдивої інформації, а в цілому стаття містить оціночні думки, переконання, критичну оцінку певних фактів і подій, які є висловлюванням суб’єктивної думки і поглядів автора статті…» — йдеться в судовій ухвалі.

Тобто автора суб’єктивних сумнівів повністю виправдали, бо виручила «рятівна соломинка» — стаття 34 Конституції України, яка гарантує всім свободу слова. Дуже шкода тільки, що ота стаття не дає можливості сказати правдиве слово на свій захист мільйонам очевидців  страшного голоду, які не дожили до такої «свободи слова».

А малому Грицькові подібне блюзнірство не могло примаритися навіть у снах, бо він навіть гадки не мав, що в майбутньому хтось даватиме «критичну оцінку» його короткому життю. Йому ж, нещасному, тоді снилася виключно їжа…

ДОВІДКА «УК»

На початку 1932 року в селі Катеринівка Мар’їнського району було 1000 дворів, де мешкали майже 6 тисяч селян, а наприкінці 1933 року людей тут стало вдвічі менше. Так само переполовинив голод села Єлизаветівку та Новомихайлівку цього ж району. А від хутора Зелений Гай, де раніше мешкали заможні селяни, з цієї ж причини взагалі залишилася тільки назва.