Неподалік тимчасово окупованого Сіверськодонецька на Луганщині є невелике село Метьолкіне. «Може, то родовий маєток моїх предків?» — жартує Ростислав Метьолкін, військовослужбовець однієї з військових частин Харківщини.

«Це дуже важка і небезпечна праця»

Народився хлопець у місті Кремінна, що стоїть на річці Сіверський Донець. З дитинства марив військовою службою: улюбленими іграшками були автомати, моделі військової техніки та авіації. Батько, який під час строкової служби виконував завдання в Югославії, чимало розповідав про армійський побут, солдатське братство, героїзм своїх побратимів. Навчав сина: «Йди до війська, там з тебе справжнього козака зроблять!». Та й друзі, які стали на захист України з весни 2014 року, надихали хлопця на віддане служіння Батьківщині.

«Служити пішов за власним бажанням, ніхто не змушував. Для мене честь служити у Збройних Силах України!» — каже юнак, який, вдягнувши у листопаді 2020 року військову форму, занурився в армійське життя.

Служити випало в Харкові: військова частина розташована недалеко від його рідного дому, тож у перспективі планував після строкової залишитися тут на контрактну службу. Запропонували місце в пожежному розрахунку, і він подумав: «Військовий пожежник, рятуватиму людей, гаситиму пожежі! Мені це подобається». Пройшов спів бесіду, закінчив базову військову підготовку в навчальному центрі «Десна» і повернувся в частину, що стала рідною на п’ять років.

«Кремінщина дуже схожа на Харківщину, такі самі густі соснові ліси, чисте повітря, кришталеві річки з промитим золотавим піском. Сюди приїздило багато людей. У нас були чудові бази відпочинку, курорти, санаторії. Зараз це все розбив ворог і перебуває в окупації, але я вірю, що ми зможемо повернути нашу територію», — каже він.

Бажання бути пожежником народилося у хлопця саме через пожежі, що траплялися в лісах рідного краю. Сухе літо часто закінчувалося загорянням сухої глиці, часом не без допомоги людських рук: то сірник хтось кине, то багаття залишить без нагляду… Від вогню страждали дерева, інші рослини та лісові мешканці, і це дуже засмучувало хлопця. А тепер подібних проблем різко побільшало ще й через бойові дії.

До служби Ростислав узявся з усією відповідальністю. Постійно брав участь у тренуваннях та змаганнях, виборював для своєї військової частини призові місця і здобував необхідний досвід, який згодом став у пригоді під час гасіння реальних пожеж. Зізнається, що дуже вдячний за якісну організацію пожежної служби командирові свого підрозділу головному сержантові Віталієві Келеберді, а також командиру військової частини полковникові Олександрові Удовенку. Виїзди пожежний розрахунок відпрацьовував на вищому рівні, до роботи хлопці ставилися дуже серйозно.

«Що було найважчим? Розуміти, що твоє життя в твоїх руках. Треба завжди думати і ще тричі думати, куди ступити, з якого боку стати, бо можеш собі нашкодити. Не туди пішов, не там став, упав, провалився — і все, можеш втратити життя або істотно пошкодити здоров’я. Це дуже важка і небезпечна праця. Крім сміливості пожежникові потрібні неабияка фізична сила, стресостійкість і витривалість», — зізнається Ростислав.

Часті вибухи і служба до знемоги

Лютий 2022 року Ростислав зустрів у казармі. На той час він був ще строковиком, до «дембеля» лишалося рівно місяць. Хлопці відпочивали після наряду. Раптом почулися постріли, вибухи. Юнак здивувався: що це? Він виріс на Луганщині, а тому з 2014 року знав ці звуки, проте не хотів вірити, що тепер вони гримлять тут, далеко від лінії фронту.

Підрозділ підняли за тривогою. Почулися повідомлення і команди: «Почалася війна! Україну обстрілюють. Усі до зброї! Бойова готовність повна!». Бійці чули вибухи в Чугуєві, Балаклії, Харкові. Над їхньою частиною пролетіло кілька ракет.

«Я й раніше бачив ворожі танки і обстріли у себе в Кремінній. росіяни тоді дійшли не до самої Кремінної, однак були поряд, у Сіверськодонецьку. Усе подібне бачив і чув. Але ось тут… Спершу подумав, що це поганий сон. Навіть кортіло вщипнути себе кілька разів: ну, нереально ж, не може бути!» — згадує військовослужбовець.

Отримавши наказ, особовий склад військової частини зайняв кругову оборону. Бійцям наказали виставити пости, організувати чергування, стежити за небом, оглядати периметр частини та доповідати про обстановку. Також була команда відкривати вогонь за наказом, але в разі загрози життю. Одне слово, все серйозно.

Як пригадує Ростислав, ніхто з хлопців у цій складній ситуації не зрадив, не втік. Навіть новачки, які нещодавно прийшли на строкову службу, взяли зброю і пішли на пости.

«Бачу, він, молодий, ходить по посту, у нього трохи тремтять руки, але він міцно тримає зброю напоготові. Знає, що треба захищатися, і готовий до цього. Зайве казати, що я був приємно вражений», — ділиться спогадами Ростислав.

Боже провидіння боєць вбачає в тому, що все це сталося за місяць до його демобілізації. Адже якби демобілізувався раніше й поїхав додому, то міг би опинитися в окупації, і не відомо, чим би це для нього закінчилося.

Тим часом вони охороняли частину, гасили загоряння після ракет та «шахедів». Вибухи траплялися часто, доводилося приборкувати пожежі на території, у сховищах тощо. Виїжджали в повному спорядженні, бо існувала реальна загроза повторних уражень. Уявіть: сокира, краги, карабіни, рятувальна мотузка, обов’язково бронежилет, каска, протигаз, радіостанція для підтримання постійного зв’язку з командиром і напарниками. І нав’ючений усім цим, вогнеборець ще тягне важезну рукавну лінію, проводить воду, під’єднує рукави, подовжуючи лінію до необхідної довжини. До речі, рукав, що разом із водою важить понад 20 кілограмів, доводиться тримати годинами, до повного збиття вогню. Тобто робота триває до знемоги, точніше, до завершення пожежогасіння та ліквідації осередків загоряння. Доводиться годинами бути в напрузі, готовності вдень і вночі.

Але нагороду — відзнаку головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» Ростислав отримав не за це. Якось під час бойового чергування з охорони та оборони військового містечка надійшла інформація про наближення ворожих «шахедів». Згідно з інструкцією, в разі виявлення повітряних цілей та їх появи у полі зору вартові мають відкривати вогонь без попередження. Але ж була друга година ночі! Як побачити БпЛА в суцільній темряві?

«Спершу ми почули характерний звук. Черговий доповів висоту та швидкість повітряної цілі. Скоро ми вже візуально його побачили на тлі неба. Ну як — побачили? Чорна тінь на тлі чорноти. Краще сказати, відчули. Він летів на відстані 300—400 мет рів: для автомата це нормальна убійна відстань. Тобто його можна збити з автомата або кулемета, якщо добре бачити, куди стріляти. І я чую: він летить прямо на нас. Очима його веду, спостерігаючи за мерехтінням зірок, коли він їх закриває на мить. Але ж це не дає прицільної точності. У мого напарника Олексія була якісна оптика на автоматі, тепловізійний приціл. Кажу йому: «Показуй! Направляй мене!». Він дивиться у тепловізор, підсвічує трасерами, а я кладу туди чергу за чергою. Виставив на планці автомата висоту 400 метрів, щоб приблизно взяти його в зону ураження, і почав стріляти. І тут Олексій кричить: «Ти влучив! Давай ще!» Я поклав ще три черги: «шахед» відвалив у бік нашої частини і вибухнув у повітрі! Такий салют на пів неба! Ми були в захваті! Адже, може, врятували якусь родину чи навіть не одну. Це таке відчуття було! Їй-бо, ми тішилися, немов діти», — усміхається Ростислав.

Внесок у звільнення рідної землі

А потім бійця викликали на командний пункт, де інформація про збиття підтвердилася. Побратим Олексій також підтвердив, що саме Ростислав влучив у ціль. Чому виникли розпитування? Бо з’ясувалося, що на цього «шахеда» полювала також і наша ППО. Але ворожий БпЛА вибухнув до того, як їхня ракета підлетіла. Відбувся подвійний вибух, але згодом зрозуміли, чому так трапилося. Виявляється, у ракети є така функція: якщо ціль уже знищено, ракета самоліквідується в повітрі, щоб не завдати шкоди людям та спорудам на землі.

«Отож командування подало мене на нагородження і десь через пів року я отримав цю нагороду. Дуже пишаюся нею! «Золотий хрест» головнокомандувача ЗСУ. Дата, номер наказу, індивідуальний номер — все, як має бути. І підпис: генерал Олександр Сирський», — розповідає він.

Нині Ростислав уже контракт ник. 2023 року вирішив підписати контракт, бо одружився, народилася дитина. Треба було облаштовувати власну сім’ю, оскільки батьківська залишилася під окупантами. Від початку великої війни він та його побратими все ще вважалися військовослужбовцями строкової служби. Попервах, 2022 року, отримували по 30 тисяч додаткової винагороди, а потім винагороду зняли, і бійці залишилися на звичайній солдатській зарплатні.

«У той час точилися розмови, що для строковиків буде «дембель», і всі чекали, чекали… А потім хлопці кажуть: чого чекати? Треба підписувати контракти, щоб додаткову винагороду отримувати як контрактники. Адже всі разом на одних позиціях стоїмо», — згадує боєць.

Про особливості своєї нинішньої служби Ростислав розповідає стримано.

«Тепер уже не так тяжко, як 2022-го. На пожежі доводиться виїжджати не дуже часто. Разів з 10—15 може бути на рік. Виникають загоряння у зв’язку з вибухами в нашій частині, або десь в околицях доводиться щось погасити. Ми далеко не їздимо — кілометр-два довкола частини, не більше. Не тому, що не можемо чи не хочемо, а згідно з воєнною необхідністю. Наприклад, ворог, щоб ввести нас в оману, може вдарити і підпалити щось не дуже важливе, аби виманити нас якнайдалі від частини. Ми виїдемо гасити, а вони тоді вдарять туди, куди планували. І ми не встигнемо навіть хлопців урятувати, не те що майно. Ні витягнути їх, ні вогонь приборкати.

Я тепер і пожежник, і ППО. Обороняю Харків від ворожих «шахедів» і водночас займаюся пожежогасінням там, де стається вибух чи падають уламки. Отак постріляв, кинув автомат і пішов гасити вогонь. Це такий мій внесок у нашу Перемогу і звільнення моєї землі.

Найбільше, що ціную у своїй роботі, — те, що можу рятувати людей. Хоч би що сталося, завжди буду військовим і виконуватиму будь-яку роботу для того, щоб перемогти. Але сам я нічого не зроблю. Тільки разом з побратимами і тими, хто чекає на нас у тилу», — розповідає Ростислав.

Не секрет, нині в нашій країні чи не найбільше цінують дві військові спеціальності: ППО та пожежна служба. Коли починається повітряна тривога, всі просто моляться на протиповітряну оборону і пожежників. Події недавніх місяців показують: влучити може будь-куди. Немає безпечного місця ніде, захисту потребують усі.

«Нам нині як ніколи треба триматися разом, допомагати одне одному. Пам’ятати, що ми українці. Ми незламні люди, дуже працелюбні й наполегливі. Разом ми нездоланні. Єдність і готовність ризикувати життям для порятунку близьких — закон усього. Коли кожен зробить для захисту країни все, що може, — ми переможемо», — переконаний Ростислав.

Олена МОКРЕНЧУК, пресофіцер, підполковник ЗСУ