Ці міфи про автора таких неперехідних шедеврів, як «Інтермецо», «Цвіт яблуні», «Тіні забутих предків», ми вивчали в школі, повторювали в університеті. Про наше традиційне сприйняття Коцюбинського — революційний соціал-демократ, автор піднесеної на найпочесніше місце в ієрархії його творів повісті «Фата моргана»; сумлінний послідовник Горького, який під час написання свого твору, перейнятого апофеозом революції, радився з Леніним пише у своєму романі «Що записано в книгу життя (Михайло Коцюбинський та інші). Біографія, оркестрована на дев’ять голосів» і Михайло Слабошпицький. Він наголошує: це найзагадковіший український письменник.

Літератор у краватці

Справжній Коцюбинський дуже не подібний до того, якого нам нав’язували. Справжній Коцюбинський, яким він постає в цьому романі, — надзвичайно тонка й делікатна душа, не впевнений у собі письменник, який надзвичайно критично ставиться до своїх творів і, як кожна людина, роздертий психологічними комплексами. Наприклад, один із них: його запитують про освіту, а він уникає відповідати щось конкретне, соромиться, що не те що університету, а навіть гімназії не закінчував, не було для цього матеріальної змоги. Але він дуже начитаний письменник, на голову вищий за освіченістю за багатьох у своєму середовищі.

Гнат Хоткевич писав у листі до нього, що він, Коцюбинський, — єдиний український письменник у краватці. Тобто інтелігент, європеєць. Це не було жодним перебільшенням. З-поміж простакуватих різночинців та синів священиків Коцюбинський був як біла ворона: завжди елегантно вбраний, галантний і толерантний. Таким його зафіксували люди, що спілкувалися з ним і в провінційному Чернігові, і в Києві та Львові, в Римі і на Капрі…

Коцюбинський — це неймовірна, містична духовна історія. Уявімо: в родині Коцюбинських всі завжди розмовляють російською мовою. Його мати, в дівоцтві Абаза, — особа амбітна й претензійна, тягнеться до великого панства і не хоче та й не може мати нічого спільного з посполитими та їхньою мужичою мовою. Свого улюбленого з-поміж усіх дітей Мусю (так змалку й до останніх днів рідні називали Михайла) вона виховує в дусі, відповідному її розумінню, на аристократа блакитної крові й білої кості. І зманіжене розумне паненя формується за лекалом виплеканого матір’ю ідеалу. Та якось, важко захворівши і марячи в лихоманці, він раптом заговорив українською мовою, чим збентежив і приголомшив усіх у родині. І в цьому було щось глибоко провіденціальне. В домежно зросійщеній родині народився український письменник…

Його шлях у літературі складний. Ранні твори ніде не обіцяють, що з нього виросте великий письменник. Він сумлінно копіює стилістику Панаса Мирного й Нечуя-Левицького. Це тільки пошуки себе і поодинокі творчі знахідки. Потім Коцюбинський не хотітиме перевидавати ранні твори, вважаючи їх безнадійно слабкими.

Нова сторінка нашої літератури

Починає ставати Коцюбинським тільки, коли з-під його пера виходять «Для загального добра» і «Дорогою ціною». Він винаходить для себе нову стилістику, зовсім не подібну ні до його попередників, ні сучасників. Творить справді нову прозу. Ним починається нова сторінка української літератури.

Автор роману пропонує читачеві разом осмислити чи переосмислити багато загадкових епізодів з біографії Коцюбинського. І йому на допомогу приходять сучасники Коцюбинського: меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, небіж Василя Симиренка, поміщик і письменник Володимир Леонтович, поет і страждалець Володимир Cамійленко, письменник і політик Володимир Винниченко, видатний літературознавець і публіцист Сергій Єфремов, перекладач Коцюбинського російською літературознавець Михайло Могилянський.

Роман закроєно з монологів усіх цих людей і самого Коцюбинського.

Автор вдається до жанру псевдомемуарів, тобто змушує всіх персонажів говорити про пережите, оцінювати перейдене, сповідатися, пояснювати, виправдовуватися. Кожен сповна користується таким дорогоцінним шансом, бо прагне з’ясувати, що справді після нього буде записано в книгу життя. Кожен пережив своє фіаско, жоден не став тріумфатором, бо мають одну на всіх спільну поразку: національно-визвольні події скінчилися трагічним фіналом. Єфремова засуджено у процесі СВУ. Винниченко, Леонтович і Чикаленко опинилися в еміграції. Хворий і всіма забутий помирає в Боярці Cамійленко. Утікає від погоні спецслужб Могилянський, який ще має втратити любих дітей Ладу та Дмитра, що вже талановито дебютували в літературі: репресивна машина скосить їхні юні життя…

Це не канонічний біографічний роман. Тут значно розширено рамки традиційних життєписів. Поряд із Коцюбинським змальовано плеяду видатних українських людей. Коцюбинський, про значення якого в українській літературі так оригінально роздумує автор, стає вдячною нагодою для розмови про національну ідею, про історичну долю українства і про причини наших поразок.

Це було б найлегше — послідовно описати «труди і дні» Михайла Коцюбинського. Прокоментувати історію народження його творчих задумів, а також їхнє втілення в художніх творах. Пояснити, що Коцюбинський став першим українським прозаїком-модерністом, який поєднав українську літературу з європейською, вивівши її з народницького дискурсу.

Усе це в романі Михайла Слабошпицького є, але не тільки для цього його написано. Автор прагне крізь магічний кристал художності показати драматичну історію Коцюбинського: він, чиї твори здобули такий резонанс у чеських, польських, німецьких, шведських, російських перекладах, не має читача в Україні. Домежна звуженість сфери звучання української мови, що є, по суті, тільки мовою малописьменного простолюддя та одинаків з інтелігенції, прирікало українську книжку на існування у крихітному гетто. І якщо Панас Мирний та Іван Нечуй-Левицький писали про селян і для селян, то Коцюбинський — уже для інтелігенції, а української інтелігенції ще майже не існувало. Вона ще повинна була народитися. Можна сказати, що Коцюбинський писав у порожнечу, а можна і так: у майбутнє.

«Що записано в книгу життя» Михайла Слабошпицького має такий підзаголовок: «Михайло Коцюбинський та інші», що й пояснює особливості реалізації авторського задуму. А жанрова дефініція твору, «біографія, оркестрована на дев’ять голосів», характеризує формально-стильову своєрідність роману.

Окрема тема — мова роману Михайла Слабошпицького. Вона не просто багата і гнучка, а й стилізована під той час, у якому відбуваються події. Ще характерно, що кожен персонаж має свій глибоко індивідуальний словник. Якщо в мовленні Коцюбинського відразу впізнаємо лексеми з його прози, то в Чикаленка маємо питомо селянські вислови й звороти, багату ідіоматику.

Роман виріс на широкій документальній основі. У тексті легко вгадуються різні джерела, що стоять за ним. Вільна композиція і всі ті містифікації, до яких вдається автор у цьому творі, все-таки мають спільний знаменник: його величність документ, який автор ніде не ігнорує, хоч подеколи може з ним навіть полемізувати. Головне — що він ним легко оперує, принагідно часто до нього відсилає. Але ніде письменник не став утриманцем документа. Він перебуває з ним в активному діалозі, де обидві сторони зберігають паритет.

Саме такого біографічного роману в нас справді не було. Цей зухвалий творчий експеримент подарував нашій літературі беззаперечно новаторський твір.

Світлана КОРОНЕНКО
для «Урядового кур’єра»