Днями Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва презентував підсумки 2023 року в настроях українців. Які емоції переважають серед українців, як ми дивимось у майбутнє — про це Укрінформ поговорив з Олексієм ГАРАНЕМ, науковим директором фонду «Демініціативи», професором політології Києво-Могилянської академії.

— Пане Олексію, як ви оцінюєте реальний стан українського суспільства і наскільки релевантні тут соціологічні опитування?

— Відчуваю великий контраст між тим, що в нас доводиться читати в соцмережах, і реальною науково дослідженою думкою українців. Нещодавно був у відрядженні на Глобальному Півдні і, звичайно, перебуваючи поза кордонами України, стежив за тим, що в нас відбувається. Але потім приїжджаєш в Україну, вмикаєш телебачення, соцмережі, слухаєш, дивишся — і складається враження, що «все пропало», закордонні партнери перестають допомагати, а всередині країни розкол, люди перестають довіряти. Тобто на тебе вивалюється весь цей негатив.

Тож ми провели дослідження громадської думки, яке тривало 8—15 грудня (загальнонаціональне соціологічне опитування «Підсумки 2023 року: громадська думка українців» провів Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова методом «обличчя до обличчя»), підсумки якого стали, навпаки, ковтком свіжого повітря.Громадська думка українців істотно більш позитивна, ніж ми чуємо і читаємо про неї у ЗМІ, від політиків різних напрямів, експертів і псевдоекспертів.

— І чим ви пояснюєте таке розфокусування?

— Гадаю, що соцмережі орієнтовані на сенсаційність — всі ці «лайки», «шери», треба постійно видавати щось емоційно забарвлене, що викличе емоції будь-якого спектра. Це саме стосується різних за спрямуванням ЗМІ: одні критикують владу, інші дають більш заспокійливу інформацію. Але бачимо, що українці не надто автоматично нинідовіряють інформації, яка до них доходить.

Треба розуміти, що наше суспільство різне. Ситуація і справді складна, настрої відображають нелегку економічну ситуацію. Але це не означає, що «все пропало». Наприклад, наприкінці минулого року офіційно ухвалено рішення про початок переговорів щодо повноцінного членства України в Євросоюзі, коли Орбан дуже вчасно вийшов кави попити (усміхається). І успіхи в українських військових були зокрема на Чорному морі. Але в мережах є бажання показати все ще сенсаційніше і драматичніше. Як приклад наведу матеріал в Economist, де пишуть про стомленого Зеленського, в якого начебто немає «того драйву».

Ось і хочу запитати в шановних журналістів: а яким ви хочете бачити керівника країни, яка майже два роки воює з ядерною державою? Він може бути не втомленим? На ньому ж гіпервідповідальність лежить! Мені здається, люди на Заході не завжди розуміють, що таке війна.

— Об’єктивно якими соціологи бачать нинішні настрої українців?

— 88% опитаних вірять у перемогу і лише 5% сумніваються. Ми окремо розшифровували, що для українців означає перемога. Це вступ України в НАТО, покарання всіх воєнних злочинців, звільнення всіх полонених і відшкодування всіх збитків. Це достатньо радикальні речі, які підтримали опитані.

У чому відмінність між різними категоріями українців, які вірять у перемогу? Коли вона настане. 21% вірять, що до літа 2024-го, 31% сподівається дочекатися через один-два роки, а ще 15% очікують перемоги за років 3—5. Тож більшість українців розуміють складнощі, щоочікування може затягнутися.

Наголошую, що в суспільства немає настроїв шапкозакидання. Пам’ятаємо про розігріті сподівання на швидку перемогу, які базувалися на наших успіхах наприкінці 2022 року. Здавалось, ось-ось — і ми визволимо всі території. Не так склалося через об’єктивні причини — не отримали достатньо зброї, і через суб’єктивні — пов’язані з надто рожевою оцінкою ситуації (а таких арестовичів, які розігрівали завищені очікування, українці оцінили належно: рівень недовіри до цього персонажа — 84%).

З одного боку, не треба подавати події крізь рожеві окуляри, а з іншого, — ми не можемо займатися критиканством і всепропальством, зараз треба говорити про те, що насправді відбувається.

— Яким інституціям у країні українці довіряють?

— У нас є довіра до соціальних інституцій. Скажімо, баланс довіри/недовіри до ЗСУ — +89%, волонтери мають +77% балансу довіри, Нацгвардія має позитивний баланс +70%, Міністерство оборони — +53%, СБУ — теж гарні показники — +50%, позитивний баланс до інституту президентства — +42%. Уточнюю, що ми говоримо про інституції без прізвищ. Загалом довіра до інституту Президента України сягає +68%. Мені здається, що таким цифрам позаздрить керівник будь-якої західної країни, вже не кажу про країну, яка третій рік у стані війни.

Наведемо тепер інші цифри, які ми персоніфікували (одразу скажу, що сюди Залужного ми не вносили, бо він не політик, а військовий). Перше місце посіли Кім і Зеленський. У них баланс довіри/недовіри +48 та +47% відповідно. А загалом довіряє Зеленському 71% опитаних. Ці показники свідчать, що в нас є довіра і до військового, і до політичного керівництва. Це дуже добрі результати.

— У цьому опитуванні взагалі немає такого поняття, яквтома. То звідки ж вона взялася?

— Соціологи ставлять запитання так, щоб можна було з’ясувати кореляцію з попередніми замірами та роками, аби було що порівнювати. Це традиційний набір запитань, спектр емоцій, який дає уявлення про настрої українців. Якщо говорити про майбутнє України, то надія тут на першому місці — 60,8%, а тривога — на другому: 34,4%. Тобто з великою надією на краще є тривожні тенденції.

Щоб оцінити динаміку відчуття втоми, маємо хороше запитання: «Події в Україні розвиваються у правильному чи неправильному напрямі?» Для українців завжди характерним було критичне ставлення до того, що відбувається у країні. Лише після кожної президентської кампанії спершу люди вказували кращу тенденцію, яка за пів року — рік вже традиційно змінювалася на критичну.

Наведу приклад: перед початком великої війни, у грудні 2021 року, лише 20% опитаних вважали, що події йдуть у правильному напрямі. Щойно почалася війна, люди стали обирати іншу опцію: події йдуть у правильному напрямі. Пік був у лютому — березні 2023 року, коли опитування показали 60% підтримки. Тепер ця цифра трохи впала — до 45%. Але все одно це в 2,5 раза більше, ніж до початку війни. Думаю, українське суспільство зберігає заряд оптимізму.

— Чи здатні українці із цим зарядом подолати проблеми і труднощі?

— Здебільшого так. 32% опитаних вважає, що ми здатні подолати проблеми найближчим часом. І тих, хто каже те саме в більш віддаленій перспективі, — 45%. Тож загалом їх значно більше за тих, хто вважає, що Україна не спроможна ні на що, все, гаплик і треба звідси валити. Таких відповідей ми зафіксували 7%.

В українців є зваженість та оптимізм. Якщо підсумувати, то настрої не рожеві, ми розуміємо труднощі краще, ніж 2022 року, але зберігаємо рівень довіри і до військового, і до політичного керівництва. Ось немає в суспільстві розколу, який намагаються побачити окремі політики й експерти з різних таборів чи міжнародні коментатори.

— Віру у свої сили?

— Так, і саме тут наша сила. Дивіться: 63% опитаних сказали, що донатять на армію, майже половина (48%) перераховує на спеціальний рахунок НБУ, кожен другий допомагає переселенцям. Ми чуємо про економічні негаразди, знаємо, що падають надходження, але однаково донатимо. Монобанк теж інформує про те, що втричі зросли надходження.

Проте є певне відчуття розслаблення. Так само було 2014 року, коли суспільство мобілізувалось, а потім у 2015—2016-му  трохи розслабилося, бо війна йде десь там, далеко. Ось і зараз ніби життя нормальне, кафе-ресторани… Це дає меншу психологічну згуртованість. Відчуваю, що нам не вистачає правильного підходу і самих ЗМІ також.

— Не можна ж всюди теплі ванни приймати.

— А нам і не треба теплих ванн — це радше про приклади героїзму і самопожертви.

Мені нещодавно запропонували тест: назвати десять героїв цієї війни. А скільки ви назвете? Двох, трьох. Може, чотирьох і… все. Ми мало знаємо людей, які долають перешкоди.

Те саме можемо сказати і з приводу мобілізації. Не знайшли поки що правильного підходу до того, щоб пояснити, хто потрібен в армії. Коли з’являються страшилки, що всіх інвалідів ІІІ групи одразу кинуть на передову, то це ж неправда. Людина з поганим зором чи обмеженнями руху може виконувати й інші завдання. Треба підібрати правильні посили.

У нас були опитування і до війни, і потім, скільки людей готові захищати країну: у травні 2023 року Центр Разумкова давав 67%. Цього достатньо, навіть якщо ми зменшимо цифри в кілька разів, адже одна справа — говорити, а зовсім інша — взяти зброю в руки. Отже, треба шукати людей, які готові йти в армію, інформувати, пояснювати.

— А які зміни в настроях співгромадян ви зафіксували 2023 року?

— Стало більше людей, які розуміють, що війна затягується, що ось просто завтра перемоги не буде. У попередніх опитуваннях зросла частка людей, які кажуть, що готові на компроміси для закінчення війни. Але коли запитуєш про конкретику: чи готові вони відмовитися від повернення кордонів або вступу до НАТО чи зупинити політику дерусифікації-декомунізації, — люди відповідають — ні.

Також важливий результат 2023 року — те, що триває дерусифікація знизу. Дуже важливо, що люди самі хочуть переходити на українську мову. Цікаво, що ця тенденція накреслилася ще до великої війни, коли встановився консенсус, що українська має бути єдиною державною мовою. Тепер вже нова тенденція — до переходу на українську.

Ще одна цікава тенденція: кількість людей, які ідентифікують себе етнічними росіянами, зменшилась до 6%, прихильників московського патріархату — 7—8%. Це серйозне падіння показників. Тут я хотів би наголосити, що ми маємо розуміти: російськомовні люди — невід’ємна і цілком легітимна частина українського суспільства. Аби вони знали і використовували українську мову в офіційному чи діловому спілкуванні. А якою мовою говорять в побуті, то їхня справа. Тож не треба створювати проблем, головне, щоб був консенсус. А він є.

— Без прогнозів на 2024-й не обійдемося.

— Мені хочеться говорити про оптимістичні тенденції: надія переважає і переважатиме. Однак маємо бути свідомі тих небезпек, які на нас чатують. І тут велика відповідальність наших політиків — і владних, і опозиційних, а також ЗМІ: які настрої ми створюємо, які ведемо дискусії, бо розхитати ситуацію дуже легко.

Надбання війни полягає в тому, що в нас уже є повноцінна українська політична нація. Щоб бути українцем, ти маєш любити Україну і бути готовим її захищати. І не важливо, яка в тебе конфесія, мова чи національність. До речі, це те, що кремль так в українцях і не зрозумів, у чому прорахувався.

Ярина СКУРАТІВСЬКА,
Укрінформ