ТАКА ТЕЛЕВІЗІЯ

Наші великі телевізійні канали є і завжди будуть засобом  трансляції маскультури

Олександр МАКАРСЬКИЙ 
для «Урядового кур’єра»

Сьогодні абсолютна більшість дописів про сучасне українське телебачення — майже тотальна критика того, що пропонують телеканали. Упередженість. Потурання низьким смакам. Засилля гламуру. Безкультур’я. І цей перелік характерних, до речі, негативних рис мовлення можна ще довго продовжувати.

У матеріалах, про які йдеться, лунають заклики до громадянської свідомості, патріотизму, соціальної відповідальності працівників медіа. Правильні заклики, але вони залишаються не почутими. Чому? Може, існують якісь об’єктивні причини такої глухоти практиків до критики?

Гадаю, так. І спробую висловити деякі міркування з цього приводу.

Яке завдання — така й передача

Для ТБ в умовах ринку головне — завоювати максимально велику аудиторію, адже привабливість каналу для рекламодавців, спонсорів пропорційна чисельності його глядачів. І виявляється, що ефективний шлях досягнення цієї мети — зовсім не демонстрація, скажімо, артхаузного кіно чи концерту музики бароко. Оголена сідниця, гучний ляпас, гумор «нижче плінтусу» (аби «всі» розуміли) — набагато ефективніші інструменти збільшення рейтингу. Аудіовізуальний потік, що ллється з екрана на глядачів великих широкоформатних каналів, про котрі веду мову, призначений у першу чергу не ерудованому тонкому прошарку соціуму, котрий щось знає про Маршала Маклюена, Жана-Поля Сартра, Умберто Еко чи Альбера Камю тощо, а пересічному українцю. Тому, котрий живе у трішечки іншому вимірі, думками про справи переважно суто земні: як заробити, щоб сім’я була нагодована, жила, а не виживала, а ще краще — існувала більш-менш у достатку. Телевізор для цього масового глядача — зовсім не засіб підвищення власного культурного рівня, а інструмент рекреації, розваги, джерело корисної інформації насамперед з практичних, простих питань щодо приготування їжі, здоров’я, погоди, ремонту оселі, асортименту товарів і послуг тощо.

На задоволення цих потреб орієнтоване як комерційне, так і значною мірою комерціалізоване державне телебачення. Ось загальний, як модно казати, тренд, головна тенденція, котра, зрозуміло, не виключає наявності на екрані широкоформатних каналів змістовних, якісних передач, проектів, фільмів з точки зору навіть критиків та найвибагливішої частини аудиторії.  Ці категорії глядачів хочуть одного: щоб саме подібна продукція була домінуючою, щоб її було якомога більше — тонкої, вишуканої, такої, що апелює до високих почуттів, до духовного світу інтелігентної людини.

Але для телеіндустрії подібний контент того чи того каналу зробить останній елітарним, відсіче вагомий шмат вчорашньої широкої аудиторії. Вона в масі не буде слідкувати за дискусією навколо останнього роману Віктора Пелевина чи Юрія Андруховича, бо не читала попередні, не знає цих імен, не слідкує за сучасними літературним процесом. Ця більшість глядачів не перейматиметься точками зору арткритиків на здобутки і недоліки останньої виставки contemporary art у мистецькому «Арсеналі», а перемкне свій телик на інший канал. І буде слухати про нове весілля Пугачової чи про вбивства при спробі пограбування банку в Донецьку.

Проти рейтингів  не попреш

Передбачаю, що підставляюсь з двох боків: хтось закине — мов, автор зверхньо ставиться до простих людей, хтось — що треба піднімати культуру цих людей, зокрема, за допомогою високоестетичних, високоякісних передач, а не наїжджати на телевізійну аудиторію.

Спробую спростувати ці можливі зауваження.

Щодо першого: торік сховався б за рейтинги, дослідженням яких займається GfК Ukraine, але з 1 січня цю інформацію на сайті компанії зробили закритою, перевели в розряд комерційної. Та є ще один непрямий шлях. Подивіться, що пропонують провідні канали (Інтер, 1+1, Україна, СТБ та ICTV) хоча б на наступний тиждень у телепрограмі. Адже програми формуються саме за результатами рейтингів, які віддзеркалюють масові глядацькі уподобання. І вони підтверджують сказане вище.

Щодо можливої другої претензії — поміркуймо...

Кульку з діркою не надмеш

Припустимо, що якійсь канал вирішив отой самий культурний рівень піднімати, зрозумівши свою високу відповідальність перед (самі оберіть високі слова: суспільством, народом, нацією, майбутнім, Україною, рідною землею...).

Перша проблема, яка при цьому виникне: а хто це буде робити, де взяти потрібні кадри творчих працівників, бо нинішні заточені на інше? Згадується, як певний час тому один шанований канал вирішив робити випуски новин не на жахах, катастрофах, криміналі, трагедіях, а на позитиві, й зіткнувся з тим, що журналісти інформаційної служби такі матеріали цікаво зробити не можуть, бо не знають як...

Друга проблема (а для комерційних каналів за значущістю — перша) — зниження розмірів аудиторії і відповідно зменшення рекламодавців — джерела фінансування виробництва і розповсюдження програм. І це при тому, що високоякісний контент вимагатиме високоякісних фахівців, яким треба більше платити, та й загалом на виробництво якісного продукту йде більше коштів.

Третя проблема — практично нульова ефективність подібної просвітницької роботи, спрямованої на підйом культури глядачів. Адже  поряд в ефірі — багато каналів з іншою, звичайною філософією телевізійного бізнесу, плодами якої нас годує ТБ цілодобово і щодня. Як одна ластівка весни не робить, так і один канал аудиторію, її смаки та уподобання не змінить. Краще порівняти подібні зусилля зі спробою надувати діряву кульку.

Все — товар

Тобто станеться так, як це завше буває в житті, де хороші інтенції, але спрямовані проти плину буття, призводять до нульового результату. А цей нинішній плин буття визначає його величність РИНОК. Він втягує на свої обрії не тільки наші тіла, а й наші душі, формує (чи переформатовує) їх у відповідності з потребами ринкової економіки. А їй потрібно, аби люди як суб’єкти ринку сповідували споживацьку модель щастя. І свідомо, малосвідомо чи взагалі не усвідомлюючи цього (під тиском загальних тенденцій) нинішні медіа працюють і працюватимуть на впровадження цінностей цієї моделі в наші голови. Бо живуть саме за рекламні прибутки й не можуть допустити дихотомії мовлення, коли одна його суттєва частина (рекламні блоки) волатиме: «Споживай», а домінантою іншої стане не підтримка цього тренду, а орієнтація на духовні речі, на високе, яким так опікується телевізійна критика. Саме ідея тотальності всього як товару чи послуги — це та нематеріальна сила, яка гармонізує і збалансовує будь-що в ринковому просторі (в тому числі телевізійний контент).

Навіть основна дуальність людини очима ринку полягає не в класичному поєднанні в ній фізичної сутності та сутності духовної, а в погляді на homo sapiens як на покупця того, що задовольняє його потреби, і водночас як на продавця себе в працездатному віці як товару — робочої сили.

Мова чітко відчула ці речі — і слово «продукт» стало чи не основною характеристикою (і синонімом) слова «телепередача». А коли продукт — бажано, щоб споживачів/покупців було якомога більше. Звідси — орієнтація на задоволення цим продуктом насамперед не специфічних для певної групи людей потреб, а таких, які є в усіх або принаймні в більшості, бо специфічні, наприклад «високі», цікавлять значно менше коло споживачів. Саме тому широкоформатні великі канали є і будуть у нас не лише в короткій перспективі засобом трансляції маскультури, попкультури, естетики гламуру і трешу та продуцентом їхнього культурного простору.

Якщо з риторики та поетики вчення про три стилі перенести в нашу телевізійну сферу, то не «високий» , а саме «низький» стиль — домінанта широкоформатних каналів...

Колись давно-давно складав екзамен з філософії у рамках так званого кандидатського мінімуму. В білеті було питання про якусь роботу Г. Плеханова. Назви, змісту не пам’ятаю, але не забув епіграф. То було французьке прислів’я: «І найкрасивіша дівчина не може дати більше того, що вона має». І від телеканалів не треба вимагати більше того, на що вони спроможні.

Це не заклик до того, щоб зробити їх зонами поза критикою, але чи продуктивна критика в рамках іншої естетики, адже остання може стати «мейнстримною» лише для контенту спеціалізованих вузькоформатних каналів.