«Господь забрав найкращого, найулюбленішого, найкрасивішого, самого світлого і рідного Вітюшку, — у розпачі написала на своїй сторінці в соціальній мережі Інна, дружина 32-річного старшого повітряного радиста, гвардії прапорщика Віктора Ментуса, який героїчно загинув разом із екіпажем та ще 40 бійцями-десантниками у транспортному літаку Іл-76, збитому вночі 14 червня терористами в аеропорту Луганська. — Як жити без тебе — не знаю і не хочу»...
Любов, що давала крила
Такої красивої і щасливої в подружньому житті пари, якою були Віктор та Інна, ще пошукати. На сторінці соцмережі у Віктора викладено кілька їхніх фото, що випромінюють любов.
— У нього було дві пристрасті в житті — це його сім’я і небо! Ми так довго шукали одне одного і так недовго були разом щасливі, — побивається за чоловіком молода вдова. — У нас такий чудовий синочок! Як нам самотньо, як нам важко без тебе, Вітюшенька...
Маленькому Сашкові тільки півтора рочка. Він ще не може зрозуміти, чому красиві мамині очі, колись такі лагідні і сонячні, нині від невимовного горя потьмяніли і застигли. Згодом, коли трохи підросте і дізнається про все, хлоп’я буде пишатися своїм татом-Героєм. А поки що маля дивиться в небо на літаки і кричить: «Тато, тато!»
Про добру вдачу, щирість, життєрадісність Віктора кажуть усі, хто хоч раз спілкувався з ним. «Віктор дуже хороша людина. Він не п’є, не курить, спортом займається, — досі в теперішньому часі розповідає про хлопця один з його знайомих Олександр — житель військового містечка у Мелітополі, звідки були члени екіпажу транспортного літака. — Ми з ним часто в спортзалі бачилися. А коли в нього син народився, він рідше став відвідувати тренування. Повністю сім’ї віддавався, дитинку няньчив. Він такий — усе для сім’ї».
Власну сім’ю Віктор, вочевидь, будував за взірцем, який бачив у батьківській родині. Ірина Миколаївна й Володимир Романович Ментуси жили душа в душу, свого єдиного сина виховали гідним і шляхетним. Батько був військовим, командиром батальйону зв’язку. Пройшов Афганістан. Тож і хлопець, прагнучи бути на нього схожим, пішов до лав Збройних сил на строкову службу, а потім залишився, зробивши військову справу своєю професією.
— Більшість хлопців із загиблого екіпажу жили у військовому містечку, їхні батьки служили в частині, — пояснює Ігор Васюченко, однокласник бортового авіатехніка Володимира Буркавцова, який також був членом загиблого екіпажу. — У нас не вагалися, на кого йти вчитися. Всі вступали до військового училища або йшли в армію.
Ірина Миколаївна і Володимир Романович тяжко переживають втрату єдиного сина. Жінка подолала важку хворобу — тільки-но виписалася із лікарні після складної операції. І тут таке горе…
Коли родини загиблих збирало командування військової частини 25-ї бригади транспортної авіації (в/ч А3840), щоб обговорити організацію поховання героїчних льотчиків (рідні висловили бажання поховати їх у братській могилі), враженим горем людям кілька разів викликали «швидку», доправляли до лікарні.
Горе підкосило й батька Віктора — Володимира Романовича. Кремезний 56-річний чоловік з військовою виправкою намагається мужньо тримати удар долі, але в його очах застигла невимовна туга. Змарніле обличчя свідчить про страшну душевну муку від втрати єдиного сина. Горе, яке він, чоловік і воїн, не може виплакати, затьмарило йому увесь білий світ, розриває батьківське серце.
Віктор не осоромив роду
І все-таки батько може пишатися своїм сином. Його Віктор не осоромив честь роду. Хлопець знав, на яку небезпеку наражається і що означає виконувати бойові завдання. Екіпаж під керівництвом гвардії підполковника Олександра Білого, у складі якого був Віктор, кажуть у бригаді, молодий та досвідчений. Крайні три місяці (слова «останній» немає у лексиконі льотчиків. — Авт.) члени екіпажу працювали разом. І довели свою готовність до захисту країни — у другій половині травня їм довелося відстоювати честь частини на військових зборах у Миколаєві.
— Уперше за роки незалежності в Україні проводили практичні стрільби, яких раніше не було через брак фінансування, — розповів заступник начальника ескадрильї гвардії майор Андрій Кагіров. — У них брав участь літак з бортовим номером 76777, який збили в Луганську, з тим самим екіпажем. Наші військові транспортники відстрілялися краще, ніж винищувачі, і були відзначені заступником командувача ВПС України.
Льотчики 25-ї бригади транспортної авіації звикли працювати в «гарячих точках» по всій земній кулі. Але навіть подумати не могли, що рідна Україна колись перетвориться на таке саме пекло.
Мелітопольські повітряні аси регулярно беруть участь у міжнародних військово-транспортних операціях «Північний сокіл» — доставляють вантажі за Полярне коло. У Гренландії, де майже нульова видимість, мороз -50 градусів і ураганний вітер, пілоти майстерно садять літаки на сніг без навігаційних засобів зв’язку. Приземлялися і в інших точках в умовах зниженої видимості і фактично повного радіомовчання, виконуючи урядові завдання, доставляючи вантажі в африканські країни, гуманітарну допомогу в Китай, літали по всьому світу.
З таким досвідом і високим рівнем професіоналізму, а також з великою любов’ю до Батьківщини усі завдання, поставлені перед підрозділом у зоні бойових дій, якою став Донбас, вони виконували без збоїв. Разом з Віктором Ментусом та його побратимами…
Усіх членів загиблого екіпажу за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі і незламність духу Президент України Петро Порошенко відзначив державними нагородами. Гвардії прапорщика Віктора Ментуса удостоєно орденом «За мужність» III ступеня посмертно. За мелітопольських льотчиків відзнаки одержать їхні рідні.
…Про причини загибелі екіпажу в бригаді кажуть тільки в загальних рисах, адже ще не розшифровано «чорний ящик» і, вочевидь, ретельно не обстежено місце падіння. Є припущення, що Іл-76 втратив керування ще в повітрі, бо першим постраждав саме екіпаж. Інакше літак, який вважається дуже надійним, зробив би посадку. Він спроектований так, що це можливо навіть за відмови одного, а то й двох двигунів.
Трагедію зі збитим літаком на Запоріжжі переживають тяжко. У Мелітополі було оголошено триденний траур за загиблими, у місцевому будинку офіцерів готуються до церемонії прощання.
Люди прагнуть подбати про родини загиблих. Як повідомляють у прес-службі Мелітопольської міської ради, кожна із сімей дев’яти військовослужбовців 25-ї бригади транспортної авіації, які загинули, отримає по 10 тисяч гривень. Гроші виділять за рішенням виконкому з міського бюджету за програмою «Милосердя». Крім того, допомогу буде надано і за рахунок благодійних внесків громадян, що надходять на спеціально відкритий розрахунковий рахунок. Держава також надасть матеріальну допомогу родинам загиблих героїв.
Павло Левчук був добровольцем
ЗАХИСНИК КРАЇНИ. За кілька днів до загибелі 26-річний дніпропетровський політолог захистив кандидатську дисертацію
Наталія БІЛОВИЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»
Рядовий стрілець-зенітник 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Павло Левчук в армії не служив. Родом він із Токмака Запорізької області, де й тепер живуть батьки солдата (тато — держслужбовець у мерії). Павло був третьою дитиною в сім’ї. Після закінчення школи у 2005 році він одразу вступив до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на факультет суспільних наук і міжнародних відносин, який успішно закінчив 2010 року. У 2013-му завершив навчання в аспірантурі і став асистентом на кафедрі політології свого факультету.
Цього року після зимових канікул Павло почав вести у студентів семінари з курсу політичної реклами, закінчував писати кандидатську дисертацію. А на початку березня пішов добровольцем захищати країну. Військової кафедри на цьому факультеті ДНУ немає. Але, попри відсутність будь-якого військового досвіду, Павла взяли у бригаду десантників. Власним коштом хлопець купив собі бронежилет та інше спорядження. Загалом він відвоював у зоні АТО 45 діб…
Незадовго до загибелі Павло Левчук на кілька днів повернувся до Дніпропетровська, щоб 5 червня успішно захистити дисертацію на здобуття ступеня кандидата політичних наук. Її тема — «Коаліція зростання як суб’єкт владних відносин в міських політичних режимах». Командування спеціально відпустило його.
«Павло був ініціативним, відповідальним. Людиною, обдарованою різними талантами, — розповідає доцент кафедри політології, кандидат політологічних наук Віктор Пащенко. — Ми тільки тепер розуміємо, кого втратили…» «Він вважав, що виконати свій обов’язок перед Батьківщиною — дуже важливо. Павло був соціально активною людиною, дуже доброю, чуйною, завжди приходив на допомогу, — згадує одногрупник Костянтин Татаркін. — Паша грав на гітарі, захоплювався роком, гирьовим спортом. Сьогодні ми всією групою вшановуємо його пам’ять».
«Це дуже важка втрата для всього нашого колективу. Загинув обдарований молодий вчений, талановитий викладач, справжній патріот України, — каже ректор ДНУ Микола Поляков. — Зараз кафедра політології разом з ученою радою університету збирає всі необхідні після захисту дисертації документи, щоб відправити в Міністерство освіти і науки України для підтвердження його наукового ступеня. Ректорат, профком, рада студентів, викладачі організовують збирання грошей. Його дружина Юлія захищає дипломну роботу. Ми висловлюємо глибоке співчуття їй, родині і друзям загиблого».
Коли і де ховатимуть Павла Левчука та полеглих разом з ним бійців, поки що не відомо. До Дніпропетровська приїжджали батьки Павла Левчука, його старші брат і сестра. Вони відвідували військкомат та військову частину, де ніс службу їхній син і брат.
Ми в Google+