ЗАПАЛИ СВІЧКУ!

Громадські акції вшанування жертв Голодомору пройдуть по всій країні

Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»

Мої  дідусь і бабуся втратили на початку 1930-х років двох дітей. Але встигли до зловісної зими перебратися в місто до рідні, й так уберегли молодшого сина. І він став моїм батьком…

Коли розумієш, що тебе просто могло не бути через ті страшні події, якось інакше дивишся на цей світ. Щороку ми з донькою запалюємо свічку в пам’ять про невинні жертви і приєднуємося до людей, по чиїх сім’ях пройшовся Голодомор. І добре, що наші діти знають про Голодомор більше, ніж знали ми. Нам потрібна пам’ять про ті події, аби цінувати те, що маємо тепер.

Заходи із вшанування жертв Голодомору в ці дні пройдуть у всіх містах і селах України. Жалобні мітинги, скорботні ходи із запаленими свічками, покладання квітів до місць масових поховань та хвилини мовчання зберуть небайдужих українців. У церквах відслужать панахиди та поминальними дзвонами згадають загиблих.

У Херсоні, Житомирі й Івано-Франківську пройдуть «круглі столи», присвячені темі пам’яті про страшний голод, за участю відомих людей у регіоні, істориків і представників громадських організацій. У Луцьку аматорська хорова капела «Посвіт» виконає реквієм, а в Сумах відбудеться концерт в обласній філармонії. У Херсоні представили експозицію матеріалів із держархіву про Голодомор. В Ужгороді покажуть фільм «Голод-33». У Луцьку й Чернівцях зберуть молодь на флеш-моб «1933 рік в одній хвилині». Уроки пам’яті пройдуть у всіх школах.

Але це не все, що ми можемо зробити сьогодні. Наша пам’ять про страшну біду українського народу не має обмежуватися заходами одного дня. Тільки пам’ять, яка зумовлює наші дії, робить нас людьми і патріотами своєї Батьківщини.

Мука жорен скорботи

Микола ПЕТРУШЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

КИЇВ. Напівтемрява. Тихо-тихо. Святодіють руки, які бережно у чорний жолоб чорних жорен подають зерно. Круг повертається, глухо тріщать зернинки. Ріденькою цівкою збігає життєдайне… Ні, не борошно. Мука. Горе. Водночас — порятунок. Бо саме так, на жорнах, в страшне лихоліття голодомору люди мололи все, що могли знайти, аби приготувати хоч би якусь страву.

Це дійство відтворили у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» працівники Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», які взяли участь у презентації виставки «Трагедія одного села: «Чорні жнива Масівеччини». За більш ніж 550-літню історію села Масівці, що у Хмельницькій області, його мешканці пережили багато знакових подій. Кривавою сторінкою в житті села став Голодомор 1932—1933 років в Україні. Лише з жовтня 1932 по березень 1933 років тут померло 196 людей. Події Голодомору на прикладі одного села допоможуть візуалізувати картини минулого і продемонструвати відвідувачам реальні моменти життя і смерті наших співвітчизників.

Це вже другий виставковий проект музею даного циклу. Минулого року відвідувачам була представлена історія села Сичівка, що у Черкаській області. Музей планує ці виставки зробити традиційними і проводити щороку до Дня пам’яті жертв голодоморів.

Символічно, що історію села представляла юна студентка Олена Григорова.

— Всі дані про Голодомор, — розповідала вона, — збирав мій батько Ігор Миколайович. До роботи він залучив мене зі шкільних років. Я розпитувала своїх бабусю й дідуся, потім сусідів. Події тих далеких років стали для мене усвідомленою частиною життя сім’ї, потім села, а згодом і держави. На цю тему захистила роботу в малій академії наук, за яку 2008 року отримала перше місце. В селі залишились лише три старенькі жінки, що пережили Голодомор. І ми дуже вдячні працівникам музею за донесення історії нашого села всій Україні.

Повільно-повільно крутяться жорна. Вони будять пам’ять, проганяють посуху у душах. Ось тріснуло зерно, а здається, що то зойк убієнного голодом: «Не забувайте!» Цей заклик передається з покоління в покоління. Всі сущі повинні знати: «Тоді міг врятувати хліб, тепер — пам’ять і правда». 

Сиротинець, страчений голодом

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ЛУГАНЩИНА. На місці колишнього дитячого будинку в Старобільську архівісти пропонують встановити пам’ятний знак.

Їх було 38 — хлопчиків і дівчаток, зібраних у січні 1933-го до сиротинцю і померлих протягом квітня. Найменшому — Безфамільному, якого підкинули на ганок, —  два тижні від народження. Найстаршій  — Наталці Замот —  лише 12 років. Усі померли від «голодної хвороби» та «виснаження». Є в цьому списку троє братів Сердешних — Віктор, Володимир і Олександр — всі загинули від голоду. Дев’ять з 30 дітлахів значаться в записах архівіста місцевого РАГСу як «Невідомий» і «Безфамільний», інші прізвища відомі. Ймовірно, десь не так далеко жили їхні рідні.

Свічки пам'яті не гаснуть. Фото Володимира ЗАЇКИ

«Близько 68 тисяч жителів Луганщини померли від голоду в 1932—1933 роках. Уся наша Слобожанщина — марсківські, сватівські, старобільські та новоайдарські села. І до 80% померлих — це саме діти, бо не отримуючи харчування, вони швидко слабшали, — розповідає директор обласного Державного архіву Микола Старовойтов. — Матеріали, які ми зібрали щодо долі вихованців Старобільського дитячого будинку, — кричущі. Діти вмерли протягом місяця. Органи влади не приділяли сиротинцю ніякої уваги. Залишився актовий запис з висновками лікарів про причини смерті — виснаження і голодна хвороба. Від цього документа ніде подітися. Мені як людині віруючій важко зрозуміти, як можна воювати з дітьми».

У День пам’яті жертв Голодомору на Луганщині Микола Старовойтов пом’яне у своїй промові малолітніх сиріт. «Будівля дитячого будинку не збереглася, а пам’ятника на тому місці так і немає, — каже Микола Михайлович. — В область приїжджають високі гості на різні економічні форуми. І я вважаю, що вони мають вклонитися ангелятам-діткам, замученим голодом. Економічні форуми — це турбота про сучасне покоління, а пам’ятати треба і про тих, кому довелося жити у 1932—1933 роках. Я вважаю, пам’ять повинна бути щирою і постійною. Якщо людина духовно бідна і влада бідна духовно, ніколи не буде гідного сьогодення, і тим більше — майбутнього».

«Стіна пшениці» та «Руки молитви»

Катерина КІНДРАСЬ 
для «Урядового кур’єра»

НЬЮ-ЙОРК. Пам’ятник жертвам Голодомору-геноциду в Україні  повинен постати в адміністративному центрі США — Вашингтоні до 80-річчя цієї трагедії. Про роботу над цим проектом нам розповів голова Крайового комітету увічнення пам’яті жертв Голодомору-геноциду, співголова Координаційного комітету спорудження пам’ятника Михайло САВКІН.

— Сьогодні ми перебуваємо на першому етапі, який передбачає цілу низку слухань на рівні федеральних служб. Ми маємо пройти всі формальності, щоб отримати дозвіл на спорудження пам’ятника у Вашингтоні. Просуваємо два проекти — «Стіна пшениці» американської скульпторки українського походження Лариси Курилас і «Руки молитви» українського митця Ігоря Гречаника. Сподіваємося, що остаточний варіант буде відомий вже до кінця року.

Речі, якими користувались у 30-ті роки. Фото Володимира ЗАЇКИ

— Чи відомо, як офіційно називатиметься пам’ятник?

— Коли буде відібрано остаточний проект, розпочнеться наступна черга слухань, де й обговорять важливі подробиці: який заввишки буде меморіал, що буде на ньому написано.

— Пригадується, ви влітку висловлювали занепокоєння з приводу того, що якщо не вкластися в терміни, до 2013 року, то американська сторона може розірвати контракт і забрати виділену ділянку землі. Такі побоювання лишаються?

— На щастя, ні. Загальна вартість проекту — приблизно 1 млн 250 тис. доларів. Майже половину з цієї суми ми вже маємо: 500 тис. доларів виділив уряд України, а ще 100 тис. щедро пожертвувала Українсько-американська фундація Антоновичів. Будемо намагатися провести збір коштів серед нашої громади, звертатимемося також до українського уряду, щоб передбачив у бюджеті на наступний рік виділення додаткових коштів. З тим, щоб встановити меморіал до 80-річчя трагедії.

— Кошти на спорудження пам’ятника виділила чинна українська влада?

— Так. І це свідчить про усвідомлення українським урядом того, що спорудження  пам’ятника жертвам Голодомору в центрі Вашингтона стане знаковою подією для України й американської української громади. Кожен, хто прямуватиме до Капітолію, не зможе оминути цей меморіал нещастя, сліз і болю, пригадуючи таким чином про геноцид проти українського народу й проти людства, який не повинен повторитися. Ніде й ніколи.