«Хочемо подарувати машину нашим хлопцям на сході», — з таким проханням дедалі частіше приходять на Рівненський державний авторемонтний завод благодійники. «Машин, які на ходу, в нас немає. А ось відремонтувати будь-яку з наявних можемо», — відповідають тут. Підприємці оплачують вартість запчастин, фарби — і вже через деякий час оновлені машини вирушають на передову. Це той транспорт, який військові з оперативного командування «Північ» у буквальному сенсі притягнули на територію заводу. 

 Тут, у самісінькому центрі Рівного, десятиліттями маємо унікальне сусідство: паркан у паркан розташовані авторемзавод та приміщення ОК «Північ». Кращого сусідства для співпраці, здається, й не придумаєш.

Утім, вони й досі живуть, неначе на різних планетах: у Міноборони та в Укроборонпромі про це начебто й не знають. Нещодавно мур зруйнували самі ремонтники та військові: одні попросили інших допомогти, а ті, звісно, не відмовили. Так частину техніки відремонтували на самому ентузіазмі.

Начальник цеху №1 Володимир Стичишин та маляр Валентин Климчук по-батьківськи «благословляють» щойно відремонтований ЗІЛ-131 на схід України

Завели у глибоке піке

І все б нічого, якби не економічне піке, в якому ось уже добрий десяток років перебуває Рівненський державний авторемонтний завод. Принаймні на його рахунки виконавча служба за рішенням суду наклала арешт ще у 2008-му. «Урядовий кур’єр» бив на сполох іще раніше: врятуйте унікальне підприємство, завантажте його роботою, просили ми чиновників із Міноборони, у підпорядкуванні якого перебував завод. У відповідь — тиша.

Погодьтеся, важко осягнути, як можна «не помічати» 13 гектарів території в центрі міста з добротними цехами та унікальними фахівцями, котрі вже, здається, навіть наосліп можуть виконувати роботу. До речі, саме завдяки небайдужості колективу, який принципово відстоює своє право на життя, підприємство ще тримається на плаву.

Змінюються міністри й очільники області, а Рівненський авторемонтний залишається незмінно першим у списку боржників

із заробітної плати. Адже (увага!) свого прямого конституційного обов’язку хронічно не виконує сама держава в особі оборонного відомства. Нині, коли завод входить до складу Укроборонпрому, тут теж нічого не змінюється: востаннє люди отримували заробітну плату… 16 місяців тому!

— Уже шість років з часу арешту рахунків ми, так би мовити, «на голці» виконавчої служби, яка має право продавати наше майно, але лише на суму боргів із зарплати. Далі виручені гроші йдуть у казначейство і до людей, звісно, доходять із величезним запізненням. Останнім часом торгів зовсім не було: виконавча служба переходила на електронну систему їх організації, — з болем розповідає директор підприємства Володимир Сенкевич. — Ось і виходить, що навіть якби ми самі знайшли повноцінні замовлення, то грошей за них не отримали б. Та немає злого, щоб на добре не вийшло: ситуація в державі змусила згадати про нас. І якщо недостатньо нашого відомства (а від моменту подій на Майдані в Укроборонпромі змінився вже четвертий керівник), то питання зняття арешту з рахунків мав би, вочевидь, вирішити Кабмін. Адже нам чимось треба платити за воду, електроенергію. Вже не кажу про те, що лише за зберігання так званого надлишкового майна (а саме так називають майже все, що є у підприємства) наше профільне відомство щороку повинно платити нам мільйон гривень. Грошей ми, звісно, не бачимо, майно псується, управлінських рішень теж ніхто не приймає.

Фото автора

А чи виведуть із нього?

До речі, у складі згаданого «надлишкового майна» — 100 ЗіЛів, 131 одиниця іншої техніки, без якої в зоні АТО задихаються військові.

— Вона далеко не нова, але принаймні близько чотирьох десятків машин у нас є таких, які ще не знали капітального ремонту, — виказує «військову таємницю» головний інженер Сергій Лизін. — Ми власними силами могли б увесь цей транспорт поставити на колеса. Однак самостійно щось вирішувати нам заборонено.

Єдине, що можуть (і роблять) небайдужі рівненські ремонтники, — шукають спонсорів, які оплачують усе, щоб повернути притягнуті з війни машини до життя. Серед них зокрема й броньовані багатоцільові тягачі МТЛБ, незамінні на передовій.

Військовим залишається тільки мінімально оплатити роботу наших фахівців. Ось, скажімо, поставити у стрій цей ЗИЛ-131 коштувало 25 тисяч гривень, ми ж виставили військовим рахунок лише на 8 — за роботу, інше дали спонсори. Але й цю суму узгоджують уже з місяць, адже у вищих відомствах усе заорганізовано. Натомість перед благодійниками, серед яких є навіть американці, ми звітуємо чеками про відповідні закупівлі.

Вони розміщують їх в Інтернеті, щоб усі, хто давав кошти, бачили, куди їх витрачено в Україні. Але це робота епізодична. Натомість мала б бути напрацьована відповідна державна програма, сформовано завдання під неї. Здається, вже всі зрозуміли, що техніка державі дуже потрібна. На заводі і є ще сотня фахівців, вони, самі бачите, всі пенсійного або передпенсійного віку. Але вони можуть навчати молодих, —  влучає прямісінько в «десятку» директор.

А поки у центральних військових відомствах вирішують «стратегічні» завдання, на Рівненщині роблять те, що можуть. Майже 200 тисяч гривень надала на ремонти машин для Рівненського батальйону територіальної оборони «Горинь» обласна рада. Меценатів для ремонту ще кількох одиниць техніки знайшов голова облдержадміністрації. На останній сесії облради навіть прозвучала пропозиція до керівників-депутатів узяти у штат підприємств по кілька ремонтників, аби платити їм зарплату, щоб вони не працювали на голому ентузіазмі.

Коли ж почують «SOS» рівнян у столиці?

КОМЕНТАР

Потрібен компроміс

Сергій РИБАЧОК,
голова Рівненської
облдержадміністрації:

— Днями я повернувся зі сходу України, де передавав допомогу і цікавився насущними потребами нашого батальйону «Горинь». Зокрема є нагальна потреба у військовій техніці. А заводів, схожих на наш авторемонтний, в Україні залишилося, якщо не помиляюся, лише три: в Черкасах та два у Харкові. Тому оскільки наш завод нині набув стратегічного значення, маємо змінити ситуацію так, щоб він працював не від випадку до випадку, а в тих обсягах і потужностях, якими володіє.

Повертаючись із зони АТО, я заїхав до керівництва Укроборонпрому і загострив увагу на цьому питанні. Адже нині борг із зарплати тут майже 13 мільйонів гривень, є півтори тисячі судових позовів на її повернення. Ми маємо разом знайти шляхи виходу з крутого економічного піке, до якого підприємство вели не один рік.  Хоча шлях тут один: знайти кошти не лише для того, щоб розрахуватися з людьми, а й щоб оперативно переорієнтувати підприємство на військові рейки. Ми й без того втратили чимало часу.