Так склалося у кулеметника 28-ї бригади 18-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних сил України Дмитра Клєпікова, що за 39 років життя він не був одруженим. Не щастило зустріти людину: то йому дівчина не підходила, то він не подобався тій, котра подобалася йому. Одного разу — ще до від’їзду на війну торік у червні — побачив у Фейсбуці групу «АТОшні знайомства» і почав там спілкуватися. Згодом наважився розмістити своє фото з підписом «Симпатичний бандерівець шукає симпатичну бандерівку».
Примхи долі
Того самого дня отримав з десяток листів від жінок. Написала воякові й продавчиня з Дніпропетровська Олеся. Обмінялися телефонами, почали спілкуватися. І все збіглося! Тож за тиждень після віртуального знайомства Дмитро освідчився дівчині і згодом не шкодував.
Зустрілися через місяць, коли Дмитро мав вирушати на ротацію. Леся приїхала у Чаплине Дніпропетровської області, де вони спілкувалися кілька годин. «Чим же зачепила саме ця жінка?» — питаю у Дмитра. «Леся відкрита, порядна, без хитрощів, не шукає вигоди. Одразу зрозумів, що вона людина, якій можна довіряти, яка буде поряд, як написано у Біблії, і в горі, і в радості», — пояснює він.
Рівно через два місяці пара побралася. Тоді кулеметника саме відпустили з передової на тиждень у відпустку. Одразу подали заяву і вже через три дні розписалися. Та 4 листопада в нареченого померла мати: відірвався тромб. «Мама довго хворіла, в неї був рак. Раніше вона, ніби щось передбачаючи, говорила: «Хоч би що зі мною не сталося, весілля не відкладайте, розписуйтесь». Тому ми так і зробили. І вийшло, що я в один день 6 листопада 2015 року і одружився, і маму поховав. Вона була знайома з Лесею, яка 15 вересня приїжджала на мамин день народження. Леся мамі й моїй сестрі дуже сподобалася», — розповідає Дмитро.
Після його демобілізації, яка має бути за кілька місяців, подружжя Клєпікових мріє обвінчатися і планує весільну подорож Україною. Бажаємо їм щасливого сімейного життя, миру, злагоди і кохання!
Так сталося, що люди багато років жили в одному місті (тільки на різних берегах), працювали в одній галузі (Дмитро за фахом технік-технолог, до АТО працював в одній із торговельних мереж вантажником), а знайшли одне одного тільки завдяки соцмережі.
Група однодумців
Цікаво, що коли торік у лютому засновували групу «АТОшні знайомства», її метою були не самі знайомства, а створення майданчика для тих, хто втратив звичне коло спілкування. Насамперед для бійців АТО та вимушених переселенців із Криму чи Донбасу. Романтичного напряму група набула вже в процесі розвитку.
«Одного разу вночі прокинулася: треба створювати групу! Це було торік у лютому, коли зменшилися волонтерські оберти, — згадує засновниця «АТОшних знайомств» волонтерка «Жіночого батальйону Дніпропетровська» Наталія Коваль. — Ідею довго виношували, запит на неї був насамперед у зоні АТО. Коли ми як волонтери приїжджали до хлопців у військові підрозділи, багато з ними спілкувалися, іноді чули прохання познайомити з гарною дівчиною. Їм і справді важко знайти собі пару. Особливо коли живуть у військовому містечку. Та групу створювали передусім для спілкування. Одразу я приєднала до неї близько 700 учасників, більшість із яких знала особисто. Дехто дивувався: «Я ж одружений (-на)!»
Спочатку ми вагалися, чи розміщувати фотографії хлопців, чи можна їх оприлюднювати. Але вийшло так, що вони самі не бояться цього: «Я на своїй землі! Від кого маю ховатися?». Та й не пишуть вони того, чого не можна писати.
Нині у нас вже є певна репутація, популярність, про нас знають. Люди знаходять свої половинки. Бувало, приїжджаємо до військових, заходимо у намет: «Хлопці, хто тут неодружений?» У відповідь чуємо сміх. «Для вас є група «АТОшні знайомства!» Я вдячна волонтерам з інших міст, які розповідають про нашу групу».
За словами волонтерки, у зоні АТО багато неодружених бійців 25—30 років, які хочуть створити родину. Чимало й розлучених старшого віку. А буває, що і в 20 людина має свідомість дорослого чоловіка. Війна змінює світогляд. А іноді руйнує давно створені, здавалося б, міцні сім’ї. На жаль, часто буває, що дружина не розуміє бажання чоловіка йти добровольцем захищати країну, не підтримує його і залишає.
«Саме старшим чоловікам і потрібне спілкування у групі, їхні дописи вирізняються. А молоді легше починають знайомства, — зазначає Наталка. — Таких, у кого через війну розпалися сім’ї, чимало. І вони не шукають нових стосунків, їм просто треба вилити свій біль. Їм потрібен хтось, хто допоможе пережити зраду близької людини. А наші дівчата можуть знайти щирі слова підтримки».
Про кохання не кричать
Сьогодні в «АТОшних знайомствах» понад 13,5 тисяч учасників — не тільки з різних міст країни, а й з української діаспори в Італії, Іспанії, Польщі, Литві, США. За рік існування група може похвалитися кількома весіллями та історіями кохання. Проте у статистику романтичні стосунки не вкладають. Не всі бажають повідомляти про своє щастя. Буває, познайомляться люди, поспілкуються, сподобаються одне одному — і виходять із групи. А хтось залишається і спілкується з друзями. Перша пара офіційно заявила про свої стосунки торік у травні (не одружилися, а просто разом живуть). Дівчина з Дніпропетровська і боєць батальону «Дніпро-1» швидко знайшли одне одного й активно стали розміщувати спільні фотографії.
«Завжди прошу за змогою повідомляти про щасливі стосунки, адже такі історії надихають інших. У нас люди з пораненими серцями, іноді їм важко повірити у щастя, — каже Наталія Коваль. — Інколи дізнаюся, що хтось одружується завдяки групі, випадково, коли дзвоню знайомій, а мені кажуть: скоро весілля.
Якось приїжджаємо в одну військову частину. А там хлопець хвалиться, що незабаром має одружитися, що через групу познайомилися. Тоді подруга моя йому каже: «А ось перед тобою якраз засновниця «АТО?шних знайомств». Він не міг повірити, а потім запропонував сфотографуватися. Хлопцеві близько 30 років, родом з-під Києва, сім’ї, крім сестри, яка живе за кордоном, не має. А загалом, коли зустрічають щастя, не кричать про це. Ось коли щось трапляється недобре, тоді обговорюють. Однак позитивних випадків більше».
Звісно, як і в реальному житті, у віртуальному зустрічаються різні люди. Є й такі, хто полюбляє вихлюпнути на інших свій негатив. Деякі записи модератори видаляють. Цікаво, що з негативом уміло справляються самі «атошки»: або переінакшують його у позитив, або подають нерозумні повідомлення так, що їхні автори самі мають непривабливий вигляд.
«Ми встановили мінімальні правила: щоб не було образ, нецензурщини, порнографічного змісту. А в іншому не втручаємося, бо будь-які межі не потрібні. Задаємо певний напрям, і цього достатньо. Нам важливо, щоб група була живою. Іноді бувають конфлікти, як і в звичайному житті. Намагаємося таке відстежувати. Усі ж дорослі люди, то треба розуміти, з ким спілкуєшся», — радить засновниця групи.
Час від часу найактивніші учасники «АТОшних знайомств» організовують зустрічі. Двічі такі посиденьки були у Дніпропетровську. В Києві зібралися на День Незалежності й разом пішли у госпіталь відвідати поранених.
«Була задоволена. Мене дуже вразило, що всі виявилися позитивними, світлими людьми. З ними почувалася дуже комфортно. Не роздумували, хто куди, одразу всі вирішили піти до шпиталю, — згадує Наталка Коваль. — Вдячна тим, хто підтримав групу. Наша група жива. Коли щось робиш від душі, то й вищі сили тобі допомагають».
Ми стали парою
У грудні минулого року побралися і 29-річний киянин боєць батальйону «Азов» Дмитро Баранов та жителька Кіровограда, диспетчер таксі Ірина, які знайшли один одного в групі «АТОшні знайомства». Весілля не грали, просто розписалися в Кіровограді. Часу на організацію свята не мали, та й не до гулянь під час війни. Молодята вже мали за плечима невдалий досвід подружнього життя, обидва розлучені і мають дітей у попередніх шлюбах. У групі спілкування, про яку розповіли знайомі, дописували, коментували повідомлення. Склалося все випадково. Дмитро відгукнувся на заклик модератора викласти свою фотографію. Ірина, яка до того в соцмережі не дописувала, несподівано для себе прокоментувала світлину симпатичного бійця. Так і почалося спілкування.
Десь за два тижні, коли Дмитро їхав на військові навчання в містечко під Львовом, зустрілися на одній із залізничних станцій Кіровоградщини. Поспілкуватися змогли лише п’ять хвилин, але цього їм вистачило, щоб зрозуміти — вони пара. Потім вже на вихідні Іра приїхала до Дмитра на Львівщину. Була романтична прогулянка містом Лева (хоч з погодою і не пощастило), було спілкування у львівських кав’ярнях...
«Я не знаю, чому звернув увагу саме на Іринині коментарі і чому вона мені сподобалася. Ми якось одразу знайшли спільну мову. Це кохання!» — каже хлопець. Сьогодні він лікується у київському військовому шпиталі, а його дружина була змушена повернутися додому, де на неї чекає 8-річна донечка. Дмитро, який в зоні АТО з початку бойових дій на Донбасі, демобілізується не відомо коли, бо підписав контракт «до кінця особливого стану». Однак кохана обіцяла чекати, скільки треба.
Дай Боже їй якомога скоріше обійняти свого чоловіка після повернення з війни! Бажаємо подружжю Баранових й усім парам, яких роз’єднала необхідність стати на захист нашої Батьківщини, мирного неба, здоров’я, кохання і родинного щастя!
Ми в Google+