ВІТЕР МАНДРІВ

Торік чернігівець Олександр Волощук у такий спосіб відвідав десять країн

Це вже його десята мандрівка. А почалося все з того, що одного дня Олександр просто вийшов на трасу і зупинив автомобіль. При собі в нього був рюкзак з найнеобхіднішим, фотоапарат, віра в доброзичливість людей і палке бажання побачити далекі краї.

Так непосидючий і допитливий чернігівець побував у Молдові і Придніпров’ї, двічі на Далекому Сході, у Фінляндії, Прибалтиці, у Центральній, Північній та Північно-Західній Росії. Мовним питанням не переймався: трохи англійської і два-три десятки вивчених найпотрібніших слів тих країн, у яких бував, — цілком достатньо для спілкування.

Звісно, всі враження десятої подорожі незабаром виллються в чергову книжку. А поки що кілька цікавих моментів.

Світлина на згадку. Фото Анатолія ВОЛОЩУКА

 З іменем Максима

Напевне, найромантичнішим і водночас найтрагічнішим моментом подорожі стало підкорення найвищої гори Європи.

— Для сходження на вершину потрібне спеціальне альпіністське спорядження, якого в мене, звичайно, не було, — розповідає він. — Я ніколи не забиваю рюкзак речами, які знадобляться через 2-4 місяці. Тож у Тернаузі познайомився з настоятелем місцевого православного храму отцем Ігорем, а він мене направив до вдови свого попередника.

Матінка дала ключ від будинку сина, рятівника Ельбруського загону МНС. Але того  вечора трапилося нещастя: Максим розбився в автомобільній катастрофі. І своє сходження на гору Олександр присвятив його пам’яті. До вершини йшов чотири дні.

— Можна було піднятися й за 2, але там і вмерти, — каже. — Бо організм за такий час не адаптується до перепаду висот і кисневого голодування. Тому піднімався неспішно. А потім побачив світ з висоти 5642 метри…

Тепло  «гарячих точок»

Далі була Інгушетія, де мандрівник, історик за фахом, з великою цікавістю дослідив баштові комплекси, в яких мешкали інгуші із сивої давнини і до кінця ХІХ ст. Спілкувався з місцевими жителями, котрі переконували, що їхні діди й прадіди жили по 140—150 років.

У Чечні Олександр бував і раніше. Цього разу вирішив вивчити гірські райони країни. Тут його затримали співробітники ФСБ. Виявляється, іноземцям взагалі не можна з’являтися в тому районі, а незнання закону, як відомо, не звільняє від відповідальності. Втім, мандрівника оштрафували  мінімально —  на 500 рублів, тимчасово реквізувавши фотоапарат. 

Далі був місяць у Дагестані. Мандрівника вразив Солонський каньйон поблизу Хунзаха завглибшки 250—300, завширшки 400 м. Там надзвичайно красиві водоспади. І над каньйоном літають могутні орли з розмахом крил понад три метри — на рівні очей людини, яка стоїть скраю, роздивляючись панораму внизу. А на плато вище обриву і вище пташиного польоту пасуться корови…

— Перебування в гірському Дагестані  переконали, що на Кавказі надзвичайно  гостинні люди,  — розповідає. — Звісно, в мене там часто перевіряли документи, а в місті Буйнакську навіть заарештували, як… вахабіта. Втім, вийшовши в Інтернет і переконавшись, що я той, за кого себе видаю, відпустили з найкращими побажаннями.

На Сході збереглося людське добро

Потім шлях проліг до Азербайджану, де мандрівник відкрив іранську візу.  Вразила суть іранського буття: усміхайся людям — і все буде чудово. Там ніхто нікуди не поспішає,  абсолютна розміреність у всьому, жодної ворожості до закордонних гостей.

— Коли йдеш вулицею з рюкзаком повз якісь майстерні — відразу робота припиняється і всі дивляться на тебе. Хтось усміхається, хтось привітно киває головою, — згадує Олександр. — Запрошення на чай —  незрушна традиція — доки в чайхані три чашечки чаю не вип’єш — не відпустять. Запрошують і до дому — дві третини ночей, проведених у Ірані, перебував у когось удома.

— Північний Ірак дав мені зрозуміти, що ми дуже мало знаємо світ, — ділиться міркуваннями  Олександр. — В уявленні багатьох із нас Ірак — країна, де воюють.  Насправді там тепер фактично дві країни. Це — арабський Ірак, де справді відбуваються всілякі недобрі події, і північний Ірак — Курдистан, де все чудово.

Дуже гостинна Сирія, зазначає мандрівник. А от Йорданія йому сподобалася найменше. «Це дуже дорога країна. Окрім того, вона не для автостопу — там просто не прийнято підвозити безкоштовно. Найменше схожий на східну країну Ліван. Тривалий час він був колонією Франції, вплив якої дуже відчувається — в мові, культурі, менталітеті, архітектурі», — каже  Олександр.

— Автостоп — це наука, а світ значно добріший, гостинніший і простіший, ніж ми звикли про нього думати, — сказав насамкінець мандрівник, навівши статистику недавньої подорожі: сума, яку брав у подорож, — 385 доларів, з них 200 доларів були відкладені на відкриття віз. Подолано19 350 кілометрів, з них 850 — пішки. Використано 531 транспортний засіб, з них 505 — безкоштовно.