Одна з найвідоміших
дикторів українського телебачення
Світлана БІЛОНОЖКО

 

Як і багато років тому, професія ведучого на телебаченні сьогодні є однією із найпопулярніших у рейтингу дівочих мрій. Зачіска, білозуба усмішка, популярність — ну як тут школярці останніх класів утриматися від спокуси приміряти на себе такий перспективний багатообіцяючий образ? Для багатьох тисяч дівчаток уособленням цієї мрії була диктор українського телебачення Світлана Білоножко.

На телебаченні вона пропрацювала 14 років. І цю сферу мас-мадіа вивчила до найменших дрібниць. Сьогодні Світлана Григорівна може докладно прокоментувати нюанси професії-мрії, про існування яких пересічний глядач навіть не здогадується. Скажімо, розвінчати міф про нереальну заможність дикторів телебачення («За державний кошт ми могли придбати 3-4 сукні, а загалом викручувалися самі, — згадує пані Світлана. — Коли мій чоловік Віталій їздив на гастролі за кордон, то всі вільні гроші витрачав на вбрання для мене»). Зізнатися нарешті, що професія ведучого на ТБ тоді не була стовідсотково безпечною (це зараз телебачення працює з цифровими камерами, а 30 років тому техніка давала випромінювання, дикторів щороку перевіряли на радіацію). І вже не маючи безпосереднього стосунку до телебачення, подякувати цій професії за те, що навчила бути організованою, тримати удар і попри все йти далі.

Сцену змінила  на екран

 — Світлано Григорівно, чи правда, що на телебачення ви прийшли з Театру оперети?

— Так, саме звідти, в 1980-му. Коли я працювала в опереті, в нас із Віталієм народився синочок Георгій. А з театром ми багато гастролювали, гастролі могли тривати і три, і чотири місяці, ми їздили у Вологду, Мурманськ… Одного разу Віталій говорить: «Світлано, не годиться так надовго нас залишати». Та мені й самій було прикро, що змушена на кілька місяців відлучатися з дому. Тут саме на телебаченні оголосили конкурс молодих дикторів. І я його успішно пройшла. Звичайно, потім  дуже сумувала за театром, я ж закінчила акторське відділення Дніпропетровського театрального училища, де педагоги навчали не лише професії, вони привчали любити театр, ставитися до нього з  натхненням… Але життя диктує свої правила, і я почала працювати на телебаченні.

 — З чого починалася ваша телевізійна кар’єра?

— З того, що мене повели в перукарню і відрізали моє довге попелясте волосся. Сказали: «Такі правила: зачіска коротка, строга, нічого зайвого!» Я була шокована, побігла до керівництва і сказала, що працювати не буду. А вони мені: «Не хвилюйтеся, такі дівчатка, як ви, нам потрібні, а волосся відросте — ми вам дозволяємо». Тож я працювала і з довгим волоссям… Пригадую, була такою наполегливою, змінювала стереотипи, чинила так, як відчувала. Я думаю, що перші відчуття найправильніші, треба йти за собою, а не ламати себе.

— Про яку зі своїх телепрограм ви сьогодні згадуєте з особливою теплотою?

— «Мода-мода», «Зичимо щастя», «Вечірня казка», яку я вела з Колобком, було багато музичних програм. Завдяки музичним програмам виникли і наші перші з Віталієм дуети, як ми їх називали тоді, пісня на двох. Потім зняли відеоряд на одну з таких пісень, на телебачення почало надходити багато листів, і ми зрозуміли, що це цікаво не лише нам, а й глядачам. А потім уже з’явилися у мене й серйозні програми на телебаченні: «Новини», «Актуальна камера»… Я, між іншим, першою прочитала Акт про Незалежність України. Хвилювалася страшенно. Приходжу того дня на роботу і налаштовуюся на те, що буду, як завжди, оголошувати програму —  робити це треба було красиво, з усмішкою. А мені: «Сьогодні ви читатимете «Актуальну камеру». Старших колег чомусь того дня не викликали, і цю справу довірили мені. Гадаю, я з нею справилася.

І всі вони —Білоножки. Фото з сімейного архіву

«Якщо ти біла ворона»

— Сучасне телебачення важко уявити без інтриг, якихось підводних течій, підкилимних ігор… У ваш час існували подібні прояви нездорової конкуренції?

— Мені здається, що інтриги, підводні течії — це речі позачасові, без них світ перевернеться. Поза сумнівом, все це було й за часів моєї роботи на телебаченні. Є жінки, які живуть з цього, купаються в цьому, плітками день починають і ними ж закінчують. Я ні в чому такому участі не брала. Дім, робота, у вихідні у нас з Віталієм концерти — мені до всього цього було байдуже і не було коли. А така ж позиція зачіпає! Якщо ти біла ворона —  отримуй! І наговорюватимуть на тебе більше, ніж на інших, і інтриги, пов’язані з тобою, плестимуть охочіше… Хоч не було з чого ті інтриги складати — я не давала жодного приводу. Але все одно до чогось треба було причепитися. Придумували таке, що коли я дізнавалася чергові плітки про себе через десятих людей, навіть дивувалася — наскільки великою може бути людська фантазія! Але, звісно, це псує життя, всі ми дуже вразливі.

— Чим сучасні телевізійні ведучі відрізняються від вашого покоління?

— Тим, що  вільно можуть висловити свою думку. Звісно, принципові моменти вони узгоджують з керівництвом, але однозначно можливостей мають більше. А ми озвучували те, що нам писали. Хоч перед сумнозвісною реорганізацією, коли нас  усіх в один день «пішли» з телебачення, почали з’являтися певні  прояви імпровізації: диктор уже не був «головою, що розмовляє», а вільніше поводився в кадрі, міг поворухнути рукою, перекласти аркуші паперу.

— У вас є поради, зауваження до молодих колег?

— Гадаю, культури мовлення у телеведучих сьогодні не вистачає. Не можна дозволяти собі з’являтися у кадрі, виходити до людей заспаним, без добротного макіяжу —  я зараз говорю не про червоні щоки і рожеві губи, а про делікатний, професійний і доречний мейк-ап. Часом складається враження, що телеведуча щойно закінчила доварювати на кухні борщ і в останню хвилину вбігла до студії. Але є  телевізійні ведучі, стиль роботи яких мені дуже імпонує. Наприклад, Наталка Мосейчук, яка вільно, спокійно і водночас дуже чітко відстоює свою позицію. Саме так, на мою думку, сьогодні і треба працювати в кадрі.

— Робота на телебаченні вимагає великої самовіддачі і часу. Як вам вдавалося поєднувати її з родиною, з материнськими турботами?

— На телебачення я прийшла, коли сину Георгію було два роки. А потім уже народився Женя. На телебаченні робота позмінна. Коли в мене була вечірня зміна, яка починалася о вісімнадцятій і закінчувалася о першій чи другій годині ночі, тоді до нас приходила няня. Чоловік допомагав, коли був вільний… Няню ми собі могли дозволити, бо багато працювали і крім основної роботи. Пригадую, один режисер запросив нас у свій проект: ми виступали перед водіями, які виїздили на довгі маршрути. Приїздили на АТП о сьомій ранку! Можете собі уявити? Це тільки в молоді роки можна так працювати. Можливо, тому й робилося все легко, просто і з задоволенням, ми дуже багато встигали.

«Забагато вольностей — перебір»

 — А якісь жіночі вольності — почитати журнал, сходити з подругою на каву — ви собі тоді могли дозволити?

— Незважаючи на величезну завантаженість, жінкою, яка біжить із клунками і нічого перед собою не бачить, я не була. По-перше, час для цих, як ви сказали, вольностей я була зобов’язана знаходити. Бо з дикторів телебачення люди брали приклад. Помічали, яку ти зачіску зробила, яку сукню одягла, і потім наслідували цю нашу моду в реальному житті. Ти мусила тримати марку. Сьогодні ти цю блузку одягла з бантом, а завтра перевернула її задом наперед — і ось вона вже з викотом, але ніхто не повинен здогадатися, що це одна і та ж сама річ (Сміється). Обличчя теж треба було підтримувати в нормі. Навіть якщо воно молоде — щоденний грим завдавав шкоди, і за шкірою треба було доглядати. Так що до косметолога я ходила регулярно. І з подружками зустрічалася. Я людина організована, в мене на все вистачало часу.

— Які позитивні якості телебачення минулого ви б привнесли у телебачення сучасне? І якими  позитивами сьогоднішнього ТБ збагатили телебачення зразка 1980 року, коли  починали свою кар’єру?

— Відсутність жорстких рамок для ведучих, як це є нині, телебаченню зразка 1980 року, звісно, не вистачало. Хоч забагато вольностей — це також перебір. Особливо те, що часом ми чуємо і бачимо на комерційних каналах: іноді таку нісенітницю несуть, думаєш, дякувати Богові, що дитини поруч немає. А як приклад  позитиву телебачення минулого я можу навести наш дикторський відділ. Усі мої колеги були грамотні, розумні, розважливі, вони правильно розуміли життя. Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов, Іван Вовк — кожен із них був особистістю.  Їм спокійно можна було довірити будь-яку програму, вони могли її скласти, розписати, дотепно зробити. Але наше покоління завжди перебувало в якихось рамках: цього не можна, і цього не можна. Нам  не вистачало свободи. Ми її точно сприймали б  відповідальніше. Не так, як нині ставляться до свободи деякі працівники телебачення, переступаючи через критерії, через які переступати не можна.

— Світлано Григорівно, чи не здається вам, що зі стрімким розвитком Інтернет-технологій телебачення в такому вигляді, як є нині, незабаром нікого вже не цікавитиме?

— Хотілося б, щоб воно все-таки було цікавим… І навіть якщо Інтернет   переможе телебачення остаточно, то певну категорію людей ми позбавимо важливої частини їхнього життя. Тепла, надії, нехай і нетривалого, але душевного комфорту. Адже коли ввечері людина вмощується перед телевізором дивитися серіал, то заодно вона продумує весь свій день, може спланувати своє завтра. Та й серіали, навіть якщо вони не претендують на якусь особливу художню цінність, несуть у собі позитив — чому б це не лишити? 

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА 
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Світлана БІЛОНОЖКО Народилася на Дніпропетровщині. Закінчила Дніпропетровське театральне училище та Київський інститут театру і кіно ім. І. Карпенка-Карого. Працювала в Театрі оперети та на українському телебаченні. Разом з чоловіком Віталієм Білоножком заснувала музичний фестиваль родинної творчості «Мелодія двох сердець». Народна артистка України.