Як відомо, повалення попереднього державного утворення — Української Народної Республіки – сталося в результаті перевороту, інспірованого штабом німецьких окупаційних військ у Києві. Із семи з половиною місяців функціонування Гетьманату півроку Раду Міністрів очолював Федір Андрійович Лизогуб. Саме на його прем’єрство ліг основний тягар налагодження дієздатного урядового апарату, реалізації консервативно-ліберальних реформ, складних відносин з німецько-австрійськими союзниками.
Дебати затягувалися до ранку
Перше засідання Ради Міністрів під головуванням Федора Лизогуба відбулося 7 травня. На цей час до її складу входили міністри: освіти — Микола Василенко, відомий історик права і публіцист; юстиції — Михайло Чубинський, учений в галузі кримінального права, професор Харківського університету; шляхів сполучень — Борис Бутенко, керуючий Подільською залізницею; фінансів — Антон Ржепецький, знаний фахівець у галузі кредиту і фінансів; торгівлі і промисловості — Сергій Гутник, голова Одеського біржового комітету; продовольства — Юрій Соколовський, завідуючий агрономічним відділом Полтавського губернського земства; здоров’я й опіки — Всеволод Любинський, лікар-фармаколог; праці — Юлій Вагнер, відомий вчений-біолог, професор Київського політехнічного інституту; земельних справ — Василь Колокольцев, харківський поміщик і земський діяч; військових справ — Олександр Рогоза, генерал, колишній командувач армії; закордонних справ — Дмитро Дорошенко, відомий український діяч. Посаду глави МВС прем’єр залишив за собою. Державним секретарем став Ігор Кістяковський, відомий правник і успішний адвокат, у липні він очолив МВС. Загалом такий уряд влаштовував Павла Скоропадського, оскільки відповідав його уявленням про державно-політичну модель Гетьманату та першочергові завдання ліберальних соціально-економічних реформ, насамперед аграрної. Більшість міністрів були етнічними українцями, вихідцями з козацько-старшинських родів. За партійною належністю переважали кадети.
Уряд Федора Лизогуба вживав заходів для поліпшення структури органів виконавчої влади, зміцнення інституту державної служби, налагодження роботи урядового апарату, впорядкування оплати праці співробітників тощо. Схема органів управління Гетьманату за своїми складовими залишалася близькою до започаткованої ще в УНР, однак внутрішня побудова міністерств зазнала певних змін. Зокрема в них були утворені департаменти, які охоплювали основні напрямки галузево-управлінської діяльності. Ще одна новація — введення в міністерствах інституту радників, головним завданням яких було розроблення пропозицій з кардинальних питань діяльності відомства. Наприклад, радником міністерства фінансів був відомий вчений Михайло Туган-Барановський, чиї напрацювання забезпечили стабільність української грошової системи. Режим роботи уряду був досить напруженим і виснажливим. У зв’язку з потребою присутності міністрів на місцях упродовж робочого дня засідання проводили щодня, крім неділі, з 21-ї до 1 години наступного дня. Однак досить часто дебати затягувалися аж до ранку.
Спіткнулися на земельному питанні
Губернськими старостами призначили переважно поміщиків, а міськими отаманами — генералів. На початку липня вже функціонували 8 губернських і 105 повітових староств. Глави місцевих адміністрацій отримали надзвичайні повноваження — право арештів, ув’язнення, вислання за межі держави. Їм підпорядковувалися підрозділи охоронного відомства — Державної варти. Слід зазначити, що фактична передача влади на місцях поміщикам була принциповою помилкою Гетьмана, адже саме земельні власники своїми «відшкодувальними» акціями, каральними експедиціями проти селян, залученням німецьких та австрійських військово-польових судів викликали активний повстансько-партизанський рух, загальне невдоволення гетьманським режимом.
Павло Скоропадський усвідомлював, що тільки успішне вирішення земельного питання створить тривку соціальну базу гетьманського правління. Вже 27 травня уряд ухвалив закон про право на врожай 1918 року, який врегулював правовідносини між власниками, орендарями і селянами. 14 червня затверджено закон про право продажу та купівлі землі, який визначив принципову позицію майбутньої аграрної реформи — норму землеволодіння до 25 десятин. Однак повернення маєтностей землевласникам і відшкодування збитків, яких вони зазнали, за рахунок селян загострили соціальну напругу в українському селі. А подальше небажання поміщиків продавати землю державі для викупу її селянами фактично зірвало проведення аграрної реформи.
Цей напрямок урядової роботи мав забезпечити не тільки внутрішні харчові потреби держави, а й виконання Брестських угод щодо постачання хліба і сировини до центральних держав. Розв’язання цього питання істотно стримувалося неефективною роботою величезного апарату міністерства продовольчих справ, причетністю його співробітників до спекулятивних оборудок. Міністерству не вдалося приборкати великий розмах спекуляції. Значно затягувався процес створення мережі установ Державного хлібного бюро як органу з концентрації та розподілу продовольчих ресурсів для внутрішніх і експортних потреб.
Попри вагання Федора Лизогуба, гетьман наполіг на відставці міністра Юрія Соколовського і призначив на цю посаду Сергія Гербеля — херсонського поміщика, авторитетного організатора продовольчого постачання армії в роки Першої світової війни. Новий міністр енергійно взявся за роботу, скоротив близько 350 працівників апарату міністерства, призначив слідчу комісію, яка порушила понад сто кримінальних справ за фактами зловживань. Реорганізація продовольчого апарату незабаром дала позитивні результати.
Освітньо-культурні здобутки — найвагоміші
Досягнення в цій царині по праву відносять до найвагоміших результатів державного будівництва Гетьманату. Плануючи масове відкриття українських шкіл, уряд виділив значні кошти на організацію літніх учительських курсів з українознавства. У серпні був ухвалений закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії і географії в усіх загальноосвітніх і професійних середніх навчальних закладах. У жовтні відкрилися українські державні університети в Києві і Кам’янці-Подільському. Колишні російські вищі школи були оголошені українськими. Восени 1918 року діяли вже близько 150 українських гімназій. Розпочала діяльність Українська академія наук, яку очолив видатний учений Володимир Вернадський. Започатковано національні установи: архів, музеї, картинна галерея, наукова бібліотека, симфонічний оркестр, хорова капела та інші.
Очолюваний Федором Лизогубом кабінет міністрів намагався формувати активну політику у зносинах з державами Четверного союзу та ней?тральними країнами, вів складні мирні переговори з РСФРР. Українські посольства, генконсульства та консульські агентства функціонували у 20 державах. Прем’єр у серпні здійснив офіційний візит до Німеччини, було проведено переговори з державним секретарем МЗС П. Гінце. Імператор Вільгельм ІІ нагородив Федора Лизогуба орденом Залізної корони. Проте важливі проблеми щодо Криму, Чорноморського флоту, української армії залишилися нез’ясованими. У вересні ці питання довелося вирішувати Павлові Скоропадському у Берліні на більш високому рівні.
Дамоклів меч відставки
Не домігшись поступок в організації державної влади, об’єднана опозиція українських партій зробила уряд об’єктом постійних нападок. Зокрема в заяві від 21 травня зазначалося: «Кабінет міністрів не є українським за своїм складом і по своїй політичній орієнтації». У столичному політикумі постійно поширювалися чутки про зміну кабінету, відставку прем’єра, обговорювалися різні кандидатури. Певні підстави для цього давав і Павло Скоропадський. Він вважав, що в Лизогуба «… розмаху, вільної творчості, сміливості не було, і в цьому відношенні він, при всьому своєму бажанні бути мені корисним, не був на необхідній висоті». Тривали конфіденційні перемовини з приводу прем’єрства з відомими діячами П. Дорошенком, І. Шрагом, Д. Багалієм.
Але вони відмовилися від пропозицій глави держави. У середині жовтня під тиском опозиції Скоропадський погодився на включення до уряду представників українських партій. Десять міністрів-кадетів виступили з заявою про необхідність переорієнтації на союз з небільшовицькою Росією. Це призвело до урядової кризи. Незважаючи на ультимативні вимоги відставки Федора Лизогуба, Гетьман домігся залишення його на чолі нового складу Ради Міністрів. Останні два тижні праці прем’єра минули в тривожній обстановці. Німеччина зазнавала поразки у світовій війні, позбавляючи Україну військової підтримки. Гетьман змушений був шукати прихильності в Антанти. За цих умов міністри-«германофіли» були небажані в уряді. 7 листопада 1918 року стало останнім днем головування Федора Лизогуба в уряді. Хоч офіційна відставка датована 14 листопада.
ДОСЬЄ «УК»
Федір ЛИЗОГУБ. Народився в жовтні 1851 року в місті Седневі поблизу Чернігова. Нащадок відомого козацько-старшинського роду, людина з великим досвідом адміністративної роботи: близько 15 років очолював Полтавське губернське земство і чимало зробив для розвитку української культури. Рід Лизогубів — приклад складної долі української шляхти, інкорпорованої в російську імперську систему. Його предки знали царську ласку й гоніння. Батько приятелював з Тарасом Шевченком, рідний брат Дмитро, один із засновників «Народної волі», був страчений за підготовку замаху на царя Олександра II.
Сам Федір Андрійович у 1915—1917 роках служив радником царського намісника на Кавказі з питань впровадження земської реформи. В період Тимчасового уряду працював начальником відділу в МВС. Належав до партії октябристів. Після жовтневого перевороту у Петрограді повернувся в Україну.
Федір Лизогуб був типовим представником української родової шляхти, людиною роздвоєної українсько-російської лояльності, виразником територіального патріотизму. Маючи великий досвід адміністративної діяльності, він сумлінно і відповідально працював на ниві будівництва держави, усвідомлюючи її тимчасовий характер і невизначеність моделі. Проте йому вдавалося вести урядовий корабель у поміркованому державницькому руслі, переповненому безліччю внутрішніх і зовнішніх політичних рифів. Згодом він виїхав за кордон. В еміграції жив у Белграді (Сербія), де й помер 1928 року.
Руслан ПИРІГ,
доктор історичних наук
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+