«Кролики»
  Володимир МОІСЕЄНКО і Володимир ДАНИЛЕЦЬ

Цього місяця відомий дует відзначає 30-річчя свого творчого союзу. Напередодні ювілею кореспондент «УК» зустрілася з усенародними улюбленцями, щоб дізнатися, як їм вдається стільки років забезпечувати глядачів свіжим і легкозасвоюваним гумором.

— 30 років тому ви вдвох уперше вийшли на сцену. Пам’ятаєте, як це було?

Володимир Данилець:  Аякже! Ми тоді ще були студентами Київського естрадно-циркового училища. В 1981 році в Чернівецькій області проходили наші перші гастролі, де ми й заробили свої перші гроші. Саме тоді ми з Володею відчули, що можемо працювати разом.

Володимир Моісеєнко: Це було жахливо! (сміється) Я вів програму і сказав: «Якщо після концерту ви залишитеся нами задоволені, то вважатимемо, що наша перша зустріч з глядачем вдалася». Насправді все закінчилося не дуже добре, бо виступали ми в ліспромгоспі, а там були такі перепади напруги, що вся наша апаратура згоріла. Та й хвилювалися ми  страшне як: у мене так тряслися руки, що мікрофон з них вискакував. Але все-таки відпрацювали програму повністю, а глядачі залишилися задоволені.

Еротика на каналі «Культура»

— Як вважаєте, гумор, глядачі і ви самі за ці роки дуже змінилися?

В. М.: Ще б пак! Епоха змінилася, країна. Ми тоді жили в період розвинутого соціалізму, все було добре, стабільно, і світло в кінці тунелю бачив кожен наш громадянин.

В. Д.: Один наш знайомий жонглер казав: «У мене є пенсія, на книжці 10000 рублів. Я можу більше не працювати». Ми на нього дивилися, як на Рокфеллера, і думали, що в нас буде те саме.

В. М.: Усе змінюється — країни, міста, гумор, культура… І не завжди на краще. А нині навіть соромно казати, що ти працівник культури.

— Чому?

В. Д.: Іноді подивишся телевізор чи побуваєш на концерті — і нема бажання зараховувати себе до служителів культури. А на що нині перетворився гумор? Сумно стає.

В. М.: Сьогодні навіть є такий вислів: «Учора дивився еротику на каналі «Культура»…

В. Д.: Ми виховані нести культуру в маси. Можемо смішити людей, але ніколи не вийдемо на сцену неохайно вдягнені. А культура починається з зовнішнього вигляду. На жаль, нині несмак повсюди, він схвально сприймається. Як це під джинси пов’язати краватку? Колись це був нонсенс. А нині модно.

В. М.: Є такий вислів: «Сміх — річ серйозна». Але частенько наші молоді артисти мають іншу думку. Візьмімо, наприклад, «Камеді клаб» — там хлопці показують маленькі невигадливі замальовочки. Та ми це проходили  ще на першому курсі естрадно-циркового училища!  Не потрібно смішне  висмоктувати з пальця. На мій погляд, воно просто лежить під ногами — треба бачити. Наприклад, стоїмо ми на пероні Харківського вокзалу. До вагона підходять дві жінки й цікавляться у провідника: «Скажіть, у який бік іти до 8 вагона?» Той показує, а друга жінка запитує: «А до сьомого?» У нас Його Величність номер народжується непросто: спочатку його пише автор, потім дивиться режисер, далі ми разом вирішуємо, чи варто його показувати, шукаємо образ…А не так: вийшов на сцену, анекдот розповів і все.

В. Д.: Ми часто чуємо на свою адресу, що, мовляв, застаріли. Однак заповнені зали заперечують це твердження. До речі, останнім часом на наші концерти дедалі частіше приходить молодь віком 17-25 років. Нещодавно були з концертом у Харкові — квитки на нього розкупили за два тижні до початку.

— Вам не здається, що в гумористичному жанрі криза? Навіть КВК став несмішним…      

В. Д.: Авжеж! Багато кавекашників затиснуті в певні рамки, а гумористичні номери поставлені на потік. І черга стоїть з охочих «ухопитися за щастя» в їхньому розумінні: постояти на сцені з Масляковим або засвітитися «в ящику». Й заради цього так звані артисти готові на все.

Чим не вуличні музики. Фото представлено PR-агентством «Дель Арте»

Вчорашня хохма сьогодні  вже не хохма

В. М.: Гумор — це миттєва штука! В Аркадія Райкіна трапився такий випадок в Одесі. Закінчивши виступ, він сказав: «От і все, йдемо додому!» Зійшов сходами в глядацький зал і попрямував до виходу. Публіка піднялася і пішла за ним до готелю. На наступному концерті Райкін вирішив повторити номер. І раптом з крісла піднімається хлопчик і каже: «У нас в Одесі вчорашня хохма вже не хохма». Більше цей трюк Райкін не повторював.

Чому ми пішли з «Кривого дзеркала»? Спочатку працювати там було цікаво, однак через два роки стало очевидно: треба міняти формат. Тим часом для інших акторів і так усе добре. А жарти вже повторюються. Три вистави поспіль одне й те саме, тільки інші персонажі. Стало нецікаво.

— З роками важче смішити людей чи простіше?

В. М.: Звичайно, важче. Бо в людей життя стає складнішим. Раніше виходиш на сцену, кажеш: «Добрий вечір!» — і всі вже сміються. А нині народ весь у проблемах. Йому треба дати час відключитися від них, що ми й робимо перші кілька номерів.

— А зарубіжний глядач відрізняється від нашого?

В. Д.: Вони ж там нудьгують. Ми тільки виходимо на сцену — людям уже весело. У них менше проблем, більше свободи, тому на контакт ідуть легко, сміються дзвінко. Поза сумнівом, у них проблеми теж є. Але вони все-таки живуть, а не виживають, як наші.

— Як ви ставитеся до людей без почуття гумору?

В. М.: Такій людині нічим не допоможеш, їй можна тільки співчувати. Адже вона всі негаразди сприймає буквально, а це жахливо.

В. Д.: Ми відпрацювали багато концертів, і є цікаві спостереження… На кожному з них у першому ряду обов’язково є людина, яка не сміється.

— А ви самі не втомилися смішити людей?

В. Д.: Ні-і-і-і! Якщо в нас хороший матеріал, номери, то одержуєш величезне задоволення від того, що повний зал, що тебе люблять і розуміють те, що ми віддаємо.

В. М.: Найбільше задоволення, коли після фінального номера на фразу: «все добре колись закінчується» народ починає дивитися на годинник. Як? Так швидко минули дві з половиною години?

Тарапуньку  і Штепселя забули?

—Сміх подовжує життя, його часто сприймають за ліки. Чи були випадки, коли ви з повним правом могли назвати себе лікарями?

В. М.: Ще барон Мюнхгаузен казав, що сміх подовжує життя. Так, тим, хто сміється, подовжує, а тим, хто жартує, — вкорочує.

В. Д.: Якось на нашому концерті у Новограді-Волинському в жінки почалися перейми, її забрала швидка, вона народила хлопчика. Зараз йому 18 років, і коли ми виступаємо на Житомирщині, вони завжди приходять на наші концерти. Мене засмучує те, що в Україні забули таких чудових акторів як Тарапунька і Штепсель, які 40 років працювали на естраді. Адже в СРСР було тільки три великих артисти — вони і Аркадій Райкін. До речі, його в Росії добре пам’ятають, відзначають певні дати. Чому б і в Україні не зробити хоча б один концерт на честь наших земляків? Вони це заслужили. Знаю, що чимало артистів на ньому відпрацювали б безплатно, у тому числі й ми.

Багато років тому був концерт пам’яті Тарапуньки. Я пам’ятаю: Юхим Йосипович Березін (Штепсель), уже старенький, ледве стояв за лаштунками. А вийшов на сцену — відпрацював, як молодий, закінчивши виступ своєю знаменитою фразою: «Усміхайтесь, товариші!». Я зрозумів: поки людина працює, вона молода. Гумор дає сили для того, щоб жити, працювати, одержувати добрі емоції.

«Кролики» дістали, але це назавжди

— Як вам вдалося за 30 років не набриднути одне одному, не розсваритися, не розлучитися?

В. Д.: Ми дуже добре відчуваємо один одного. Вова тільки кашлянув — я вже знаю, який у нього настрій. Зайвих запитань не ставимо, мовчимо годинами, а потім наговоритися не можемо.

— А поза роботою теж часто спілкуєтеся?

В. Д.: Після роботи ми розбігаємося, треба ж відпочити одне від одного. Володя активніший, любить на лижах кататися, а я — море і сонце. Або спокійний відпочинок на дачі. А ще краще — закритися там і не виходити.

— Чи є якесь заняття для душі?

В. Д.: Пишу пісні, назбиралося вже на диск. Ліплю. Хочу нас з Володею зліпити з гіпсу чи… Не скажу з чого — секрет.

В. М.: У нас спільне хобі  — більярд. Якщо стіл із зеленим сукном є в готелі, ніч пропала.

— Як ви на слово «кролики» реагуєте?

В. Д.: Щодня починаючи з 7 січня 1990 року, ось уже 21 рік ми чуємо: «кролик» і «кролик». Дістало — це не те слово! Особливо коли свої приходять у гості і кажуть: «Привіт, крільчатник!», вважаючи, що роблять нам приємне.

В. М.: Хоч це і щастя, що в нас вийшов цей номер. Ми думали, який псевдонім придумати для нашого дуету — після кроликів зрозуміли, що нічого придумувати не треба, і стали просто маленьким гумористичним театром. Тож нікуди ми від кроликів не дінемося.

— Як відзначатимете ювілей?

В. М.: Влаштуємо бенефіс 25 жовтня в Палаці «Україна». Скличемо багато друзів. Будуть Валерій Меладзе, Олександр Маршал, «95 квартал», Ані Лорак, Юрій Гальцев, Ян Табачник, брати Пономаренки, дует «Світязь», Ліон Ізмайлов та багато інших. Фішка бенефісу — спільні номери з артистами. Кожний готує вітання. І ми щось нове покажемо.

В. Д.: Попереджаємо: вінків нам не несіть, жодних нагород і некрологів не чекаємо. Головна нагорода — повний зал.

Лариса БАЛИЦЬКА 
для «Урядового кур’єра» 

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ДАНИЛЕЦЬ. Народився 9 вересня 1960 року в селі Дмитрівка Чернігівської області.

Володимир МОІСЕЄНКО. Народився 19 березня 1963 року в селищі Глебичеве Ленінградської області (Росія).

Закінчили Київське естрадно-циркове училище. 1987 року організований їхній дует. 1989-го артисти стали лауреатами Всесоюзного конкурсу артистів розмовного жанру. 1991 р. одержали кубок Аркадія Райкіна на Міжнародному конкурсі гумористів у Ризі. Народні артисти України.