АЛЬТЕРНАТИВА

В Миколаївській області запрацювала перша промислова вітроелектростанція  

Вітроенергетика — річ не нова ані для світу, ані для України. Спеціалісти виділяють три етапи становлення альтернативної енергетики в нашій країні. Перший пов’язаний із борошномеленням. Чи не в кожному селі століттями стояли вітряки, енергію яких використовували для своїх потреб селяни. Другий етап відносять до 30-х років минулого століття, часу розробок Юрія Васильовича Кондратюка. Саме тоді в Балаклаві встановлено діючий експериментальний вітроагрегат потужністю 100 кіловат, який створив Ю. Кондратюк. На жаль, на довгі роки ім’я видатного вченого пішло в небуття. А в музеї Космічного центру Кеннеді в США Юрій Кондратюк внесений до золотого списку землян, які відкрили людству дорогу до космосу. Третій період розпочався у 90-х. Тоді на «Південмаші» спроектували та згодом запустили у виробництво перші вітчизняні вітроагрегати, але ініціативу «перекрили» завезеними з-за океану застарілими турбінами. Тисячі вітряків, які й досі стоять в окремих місцевостях Криму, перетворилися на «металобрухт», або пам’ятники українській мрії про вітроенергетику. Але труди талановитого конструктора КБ Миколи Голубенка, який створив унікальну українську вітроенергетичну установку, добре знають фахівці галузі. На жаль, нам тоді вони не знадобилися. 

Безкоштовний дарунок  від природи

Чому ж, за величезного природного потенціалу, який дозволяє Україні вийти на провідне місце у світі, наша країна це місце досі не посіла? Чому досі повною мірою не використала потенціал безкоштовного вітру? Чому держава залишається «чорнобильською» плямою на європейській мапі?

Адже, за оцінками вчених, Україна володіє потужними ресурсами вітрової енергії. Енергетичний потенціал вітру на території нашої країни у дві тисячі разів перевищує потужності всіх існуючих на її території електростанцій. Дякуючи природі, вітру у нашій країні вдосталь. У всякому разі, не менше, ніж у Німеччині, США чи Китаї.

Причини гальмування розвитку вітроенергетики були закладені у наших внутрішніх проблемах. Це і поклоніння до 1986 року мирному атому, яке пізніше перетворилося у монополізм атомних станцій. Не додавали поштовху розвитку альтернативної енергетики прогалини в законодавстві, відсутність хоча б декларативної державницької підтримки, пільг та бонусів для інвесторів. На відміну від України, в інших країнах охочим до альтернативної енергії надавалися чималі привілеї. Головне — так званий зелений тариф. Другий фактор — виділення землі під будівництво вітроелектростанцій.

Нарешті і першу, і другу причину вітро-«неприємностей» усунуто. Як зазначають міжнародні експерти, в Україні сьогодні найбільш прогресивний зелений тариф та хороша законодавча база стимулів та преференцій для розвитку  поновлювальної енергетики. І з виділенням земель проблем особливих немає.

Щодо Миколаївської області, то, все ж таки, певні проблеми до останнього часу існували. Землю під вітропарк, який мав би називатися «Південно-Українською вітроелектростанцією», виділили ще у 2009 році у місці, яке давно «облюбували» для себе вітри та несерйозні інвестори, — в Очаківському районі біля села Дмитрівка. Втім, компанія, яка заявила про свої наміри будувати вітряки, майже не виказувала себе. Землю не використовувала, документів відповідних не оформлювала. Тому нинішній голова облдержадміністрації Микола Круглов видав розпорядження, яким надав дозвіл на оренду земельної ділянки для іншої компанії — ТОВ «Вітропарк Очаківський». 

І результат не забарився. У грудні 2011-го в Очаківському районі ввели першу в області і другу в Україні промислову вітроелектростанцію. Десять вже збудованих установок в приморському районі області вироблятимуть 25 мегават електроенергії. І якщо за термінами введення в експлуатацію Очаківська — друга вітростанція після Новоазовської в Україні, то за виробітком вона буде першою. 

  

Володимир Підгуренко (другий зліва) обговорює з німецькими колегами особливості експлуатації вітротурбін.
Фото Олени ІВАШКО

Парк майбутнього періоду

Не уявляю, як виглядає космодром «Байконур», але, потрапивши на майданчик Очаківського вітропарку, розумію, що приблизно так само. Вразила міць та величність сучасних агрегатів-«супермлинів», які нагадують космічні кораблі, що спрямували свої верхівки до самого неба. Насправді, якщо поглянути на вітряк із землі, голова запаморочується. Просто нереальна височінь. І така ж нереальна краса. На жаль, з причини сильного страху вишини відмовилась від унікальної пропозиції потрапити на маківку башти. Адже заввишки вона сягає близько ста метрів. Така собі 27-поверхівка. Важить башта понад 300 тонн.

Однак сміливці покорити вітряк знайшлися. Один із них — перший заступник голови облдержадміністрації Геннадій Ніколенко. Вже «на землі» розповів, що німці (виконавці робіт з установки) дуже злякалися, коли місцеві журналісти кинулися знімати на камеру, не дотримуючись елементарних засобів безпеки. Один з представників німецької компанії заявив, якби подібне сталося на батьківщині, його б точно засудили. Але наших нічим не налякаєш.

Очаківський вітропарк збудували менш ніж за рік. Будівництво було не з простих. Спочатку готували фундамент — круглу залізобетонну плиту і систему паль, що знаходяться в грунті на глибині від 18 до 23 метрів. Палі у кількості 80 одиниць розташовуються по колу в чотири ряди. Максимальна кількість паль розташована у зовнішньому ряду, що забезпечує стійкість конструкції. Вертикально по центру фундаменту встановлено анкерний пристрій, що рівномірно розподіляє навантаження по всьому фундаменту. Далі «в’язали» арматурний каркас. На одну вітроустановку пішло понад 80 тонн арматури. Непростим був і процес бетонування. Адже бетонування ішло безперервно зі швидкістю укладки бетону 40—45 квадратних метрів на годину. Монтаж вітроелектроустановок виконала німецька фірма, що спеціалізується на виготовленні та встановленні цих конструкцій — «Фурляндер-Фельбермайєр Вінд Логістик». Вона ж забезпечуватиме на перший час і експлуатацію турбін.

Взагалі  і будівництво «майданчиків» під вітроустановки, і комплекс робіт з вивантаження та доставки вітряків, монтаж конструкцій — все виконувалося вперше. Тож миколаївські будівельники, монтажники, водії, енергетики, працівники порту набули безцінного досвіду, який знадобиться в подальшому. Адже будівництво вітропарків в області триватиме. Вже ведуться проектні роботи з розміщення вітрополей «Кир’яківське», «Тузли», «Алюміній», вітроелектростанції потужністю до тисяч мегават «Трихати». Всього по області в найближчі два-три роки встановлять до 300 вітряків.

«Найскладніше було зробити перший крок, — зазначає перший заступник голови облдержадміністрації Геннадій Ніколенко, — але ми маємо результат, і нам за нього не соромно. Отримавши реальне втілення нашого першого в цій галузі інвестпроекту вартістю майже 200 мільйонів євро, ми повинні рухатися далі. Маючи в запасі 10% всього вітропотенціалу України, гріх не використовувати безкоштовне джерело енергії, яке нам дає сама природа». Нарешті, символічну стрічку перерізали, і всі десять вітряків стали до роботи.

 Значимість вітропарку для області криється у багатьох чинниках. Це і поступове здешевлення вартості електрики, і нові робочі місця у зв’язку з обслуговуванням станції, поліпшення енергопостачання регіону, зменшення викидів в атмосферу забруднюючих речовин, набутий досвід у будівництві. Але, все ж таки, головне, як зазначає Геннадій Ніколенко, — здобуття незалежності від непередбачуваного атомного фактора. І, як продовжує директор вітропарку Володимир Підгуренко, здобуття нових технологій, нових практичних знань, нового передового світового досвіду.

Лицарі сучасності

Саме Володимир Сергійович Підгуренко довів до реалізації свою давню мрію — побудувати в Північному Причорномор’ї вітроелектростанцію. Ще наприкінці 50-х років ХХ сторіччя він розпочав вивчати вітропотенціал області, порівнював можливості різних районів, знаходив місця, які б ідеально підходили під розташування вітропарків.  Тоді і прорахував територію для експериментальної вітроелектростанції, приблизно там, де зараз міститься Очаківський вітропарк.    

Корінний миколаївець Володимир Підгуренко, якому виповнилося 74 роки, — справжній ентузіаст справи із впровадження нетрадиційних джерел енергії в Україні. До його ідей прислуховувалися, йому вірили. У 1992 році на півострові Аджигол в Очаківському районі за ініціативи Підгуренка з’явилися перші вітрові електрогенератори і почалася важлива робота з впровадження альтернативних джерел енергії. При підтримці нинішнього голови облдержадміністрації Миколи Круглова в Миколаєві був створений Південний центр нетрадиційних джерел енергії «Бояр», директором і головним конструктором якого став Володимир Сергійович Підгуренко. Саме під його керівництвом був побудований перший дослідний пусковий комплекс Аджигольської ВЕС і введені в експлуатацію три вітроенергетичні установки одиничною потужністю 200 кВт, створена інфраструктура станції, установки якої видавали електроенергію в загальнонаціональну енергетичну мережу.

Саме цій людині та його команді Україна зобов’язана становленням конструкції перших вітчизняних ВЕУ (розроблених Дніпропетровським ДКБ «Південне» і частково виготовлених на Миколаївському виробничому об’єднанні «Зоря»). Тоді для Аджигольської вітроелектростанції було вироблено десять вітчизняних агрегатів АВЕ-250 промислового призначення. Дотепер вони успішно експлуатуються на російській Чукотці.

Довелося Підгуренку поборотися й проти просування в Україну невдалих американських турбін. «Задля збереження вітчизняних розробок, — розповідає Володимир Сергійович, — енерговіддача яких перевищувала американські, нам прийшлося воювати по-справжньому, доводячи навіть на міжнародному рівні неспроможність чужих ліцензійних вітротурбін. Але нам перекрили кисень — Центр позбавили фінансування. Впевнений, що ідея тиражування чужої конструкції погубила вітчизняного розробника і відкинула розвиток вітроенергетики на багато років назад».

Заслужений винахідник України, кандидат технічних наук, академік Академії технологічних наук України Володимир Підгуренко вважає досить почесною для себе нагороду — медаль імені Юрія Кондратюка — видатного українського вченого, який зробив вагомий внесок у розвиток космонавтики та вітроенергетики. Їхні долі, здається, чимось схожі. Такі собі сучасні Дон Кіхоти. Правда, у своєму житті вони билися не проти вітряних млинів, а за них. За те, щоб енергія вітру послужила людям. І їм це вдалося.