«Я бачу» — так називається документальна кінострічка, яку нещодавно презентували в Києві. Вона розповідає про велопробіг позаминулого року «Бачу! Можу! Допоможу!», в якому взяли участь 30 людей із різних міст України. Серед них — студент-другокурсник із Черкас Артем Кравченко. Хлопець два роки поспіль виконує роль пілота в проекті та допомагає незрячим прокладати маршрут.

Утім, фільм розповідає не стільки про сам велопробіг, як про враження незрячих людей від мандрівки. За два пробіги, у яких студентові довелося взяти участь, він зрозумів, що люди з вадами зору звикли багато в чому собі відмовляти. А долучившись до такого проекту, незрячі самі собі довели, що здаватися не треба і цілком реально робити речі, які приносять задоволення, зокрема й подорожувати.

До першого велопробігу черкащанин долучився випадково й подолав приблизно 1315 кілометрів від Черкас до Львова. Для другого  — зі Львова до Одеси — уже навіть допомагав із прокладанням маршруту.

Пересувалися на велосипедах-тандемах. На місці «штурмана» були незрячі, а ролі пілотів виконували зрячі велосипедисти. Якщо штурман і пілот можуть працювати синхронно, підходять один одному за зростом та характером, розповідає Артем, то так їхати набагато цікавіше. Можна спілкуватися, тоді час у дорозі летить дуже швидко. Втім, пересуватися вдвох —  це ще й підвищена відповідальність. Адже багато хто сів на велосипед уперше в житті.

Скільки було вражень, емоцій, радості від нових знайомств! Учасники велопробігу відкривали для себе Україну, адже більшість ніколи стільки не подорожувала. Режисер фільму Ольга Фразе-Фразенко в коментарі УНІАН згадує закохану пару учасників з Одеси, Світлану та Івана. Дівчина — повністю незряча, хлопець — частково. Світлана захотіла взяти участь у велопробігу, а Іван вирішив її супроводжувати. Сам він ніколи не їздив на велосипеді і раніше навіть не планував пробувати. Проте не втримався, сів на велосипед, коли під’їжджали до Києва: він захотів заїхати в столицю на велосипеді. Мрія здійснилася. Під час велопробігу пара навіть встигла відгуляти власне весілля. Закохані на один день повернулися до Одеси, відсвяткували, а наступного ранку сіли на потяг і долучилися до велопробігу.

Подорож у велосипедистів не була легкою. Труднощі людей з вадами зору цілком зрозумілі. Що для зрячих задоволення або звичайна річ, для них  — проблема. Однак організатори передбачили все — і ночівлю, й харчування, й екскурсії. Хоч для декого їхній велопробіг здавався досить екзотичним. Не звикли ми до такого. Проте в розвинених країнах схожі заходи вже давно є нормою, причому відбуваються вони часто. Наприклад, у Центральному парку Нью-Йорка катання на велосипедах-тандемах, зокрема для людей із вадами зору, проходить щосуботи. Окрім того, у Нью-Йорку є кінофестиваль, присвячений фільмам про людей з інвалідністю. Після київської прем’єри організатори повезуть стрічку до Львова, а потім — до інших міст, де відбувався велопробіг. Українські глядачі переглянуть фільм, доповнений спеціальним програмним комплексом — тифлокоментарем. По суті, це додаткова аудіодоріжка, яка описує те, що відбувається на екрані, для незрячих людей.