У січні 2026 року бригаду очолив полковник Вадим Черній з позивним «Несквік».

«Можна сказати, що це був подарунок від Збройних сил на день народження. 6 січня мене призначили на посаду командира бригади. Після майже чотирьох років командування батальйоном це зовсім інший рівень — масштаби і відповідальність», — розповідає командир. 

Комбриг — це як мер міста

Призначення відбулося у складний момент — підрозділ стабілізував ситуацію після відходу від Сіверська. Перші тижні комбриг витратив на детальний розбір обстановки, аналіз рішень і визначення слабких місць у системі управління.

«Було багато проблем. Частину треба було вирішувати негайно. Ми почали змінювати підходи — і в бойовій роботі, і в логістиці, і в кадровій політиці», — каже він.

Зона відповідальності бригади — один з напрямків, де ворог концентрує основні зусилля для просування до провідної агломерації Донбасу. Тут командування — це не про посаду, а про систему, яка або працює, або сиплеться. Рівень бригади змінює саму логіку командування. Якщо на рівні батальйону командир ще може вникати в деталі кожного виходу, то тут це вже неможливо.

«Бригада — це немов місто. Тут зовсім інші масштаби планування та керування. Ти вже не можеш бути всюди одночасно, тому на перший план виходить здатність побудувати систему», — пояснює полковник.

Ідеться про тисячі людей і десятки процесів, які мають працювати синхронно, — від бойового планування до забезпечення. У такому масштабі вирішує не ручне управління, а те, наскільки система витримує навантаження. Саме з цього Черній почав після призначення — аудиту і перебудови команди. Його підхід прагматичний: вирішальне значення має не формальний досвід, а здатність давати результат.

«Я підтягую офіцерський, сержантський та солдатський склади. Навіть із цивільних. Якщо людина була сильним управлінцем у цивільному житті, її простіше навчити армійської специфіки, ніж витискати результат із того, хто не хоче працювати», — переконаний він.

Попри поступові зміни, кадрове питання залишається одним з найгостріших: і офіцерів, і сержантів не вистачає. Побудова повноцінного сержантського корпусу — це не тільки підготовка, а зміна ролі цієї ланки в управлінні.

Як орієнтир Вадим Черній наводить приклад армії країн 

НАТО, зокрема США, де сержант — це окремий професійний рівень із власною відповідальністю і впливом на підрозділ.

«Має бути чітке розуміння, що сержант — окрема професійна роль. До цього ми поступово приходимо»,— розмірковує комбриг. 

Однак проблема не обмежується лише сержантською ланкою, адже темп війни створює дефіцит досвідчених командирів на рівні взводів, рот і батальйонів. Офіцери змушені швидко зростати і брати на себе відповідальність, до якої не завжди встигають підготуватися.

«Ти приходиш командувати взводом і за короткий час можеш опинитися значно вище не тому, що повністю готовий, а тому, що просто немає ким закрити ці посади», — коментує він ситуацію.

Саме тому, наголошує Черній, розвиток сержантського корпусу і підготовка офіцерів тактичної ланки — основа керованості підрозділу. Від того, як ці рівні працюють разом, залежить і темп бою. У підсумку бригада працює в режимі постійних змін, коли рішення щодо кадрів, логістики та управління впроваджуються одночасно з виконанням бойових завдань.

«Це управління з коліс. Ти не маєш часу чекати ідеальних умов, бо слід будувати систему прямо під час роботи», — підтверджує офіцер. 

Піхота тримає все!

Хоч би якою складною була система управління, фінальне рішення на війні все одно ухвалює людина: на позиції, під тиском, часто без ідеальних умов.

«Я не применшую ролі дронів, танків чи артилерії. Але піхота — це фундамент, на якому все тримається», — переконаний полковник. Саме тут, за його словами, виникає головна напруга — між реальністю фронту і тим, що про нього думають у тилу.

«Цей образ формується ще до того, як людина потрапляє у підрозділ. Рідні, знайомі, телеграм, фейсбук — усе це накладається. Історія про те, що піхота — це квиток в один кінець, народилася не в окопах і не серед моїх побратимів, а прийшла з тилу. І це дуже сильно впливає на процес рекрутингу й адаптацію бійців загалом. Людині в тилу кажуть, мовляв, «там усі командири — м’ясники». Коли воїн приходить із цим у голові, з ним складніше працювати. Спочатку треба зламати це уявлення і пояснити, як усе насправді», — запевняє Вадим Черній. 

У підсумку командування змушене працювати не лише з підготовкою, а й із довірою. Але жоден елемент сучасної війни не існує окремо.

«Кожен дроніст чи артилерист не виконає завдання без того хлопця, який тримає позицію. І навпаки — піхота тримається не лише на витривалості, а й на тому, наскільки працює вся система навколо неї. Ми робимо все, щоб цей хлопець відчував підтримку і розумів: він не один. Мотивація — це не слова. Це відпустки, ротації, навчання. Це те, що командир має організувати передусім», — каже він. 

Саме тому навантаження на піхоту нині не лише фізичне. Це постійний тиск, інформаційне тло, очікування і страхи, з якими людина приходить ще до першого виходу.

«Піхотинець має мати свій імунітет. І це вже не тільки про тіло, а й про те, що в голові», — підсумовує командир. 

Ворог зовсім не дурний

Тут немає тихих днів. Ворог постійно накопичує сили, шукає слабкі місця і намагається протиснути оборону в бік агломерації Краматорськ — Слов’янськ — Костянтинівка. Обстановка щодня змінюється під впливом одразу кількох чинників: погоди, рельєфу і тактики ворога. Командир 54 бригади наголошує: погодні умови не дають переваги жодній зі сторін, але її можна використати як інструмент.

«Погода нікому не допомагає. Коли дороги розмиває, а окопи топить, — це важко і нам, і окупантам. Але ми використовуємо погодні умови для ротацій та підвезення БК на бронетехніці там, де ворожа аеророзвідка безсила. Це ризик, але успішність таких операцій зараз майже стовідсоткова.

Ми тримаємо висоти: Сіверськ бачимо як на долоні. Це дає змогу займати вигідні вогневі позиції, насамперед для ствольної та реактивної артилерії, ефективніше працює розвідка, легше вибудовувати оборону. У нашій смузі є річки та болота — природні бар’єри, які всерйоз ускладнюють агресорам просування без відновлення переправ. Ми їх постійно знищуємо. Паралельно укріплюємо позиції, будуємо інженерні загородження. Ресурсу не завжди достатньо, але ця робота не зупиняється.

Ворог не дурний, він проводить чітку селекцію. У складну урбанізовану місцевість, де наші позиції добре укріплені, вони відправляють якісні бойові групи — досвідчених найманців та добре підготовлених бійців. Натомість у полях — інша історія: там можуть працювати штурмові підрозділи з колишніх ув’язнених, як­от «шторм­V» чи «шторм­Z», — розповідає комбриг. 

За його словами, ілюзія про ворога з «іржавим автоматом» давно не відповідає реальності, оскільки агресор системно нарощує технічне забезпечення.

«Подивіться на дрібниці, на полонених: вони одягнені в нову статутну форму, у них свіжі автомати АК­12. Їхній ВПК активно працює. Навіть стару техніку, як­от танки Т­55, вони використовують розумно: заривають їх у землю як стаціонарні вогневі точки.

Окремий елемент, який визначає поточну динаміку боїв, — не лише тактика просочування, а й загалом більш гнучка і варіативна поведінка окупантів на полі бою. Вороги діють, скажімо так, трохи творчо. Вони можуть одночасно тиснути із п’яти — семи маршрутів. Десь йдуть полем групою, десь прориваються через ліс, десь запускають поодинокого піхотинця або двійко, а десь загалом їдуть на «жигулях» чи мотоблоках з люльками. Це колосальне навантаження на всі наші ланки управління: фізично неможливо знищити всіх одночасно тими засобами, що є.

Вони просочуються в міжпозиційний простір, і нам доводиться буквально пнутися зі шкури, щоб їх відловлювати. Ми намагаємося відповідати якістю рішень, а вони — кількістю. І це відчувається насамперед у дронах: дуже активно штампують дешеві ударні платформи. І коли таких апаратів не один і не два, а десятки — це вже інша щільність загрози», — запевняє полковник.

Бити ворога якістю планування 

У таких умовах підрозділи бригади роблять ставку на досвід, адаптивність і технологічні рішення. Зокрема активно розвиваються військові технології. 

«Про багато речей поки що не можна говорити — це питання безпеки, але можу сказати, що і в дроновому сегменті маємо свої рішення і постійно їх масштабуємо. Окремий напрям — наземні роботизовані комплекси. У бригаді вже сформовано сильний підрозділ НРК із широкою лінійкою — від логістичних і евакуаційних платформ до ударних систем. Ми задіюємо їх максимально активно, щоб знімати ризики з особового складу. Це дає змогу і підвозити боєкомплект, і проводити евакуацію, і виконувати частину завдань без прямої участі людей на небезпечних ділянках. Ми виграємо за рахунок досвіду і точності рішень. Їхній головний козир — люди, яких їм дають стільки, скільки потрібно. Наше завдання — бити якістю планування», — розповідає співрозмовник.

Попри постійний тиск, бригада методично знищує сили агресора. Середня кількість підтверджених безповоротних втрат у смузі відповідальності — 18—19 особин на добу без урахування недобитків і полонених. Ситуація, наголошує командир, залишається контрольованою.

«Не бачу критичної проблеми, яку не можна було б роз’язати. Так, агресор тисне, так, у нього є ресурси. Але в нас є інтелект, новітні технології, які ми впроваджуємо, і головне — люди, які знають, за що воюють. Ми знаємо, де ворог, як він діє, і знаємо, що треба зробити, щоб він не пройшов далі», — підтверджує Вадим Черній.

Призначення 30­річного полковника на посаду командира бригади, яка тримає один з найвідповідальніших відтинків фронту, — це не про кар’єру, а про щоденні рішення, за якими стоять життя людей. Комбриг говорить про це без прикрас: у війні немає зручних варіантів — є необхідні.

«Емоційно можеш зірватися — десь накричиш, десь різко відреагуєш. Але потім сідаєш і працюєш холодною головою. Емоції треба відкидати. Керувати людьми мають ті, хто сам пройшов цей шлях, — від рівня роти, батальйону. Офіцер має виробити бойовий імунітет — здатність приймати складні речі і нести за них відповідальність. А цей імунітет формується не в кабінетах, а там, де кожне рішення має ціну. Командир не завжди робить вибір, який подобається. Але діяти потрібно. Головне — мінімізувати втрати і виконати завдання. Іншого шляху просто немає», — підтверджує він.

У цій реальності війна не закінчується на передньому краї — вона прямо пов’язана з тим, що відбувається в тилу.

«Є велике питання справедливості й розриву між фронтом і тилом. Його треба зменшувати. Не ділити країну, не шукати, хто більше зробив. Це не моя зона відповідальності як командира, але це важливо для всіх. Бо ми всі в одному процесі. Моє завдання — робити свою роботу максимально правильно. Викладатися на повну. А оцінку вже дадуть підлеглі, командування або суспільство», — каже Черній.

У цій війні робота командира не закінчується ні вдень, ні вночі.

«Ти постійно у процесі — вночі, о другій, о третій — не має значення. І не важливо, ти комбриг чи водій, — кожен відповідає за свою ділянку. Це відповідальність, яка не вимикається», — підсумовує комбриг.