Онук Івана Франка
Роланд Франко

Усі нащадки великих так чи інакше відчувають, як на їхній долі позначається відоме прізвище. Роланд Франко, онук українського класика, в літературу не пішов. Обставини змусили його обрати іншу життєву стежку. Роланд Тарасович — гірничий інженер, кандидат технічних наук. Він — духовний, несуєтний продовжувач дідової справи. Його виступи на вечорах пам’яті Івана Франка та інших присвячених письменникові заходах, інтерв’ю в ЗМІ, допомога у формуванні музейних експозицій та участь у редакційних радах видань мають на меті донести до найширшого загалу правдивий образ велетня духу й літератури. І, звісно, популяризацію Франкової творчої спадщини. Цього року Роландові Франку минуло 80.

— Роланде Тарасовичу, ви зізналися, що шкодуєте, що мало розпитували батька про те, яким був ваш дід. З висоти своїх нинішніх знань про що б хотіли запитати?

— По-перше, спитав би, певно, про те, як батько реагував на слова діда в різних ситуаціях. По-друге, як могло статися, що Франко написав стільки, скільки з погляду звичайних людей неможливо зробити за 60 років. Адже він і хворів, і рибу ловив, і гриби збирав, сіті плів, багато їздив, ходив Галичиною як краєзнавець.

Так склалася доля родини Франків, що сини пішли на фронт, дочка Анна поїхала з України. Вони бачили батька у дитинстві. Мій батько Тарас Іванович завжди хотів бути самостійним. Він займався античною літературою, перекладав, прекрасно знав мови. З найкращою оцінкою  закінчив полонізований тоді Львівський університет, де українців, а тим більше нащадків Франка, не надто шанували. Батько був особливою постаттю. Поза сумнівами, він знав не тільки Франкову прозу й поезію, а і його публіцистичні, наукові статті, насичені глибоким розумінням та передбаченням багатьох речей. Та оскільки за радянських часів було страшно про це говорити, він мовчав. Мати також намагалася при ньому нічого зайвого не говорити.

— Але повернімося до ваших можливих запитань...

— Я багато чим би поцікавився. Особливо тим, якою людиною був дід. Батько розповідав, що він працював допізна, проте й відпочивав стільки, скільки належить людині. Говорив також, що Іван Якович вирізнявся феноменальною пам’яттю.

Звичайно, якби я мав більше батькових висловлювань, мені легше було б відповідати вам. Хоч нині деякі відповіді знаходжу в роботах численних франкознавців. Щось вони не зовсім точно говорять, часто кажуть не те, що було. Але дослідники є дослідники. Вони часом дозволяють собі це робити.

— Наведу ще одне ваше зізнання: про те, що мали нахил до гуманітарних наук.

— Я його й нині маю. З труднощами навчався в політехнічному інституті й майже 40 років працював у науково-дослідних інститутах. Важко було тому, що не маю нахилу ні до математики, ні до технічних досліджень. Але й у цій сфері я не зовсім лопух (усміхається). До речі, й Іван Якович навчав двох хлопців усіх наук, зокрема й математики (правда, тоді вона була значно простішою, ніж тепер). Якийсь час він заробляв на життя цими приватними уроками, а врешті-решт потоваришував з учнями й перестав брати в них гроші. До того ж, полюбив сестру одного з них — Ольгу Рошкевич.

— Знову уявімо, що все сталося б інакше. Обрали б гуманітарну професію?

— Так. Я й тоді хотів вступати на юридичний факультет, але такого шансу у Львові майже не було. Там усім керувало КДБ, а я, як і більшість моїх однокласників, не був комсомольцем. А студентом Львівської політехніки став без проблем. Коли визначався з факультетом, обрав нафтовий, подумав: «Франко ж цих нафтовиків описував весь час». У нашому роду двоє технарів — я та моя тіточна сестра, дочка Петра Франка, решта — філологи.

— І все-таки ви не уникли неприємностей, пов’язаних з участю у шкільному гуртку «Кров України», який влада вважала націоналістичним. Чим ви там займалися?

— Відповідати почну трошки здалеку. Одного разу, ще коли я був секретарем парторганізації інституту автоматики, підходить до мене завідувач одного з відділів Кутовий зі словами: «А вчора по радіо передача була про вас, сказали, що ви були в організації «Кров України». А я ж, ясна річ, ніколи не згадував про те. «Не може бути», — відповів йому. І вдав, що нічого не розумію. Він мені не повірив, але той випадок не набув розголосу. Я зрозумів, що це була передача якоїсь закордонної радіостанції — їх тоді вже не так глушили, хоч Радянський Союз іще існував.

Насправді все було так. Дев’ятий клас. Ми з хлопцями в комсомол не вступаємо. На Різдво співаємо коляди (я був заспівувачем). А тут іще батька звільняють з роботи, з посади директора Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, де він пропрацював півтора року.

— За що так покарали Тараса Івановича?

— Він ніяк не вкладався у прокрустове ложе радянських вимог. Десь, бувало, скаже щось гостреньке, наприклад: «Музей є музей, що ж тут про радянський період розказувати?» Потім підсунули йому стукача, той пунктуально доносив на Тараса Івановича, а після батькового звільнення став директором. Тож у такій ситуації приходить до мене мій найкращий товариш і каже: «Ми створюємо організацію, щоб готуватися до захисту України». — «Ми ж завжди готові, навіщо нам організація?» — запитую. Та він був категоричний: «Хлопці сказали: якщо ти до нас не долучишся, ми з тобою взагалі не знаємось». Я погодився. Нічого особливого ми не зробили. Хотіли випустити листівки — не випустили. Діставали книжки, читали їх. Сестра Зиновія принесла мені збірку творів забороненого тоді Володимира Винниченка. Читали й «Волинь» Уласа Самчука, «Дужим помахом крил» Антона Крушельницького. У тому, що з нами сталося, бачу руку КДБ: воно підсилало в такі організації агента, який потім усіх «здавав».

— Хто ж зрадив вас?

— Думаю, що Тадеуш Пайонкевич. Це було зрозуміло, адже всіх заарештували, його — ні. Він вступив на юридичний факультет Львівського університету, але через деякий час спився (видно, совість усе-таки гризла) і швидко помер, навіть не дочекавшись із тюрми колишніх однокласників, яким дали по 25 років ув’язнення.

— А вас врятувало прізвище?

— Так. Владі було не вигідно, щоб націоналістом виявився онук Івана Франка. Його ж подавали як революціонера, пролетарського письменника, що надзвичайно любив Росію. Дотепер багато хто має таке уявлення.

Буваю в одній ветеранській організації. Там до мене нормально ставляться, просять розповісти про діда. Я їм розповідаю. А вони запитують: А «Вічний революціонер»? Франко ж революціонером був?» Я пояснюю: «Та що таке в його розумінні революціонер? «Дух, наука, думка, воля». А ви з нього ленінця робите. Чи троцькіста».

— Роланде Тарасовичу, але й ви теж, мабуть, спочатку знали програмні твори Івана Яковича: «Каменярі», «Борислав сміється», «Лис Микита». Коли почали відкривати для себе Франка справжнього, а не офіційно дозволеного?

— Упродовж сорока років мого перебування в технічному світі я більше займався прикладними справами в техніці, науці. І лише коли Україна ставала незалежною державою, я почав дивитися на все детальніше.

Нині твори Франка видають багато, а тоді не все було. Я почав читати те, чого не читав раніше. Відкриттям для мене стали повісті «Лель і Полель», «Для домашнього огнища». Потім мене запросили в Лондон, де з 1993-го по 1996 рік я працював радником Посольства України у Великобританії з питань науки. Там була чудова бібліотека, де багато вдалося прочитати. Я був вражений, коли Віра Річ прочитала мені перекладені нею вірші із «Зів’ялого листя». Не міг і уявити, що англійською мовою можна так фантастично передати Франкову сутність.

— Читала, що в 90-ті роки минулого століття ви також стали говорити лише українською, бо за радянського часу були, як і більшість, двомовною людиною.

— Моя дружина Алла Петрівна родом із Донецька, її батьки були зрусифікованими українцями. Коли ми познайомилися, вона погано знала українську. Але мала неабиякий хист до засвоєння мов. За фахом була французьким філологом. Їй часто казали: «Звідки у вас така вимова, та ви ж француженка!» Коли дружина перебувала у відпустці у зв’язку з вагітністю, багато спілкувалася з моїм батьком. Українську вона тоді опанувала так, що змогла в Лондоні викладати її в недільних школах. Раніше в певних ситуаціях, особливо напружених, ми з нею переходили на російську мову. Коли поїхали до англійської столиці, вирішили: завжди розмовлятимемо українською.

— Як сталося, що два роки тому в селі Халеп’я на Київщині з вашої ініціативи було відкрито музей Івана Франка?

— Неподалік, у селі Красна Слобідка Обухівського району, ми купили будинок для матері моєї дружини. І я випадково познайомився з головою Обухівської районної ради Анатолієм Шафаренком. Він енергійна й патріотично налаштована людина. Якось я розповів йому про те, що президент Віктор Ющенко підписав указ про створення музею І. Франка у Києві. А пан Анатолій каже: «Зробімо такий музей у нас, в Обухівському районі». — «Як?» — «А подумайте».

Я замислився: Халеп’я — село на півдорозі до Канева. Пригадав, що Франко тричі приїздив до Києва. Але жодного разу влада не дала йому можливості побувати на могилі Т. Шевченка. І народилася назва експозиції: «Дорога І. Франка до Т. Шевченка через Дніпро». Для неї відвели дві вільні кімнати у місцевому археологічному музеї Вікентія Хвойки. Нам дуже допоміг Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка, який надав частину своїх експонатів. В експозиції цього музею І. Франка представлено еліту, з якою він, приїжджаючи сюди, мав контакти: Микола Лисенко, Леся Українка, Олена Пчілка. Відвідувачі бачать картини, фото. Є тут і подарований закладові 50-томник І. Франка.

— Ви часто висловлюєте свої думки з приводу тих чи тих театральних, екранних версій творів діда. Які з них сприймаєте, а які — ні?

— Критично ставлюся до нової постановки повісті «Перехресні стежки» у Національному драматичному театрі імені І. Франка. У цій виставі я не побачив Франкової мудрості, філософії. Не сприймаю і знятий за радянської доби фільм «Іван Франко». Сергій Бондарчук, виконавець головної ролі, не створив правдивого образу. Блискуче читають Франкову поезію Святослав Максимчук, Богдан Козак. Із цікавістю подивився в Коломиї виставу місцевого театру «Boa constrictor». Не думав, що твір із соціальною проблематикою можна так оригінально втілити на сцені. У тій постановці Германа Гольдкремера показали не лише хижим «змієм-удавом», а й людиною, яка вміє і любить працювати.

— Ваше прізвище, вочевидь, у певних ситуаціях впливало на розвиток життєвих колізій?

— Звісно, хоч я цього ніколи не прагнув і не афішував, що родич письменника. Але хотів того чи ні, а прізвище таки працювало…

Тетяна КРОП
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Роланд ФРАНКО. Народився 28 березня 1932 року у Львові.   Навчався  на нафтовому факультеті Львівського політехнічного інституту, а по переїзді до Києва в 1950 році – на гірничому факультеті Київського політехнічного інституту. Потім понад тридцять років віддав праці в Київському інституті автоматики, де закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію та пройшов усі посади – від наукового співробітника до заступника генерального директора. Автор близько 50 праць у галузі автоматичного регулювання та приладобудування. Громадський діяч, популяризатор творчості І. Я. Франка.