Коли під час штурму українських позицій з усіх трьох десятків ворожих солдатів кілька спробували відкотитися назад, по них відкрили кулеметний вогонь з їхнього ж тилу. Інші приречено гинули під українськими кулями. Пояснити, що відбувається, змогли лише ті, кому пощастило здатися в полон.
Старший солдат Дмитро з позивним «Десна» розповів про свій бойовий шлях і наочно пояснив відмінність між українськими ТЦК та СП і російськими окупаційними «воєнкоматами».
АТО й ООС — то були ще квіточки…
У війську Дмитро ще із 2017 року: служив у 93 окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», брав участь у бойових діях під час АТО й ООС. Уже тоді отримав свій позивний, з яким зустрів широкомасштабне вторгнення рф 2022 року.
«Мій позивний «Десна» з’явився тому, що в навчальному центрі «Десна» я пробув дуже довго — аж чотири місяці. Найдовше з усіх хлопців. Зазвичай тоді вчили два, може, три місяці, а я аж на чотири там застряг. Тому коли вже прийшов у частину, хлопці вирішили: «Якщо ти там був найдовше, то будеш зватися «Десна», — пояснює військовий.
Рішення стати до лав ЗСУ у 2017 році, пригадує він, не було випадковим, адже на сході нашої держави вже палала розпочата росією війна і країна потребувала захисту.
«У «Десні» вивчився на навідника-оператора БМП-2. Відтоді досконало знаю її, як насіння лущу: за 20 хвилин можу розібрати і зібрати», — усміхається «Десна».
Опанувати військову техніку допоміг досвід, адже в цивільному житті Дмитро здобув інженерну освіту в Технологічному фаховому коледжі Дніпровського державного технічного університету в Кам’янському і працював бригадиром монтажників зовнішніх трубопроводів на хімічному виробництві.
«Перша моя ротація була поблизу селища Богданівка з нашого боку. А з їхнього було селище Петровське. Ми стояли посередині: 30 км до Волновахи в один бік і за 30 км до Маріуполя — в другий. Тому можна сказати, що це була оборона Маріуполя 2017 року», — розповідає він.
Дмитро зауважує, що таких інтенсивних бойових дій, як під час повномасштабного вторгнення, тоді не було, але певні загострення відбувалися. Тож доводилося і по ворожих позиціях бити, і техніку знищувати.
«Бої під Авдіївкою особливо запам’яталися. Я тоді був помічником обслуги СПГ — ми і «бехи» сєпарські виковирювали, й «урали» палили. Вороги по нас били 152-міліметровим калібром — доводилося відповідати», — пригадує боєць.
Після завершення контракту восени 2020 року Дмитро майже півтора року працював за кордоном і повернувся додому на початку січня 2022-го, а вже 24 лютого стояв у черзі до ТЦК та СП. Відразу пропонували йти до Нацгвардії, бо була потреба охороняти стратегічні об’єкти, однак «Десна» не погоджувався, адже принципово хотів саме до Збройних сил у механізоване з’єднання — на рідну БМП-2.
«Я поважаю Нацгвардію, там круті хлопці, але вже звик до ЗСУ, а тому відразу погодився, коли 27 лютого запропонували піти до 54 механізованої бригади», — каже «Десна».
Наприкінці березня солдата зарахували до 46 окремого штурмового батальйону «Донбас», який діяв у складі 54 окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Із квітня Дмитро брав участь в обороні Вугледара та Мар’їнки.
«Це вже були зовсім інші бойові дії порівняно з 2017—2020 роками, коли був в АТО/ООС. З’явились авіація, «гради», артилерія всіх можливих калібрів — по нас летіло все майже безперервно. АТО/ООС — то були квіточки порівняно з повномасштабною війною», — наголошує військовий.
На Донеччині навесні 2022 року відбувалися найінтенсивніші бойові зіткнення по всій ЛБЗ, тож упродовж кількох тижнів бійці батальйону «Донбас» фактично не мали перепочинку. Околиці Мар’їнки, Солодке, Степне, Славне, Новомихайлівка, Курахове — це ті населені пункти Донеччини, біля яких йому випало воювати.
.jpg)
«Нашим батальйоном посилили морських піхотинців 36 бригади. Ще були прикордонники з Черкас, здається. Ми там і штурмували, і оборону в окопах тримали разом з піхотинцями — допомагали хлопцям чим могли», — уточнює Дмитро.
Найбільше Дмитрові запам’ятався бій, під час якого позиції українських захисників штурмував взвод, сформований російськими окупантами із силоміць зігнаних у Донецькій області чоловіків.
«Це був якийсь їхній де енерівський батальйон, який називався чи то «заря», чи то «восток». Із нього взвод — солдатів із 30 — випустили штурмувати наші позиції. Ми їх почали розбирати, а з них частина нам махає руками, щоб не стріляли. Окремих із них ми потім взяли в полон. Інші почали назад валити, а російські регулярні війська стоять позаду них. І там у москалів стоять два «покемони», і вони січуть тих, хто намагається бігти назад. Два кулемети в загороджувальний загін: погнали їх уперед, і «ні шагу назад»! Одне слово, із тих тридцяти вижили четверо, котрі потрапили до нас у полон», — не приховує емоцій «Десна».
Наші бійці зауважили, що тих «дирів» кидали в атаку, щоб виявляли наші вогневі позиції, а потім по них відпрацьовували всім, що в них було, — від 82-го міномета до фосфору.
«Ще ми дізналися, що зараз на Донбасі майже немає чоловіків. Залишилися тільки старі й діти. Ми розмовляли з полоненими, то вони розповідали, що приходили росіяни і просто з дому їх забирали в окопи. Хто протестував, тому в зуби били прикладом. Їх там росія до такого довела, що в них жодного виходу вже не було: або тікати кудись, або йти проти свого народу воювати. На інших окупованих територіях «визволителі» зараз те саме роблять», — розповідає військовий.
Не варто недооцінювати ворога
Наприкінці травня Дмитро зазнав важкого поранення руки під час мінометного обстрілу. Тоді 120-міліметрова міна розірвалася просто біля входу до викопаного під коренями дерева укриття.
«Я для себе викопав метр-півтора нірку під деревом, але рикошетом від дерева влетіло в мене. Ліву руку порвало повністю — перебило артерію, розтрощило променеву кістку, всі суглоби», — зітхає військовий.
Урятувати життя і навіть частково відновити руку вдалося завдяки миттєво накладеному турнікету, вчасній евакуації та професійно наданій медичній допомозі на всіх етапах — від стабпункту до складних операцій в Іспанії.
«У Катеринівці під Кураховим мене доставили в ПДМШ — шпиталь Пирогова. Там дуже добре допомогли, все швидко зробили. Потім в одеському шпиталі, який евакуювали до Умані, теж медики постаралися», — пригадує Дмитро.
У Першому добровольчому мобільному шпиталі імені Миколи Пирогова, де розпочали порятунок руки солдата, справді зробили все можливе — іноземні фахівці потім неодноразово хвалили роботу українських колег. Однак розпочати процес відновлення руки в Україні тоді змоги не було: не вистачало фахівців, імплантів, стимуляторів. На щастя, надійшла пропозиція організувати лікування поранених українських військових в Іспанії.
«На той час в Україні ще такого не робили. Зараз, кажуть, вже роблять, а тоді пересадку нервів провести не могли. Питають лікарі, чи є в мене закордонний паспорт. А я ж саме з-за кордону повернувся. Так ми з хлопцями поїхали лікуватися за кордон», — розповідає військовий.
У лікарні в Сарагосі Дмитра прооперував один з найкращих іспанських нейрохірургів, який спеціально приїхав для цього з Барселони. Потім ще майже 2,5 місяця тривав перший етап реабілітації, коли Іспанія повністю забезпечувала лікування українських бійців. За словами військовослужбовців, іспанці дуже приємні й щирі люди, які захоплюються захисниками України. Вони проводили для українців екскурсії: показали місця з красивою старовинною архітектурою, наприклад величезний пам’ятник Колумбу в Барселоні.
Після повернення в Україну у вересні 2022 року Дмитро продовжив реабілітацію й одночасно повернувся до 54 бригади. Невдовзі пройшов ВЛК, яка визнала його придатним до служби на тилових посадах.
«Мене направили в роту резерву 54 бригади, ми охороняли склади. А потім, приблизно в середині 2023 року, наказом по ОК «Схід» перевели служити до ТЦК та СП в роту охорони», — розповідає Дмитро.
Зазнавши важкого поранення і ледь врятувавши діє здатність лівої руки, він продовжує виконувати військовий обов’язок громадянина України і дратується, коли військовослужбовців ТЦК та СП звинувачують у тому, що вони буцімто ховаються в тилу від передової.
«Я переважно служу в роті охорони і всього кілька разів виходив у місто в групах оповіщення. Але це, на жаль, потрібно робити, бо люди відсторонилися від війни. Вони думають, що в ЗСУ там якось і без них обійдуться. А це не так — в армії такі самі люди, як і всюди, й усі мобілізовані військові раніше були цивільними»,— пояснює він.
Солдат вважає, що мобілізації та її інформаційному супроводу слід було приділяти більше уваги раніше — ще за часів АТО/ООС і вже точно з 2022 року.
«Не можна було недооцінювати ворога, а ми все висміювали москалів. І люди подумали, що хлопці в ЗСУ самі з усім справляться, навіщо тоді мобілізуватися? Треба говорити більше правди, щоб у людей трохи очі відкрилися», — з притиском каже він.
І справді. Адже у разі окупації чоловіків мобілізовувати будуть не ввічливі українські військовослужбовці з ТЦК та СП, а російські автоматники. А потім під прицілом кулеметників із «заградотрядів» поженуть їх штурмувати позиції армій інших країн. Так само, як це було з чоловіками на Донеччині та Луганщині, яких гнали на українські позиції попереду регулярних російських військ.
Антон ПЕЧЕРСЬКИЙ, АрміяІnform, онлайн-видання Міноборони
Ми в Google+