Завдяки старанням радянських пропагандистів Дмитра Донцова досі багато хто вважає ідеологом українського фашизму. Доливають оливи у вогонь чимало вже сучасних політологів, які стверджують, що Донцов і Липинський — основоположники двох нібито кардинально різних течій українського націоналізму — суто етнічного, концепцію якого втілено у лозунгу «Україна для українців», і громадянського, де головний критерій належності до українського народу — не національне походження, а територія проживання.
Основою ідеології ОУН стало саме вчення Донцова про інтегральний націоналізм, який видають за синонім українського фашизму. Однак фундатор цієї організації Євген Коновалець не втомлювався нагадувати: «Нація має бути для нас приматом всіх приматів, а не раса». Це пряма відповідь тим, хто досі торочить про єдність націоналістичної й нацистської ідеології з її культом расової вищості й чистоти.
Саме Липинський заявляв, що нам, українцям, «мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл, аніж чужинець, який мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі». Натомість «фашист» і «расист» Донцов писав, що «для мене генерали української армії російського чи німецького походження, що навіть не навчилися по-українськи, є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануїльський, які хоч українці за походженням, але разом із бандами Муравйова руйнували Київ».
Навіть жахаючий «інтегральний» націоналізм «бЕндерівців», яким лякають світ путінці, насправді у термінології Дмитра Донцова називався «дієвим» (від слова «діяти»). Він є противагою політичній імпотенції так званої еліти України, чия поміркованість та прагнення до компромісів з ворогами вже не раз призводили до втрати державності. Саме незалежність суджень і крах віри у месіанство «старшого брата» так перелякала ще у лютому 1914 року лідера кадетів Мілюкова, що він заявив із трибуни Державної думи: «Тепер, коли українці починають говорити, що всяка надія на Росію є утопія, я кажу: бійтеся його! Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!»
Час підтвердив правоту цього пророцтва, хоч найбільша перепона у становленні нації — не чужинці, а рідна еліта, яка надто добре знає, чого хоче для себе, але байдужа до прагнень народу. Саме це стало чи не головним злочином Донцова в очах тих, хто, за його словами, забував керуватись основними принципами державотворення ще із давніх-давен: «Добро «Отчизни нашея» і караюча рука справедливості для «отродков і отщепенців».
Ідеолога українського націоналізму досі звинувачують у волюнтаризмі, вождізмі й навіть прагненні поставити на чолі мас фюрера. Насправді Донцов констатував, що будь-який народ (українці тут не виняток) складається з людей «національно пасивних, готових піти за всякою справжньою силою» та «стихії, менше або більше політично свідомої». І тим, і іншим потрібні керівники, які дали б енергії мас «мету, напрямок і форму».
Лише збочена уява може трактувати такий підхід як фашистський, бо свята правда, що навіть зграя левів на чолі з бараном мало чого варта, а отара баранів на чолі з левом здатна перемагати. Святе місце порожнім не буває, як уже в нинішні часи пересвідчилися жителі Криму, де імпотенцією української влади скористалися путінці. У підсумку очолені ними барани замість омріяного життя «як у Москві» опинились у глухій провінції Росії.
А для українців під проводом баранів так і залишається недосяжним задекларований у ст. 1 Конституції постулат: «Україна є демократична, соціальна, правова держава». Демократії нам уже двічі довелося добиватися на Майданах, соціальність красномовно засвідчують найнижчі у Європі зарплати, а торжество закону — лавина звернень до Європейського суду з прав людини.
У такій ситуації важко не погодитися з Донцовим, який стверджував, що єдиною основою для об’єднання нації у нас має «стати не всесвітянська, не соціальна, а лише національна ідея, що гляділа би в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ». Однак навіть створення в Україні українського світу з домінуванням рідної мови і дієвою економікою нам видають за прояв націоналізму, а «свободу для каналій торгувати Батьківщиною», як із гіркотою констатував Донцов, — за торжество плюралізму і демократії.
Ми в Google+