Мало хто з польських шовіністів заперечує, що у довоєнній Польщі українці зазнавали численних утисків за національною ознакою. Однак стверджують, що давні образи не могли спровокувати кривавого протистояння аж через чотири роки після загибелі Другої Речі Посполитої. Отож, мовляв, у ньому винні бандерівці, через агітацію яких українці «із сокирами і ножами пішли різати своїх сусідів-поляків».
Насправді у 1943 році не лише Волинь, а все Полісся запалало від вогню знищених сіл і спровокованих цим кривавих подій. Радянські історики, розповідаючи про масовий партизанський рух на підконтрольних ворогу територіях, який нібито розпочався з перших днів окупації, лукаво видавали бажане за істину. Улітку 1942 року малинські підпільники, наслухавшись передач радянського радіо, марно намагалися відшукати партизанів у лісах Житомирщини та змушені були створити власний загін «народних месників».
Лише навесні 1943 року жорстока політика гітлерівських окупантів нарешті довела місцеве населення до озлоблення і спонукала масово вступати до нечисленних загонів радянських партизанів і УПА. І якщо на Чернігівщині 2 березня 1943 року понад 7 тисяч жителів містечка Корюківка знищили німецькі й угорські карателі, то на Волині аналогічні акції були на совісті гітлерівців та поляків.
Саме останні становили більшість серед чиновників цивільної окупаційної адміністрації й у загонах поліції, сформованих з місцевих колабораціоністів. У гебітскомісаріатах, що діяли в Західній Україні, 60—80 працівників були етнічними поляками, частка яких серед місцевого населення не перевищувала 16% навіть із зарахуванням до них українців римо-католицької віри.
Отож цілком закономірно, що коли на Наддніпрянщині вилучення продовольства, відправлення молоді до Німеччини, каральні акції сприймали як насилля, то на Волині народний гнів великою мірою був спрямований проти одягнених у чужинські мундири поляків та їхніх одноплемінників із цивільних органів німецької окупаційної влади. Ця ненависть не була безпідставною, що засвідчує трагедія села Красний Сад нині Горохівського району Волинської області.
19 квітня 1943 року населений пункт оточили карателі, які, попри німецьку уніформу, розмовляли польською мовою. У перший день передвеликоднього тижня мученицькою смертю загинули 103 особи зі 116. 104-ю жертвою став українець із сусіднього села, який випадково опинився у приреченому на знищення Красному Саду.
У сильніших чоловіків і жінок карателі стріляли, а малих дітей і безпомічних старих кололи багнетами і вилами, розбивали голови ударами прикладів, як учинили з дев’ятимісячним немовлям. Це відбувалося за кілька місяців до подій, які у Польщі називають Волинською різаниною, нібито без жодних причин вчиненою кровожерливими українцями-різунами проти добрих сусідів-поляків.
Однією з випадково вцілілих жителів Красного Саду стала на той час 33-річна українка Надія Новосад, яка із п’ятирічним сином уранці 19 квітня 1943 року пішла у сусіднє село Скірче на фільварок перебирати картоплю. За нею послали вбивць, але її встиг попередити сусід-католик, який, ризикуючи власним життям, верхи на коні прискакав раніше за карателів. Ось такий штрих до українсько-польських відносин, які аж ніяк не вкладаються в чорно-білу картину звірств одних і абсолютної невинуватості інших.
Про знищений поляками Красний Сад ні словом не згадували за часів СРСР, хоч про спалену поліцаями родом з Наддніпрянщини і німецькими карателями 22 березня 1943 року білоруську Хатинь із 149 жителями знав весь неозорий СРСР. Так само було забуто трагедію оспіваного Уласом Самчуком Дерманя, де на кутку Залужжя 30 травня 1943 року німці і поляки-поліцаї вбили 75 українців.
На наш гріх і сором, трагічна доля винищених українських сіл досі залишається недослідженою цілиною, що слугує поживним ґрунтом для свідомих перекручувань історії й навіть відвертої брехні. За даними дослідників з Польщі Семашків, у Володарськ-Волинському районі від рук поляків загинули 80 українців. А волинський краєзнавець Ярослав Царук встановив прізвища 1244 загиблих із загалом 1454 жертв тих, хто досі просторікує про безпричинність і неспівмірність реакції українців на їхнє винищення.
Ми в Google+