Ірпінська міська площа вже давно не пам’ятала такої кількості людей, які прийшли віддати останню шану і повагу двом землякам — Олександрові Давидчуку та Миколі Личаку, які загинули у зоні АТО. Вони воювали у складі батальйону «Айдар» і загинули в одному бою. Олександр та Микола — друзі, які у 80-ті пройшли пекло Афганістану і залишилися живими. А тепер вони повернулися з неоголошеної війни у закритих трунах. Важко словами передати біль і відчай рідних та близьких загиблих.
Для матері Миколи, яка виховала свою гордість, свою радість, свою надію, зі смертю сина життя зупинилося. Кажуть, що час — чудовий лікар, мовляв, біль потроху вщухає. Навіть у матерів загиблих. Важко в це повірити. Краще запитати у самих матерів, які втратили синів під час воєн. От Олександра Василівна Григорова, яка першою поклала білі троянди на труни загиблих своїх синів. Так, саме ЇЇ СИНІВ. Адже після смерті її рідного сина Дмитра 20 років тому про матір ніколи не забували фронтові побратими сина. І вона їх всіх вважає своїми дітьми.
Олександр та Микола за віком не могли бути призвані до війська. І поїхали вони на схід із благодійною місією — відвезти гуманітарну допомогу. Опинившись у зоні АТО і побачивши на власні очі, що там відбувається, обидва вирішили, що їхнє місце саме тут, в епіцентрі подій. Написали рапорти на ім’я командира батальйону «Айдар», напевно, розповіли, що набутий афганський досвід згодиться тут. Так Олександр та Микола стали повноправними бійцями. Можливо, хтось скептично зауважить: навіщо їм це було потрібно?! Ті, хто близько знав їх, упевнено кажуть, що такий вже у них характер…
З Миколою Личаком я зустрічався кілька разів. Не пригадую випадку, щоб він пропустив заходи, присвячені афганським подіям. Він ніколи не обтяжував інших своїми проблемами. А у нього їх було більш ніж достатньо. Кілька років тому померла дружина. Один із синів страждає на важку форму ДЦП. Як Микола мріяв про той час, коли у хворого сина врешті-решт з’явиться інвалідне крісло, адже на руках заносити з вулиці дитину з кожним роком ставало дедалі важче. Цьому не судилося збутися за його життя. У пам’яті багатьох він залишиться тактовним, завжди першим прийде на допомогу і ніколи в житті не зрадить. Колись, згадуючи буремні роки служби в Афганістані, він підняв келих і з сумом сказав: «За наших хлопців, які навічно залишаться 20-річними!» Скільки разів я хотів про нього написати, і щоразу Микола ввічливо відмовляв. Ніколи не думав, що писатиму про нього посмертно…
Не може в це повірити і вдова Олександра Давидчука, в якого залишилася 8-річна донька. Ось що вона розповіла кореспондентові СТБ: «Іншого від свого чоловіка не чекала. Сьогодні ми втратили нашого батька, який поїхав воювати за Україну, — каже крізь сльози Лариса. — Дитина поставила мені лише одне запитання: «Чому батько туди поїхав?» Що я мала відповісти? Сказала дитині: «Поїхав захищати тебе, поїхав захищати нас усіх. Ось і все».
Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+