ПАМ’ЯТЬ

30 років тому, в такі ж золоті осінні дні Дністрова вода розпочала поглинати Золоту долину. Чим обернулося для прекрасного краю і його жителів замовчуване компартійною владою, та від цього не менш жорстоке свавілля?

Намарне гадати, що відрізане не болить. Надто коли йдеться про нагле примусове позбавлення громадян їхньої малої вітчизни, пояснюване незрозумілою «політичною доцільністю», як це сталося зокрема з жителями 63 сіл Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей, які в 1981 році підлягали переселенню у зв’язку з будівництвом гідроелектростанції у селі Ожево (тепер Дністровська ГРЕС). Здається, що може бути жахливішим за спробу змусити людину самій собі копати могилу? Обов’язковою умовою для переселенців було власноручне руйнування свого будинку та інших споруд і вирубування дерев у садку: такі нелюдські закони запозичені хіба що з практики ГУЛагів та фашистських концтаборів. «Страшно у цім безгомінні навіть заплакати», — писала поетеса Марія Чумарна, яка стала мимовільним свідком останніх днів прадавньої Бакоти — літописного подільського міста, центру слов’янського Пониззя, що стояв на березі Дністра впродовж тисячі років.

Сльозі сучасника обізвався плач пращура

З-поміж прадавніх українських земель подільське Придністров’я вирізняється особливою, повною яскравих злетів, трагічних падінь і до кінця ще не з’ясованих загадок історією. Море, що котилося хвилями тут ще якихось 550–440 мільйонів років тому в кембрійський та силурійський періоди, залишило по собі вражаючі природні картини, за якими і сьогодні можна дослідити, як формувалася наша планета.

Археологи, яким до настання рукотворного катаклізму зі штучним затопленням довелося багато років поспіль проводити тут свої розкопки, знайшли матеріальне свідчення від пізнього палеоліту до пізнього середньовіччя. Людина тут жила поряд з мамонтом, небезпідставно писав відомий дослідник Подільського краю Є. Сіцінський, посилаючись на знахідки кам’яних знарядь та кісток давніх тварин. А директор Інституту археології НАН України Сергій Бібіков, який неодноразово приїздив з експедицією на це унікальне місце, зазначав: «Відмінність Бакоти від інших місць у тому, що тут впродовж багатьох епох спостерігається безперервне життя та діяльність людини».

І як, скажіть, не позаздрити тим невтомним копачам минулого, які із завмиранням серця навколішки стояли на тисячолітньому праслов’янському городищі: перша писемна згадка про центр давньоруського Пониззя (так до ХІІІ століття називалося Поділля) датується 1240 роком. У ІХ–ХІ ст. ця територія входила до складу Київської Русі, згодом до Галицько-Волинського князівства й межувала з Болохівськими землями.

Іпатіївський літопис описує прихід під стіни Бакотської фортеці монголо-татарського хана Куремси 1255 року, подальші битви Данила Галицького та литовського князя Ольгерда з ординцями, литовське і польське поневолення. Коли загарбники занадто утискали бакотян, волелюбне місто не один раз піднімалося на повстання.

Були сумні часи, коли від велелюдного міста залишалося заледве три–шість «димів» (господарств). Та воно знову відроджувалося, немов невмирущий фенікс, точніше білий лелека, який щовесни повертався й приносив нове життя на благословенний дністровський берег.

Золотою Бакотську долину прозвали за багату і щедру землю. Фото з архіву автора

Подільська Помпея-Атлантида

Чому чужинці ласі були до цієї землі, пояснити неважко. Золотою Бакотську долину прозвали за багату і щедру землю. А охочих силою забрати чуже добро у всі віки було вдосталь. У ближчі до нас часи вже за царату подільських селян масово забирали до армії і не багато джерел вказують на те, що 3,5 млн українців стали гарматним м’ясом у Першу світову.

На початку ХХ століття, в недовгий період ренесансу українства, коли за УНР в 1919-му Кам’янець-Подільський перетворився на столицю, із-за Збруча приїхала група західноукраїнських учених, що зацікавилися праслов’янською історією столиці Пониззя. Тоді автор «Роксолани», письменник і публіцист Осип Назарук назвав Бакоту українською Помпеєю, віддаючи гідну шану цьому непересічному місцю у вітчизняній історії. Навряд чи міг хтось тоді припустити, що через півстоліття вона стане ще й Атлантидою.

 А одразу по тому Бакотську громаду знову, як і у сиві віки, зачепила гірка доля прикордоння. Розповідають, що місцевим селянам обробляти власні городи дозволялося лише спиною до кордону, вночі заборонялося світити в оселях, не можна було співати, ловити рибу і навіть підходити до річки. Незбагненні і такі історичні факти: після тотальної насильницької колективізації, виселення тамтешніх куркулів до Сибіру, голоду 1932-33, 1947–49 років, політичних репресій місцеве господарство напередодні Другої світової славилося своїми високими врожаями.

Коли вже пережили фашистське нашестя, голодне повоєння, коли після утворення радгоспу з вирощування лікарських рослин, який чомусь носив ім’я індустріального наркома Орджонікідзе, тутешній люд трохи забагатів (розповідають, на збиранні лікарської ромашки та м’яти можна було заробити величезні на ті роки гроші — 100 рублів!), на Бакоту наприкінці 60-х років ХХ століття накотилася чорною хвилею нова біда. І вона виявилася набагато страшнішою, ніж Батиєва навала.

Колядники завжди просили в Бога милості для свого краю. Фото з архіву автора

«Чуєш, брате, щемить і болить...»

Коли б не Тарас Горбняк, красивий статний чоловік із сумними очима, що поклав своє життя на олтар збереження пам’яті про Дністровську трагедію подільських сіл, навряд чи б дійшла до наших днів ота гірка, як дим з попелища, правда про останні дні літописної Бакоти — його рідного незабутнього села.

— 14 жовтня 1990 року, якраз в день Покрови Божої Матері наша громада зі сльозами на очах востаннє відзначала своє храмове свято, — каже він. — Під вечір всі разом попрямували до центру села. Тремтіли від хвилювання голоси, навіть малі діти притихли з остраху, що старші плачуть. Так і рухалися розтягнутою юрбою мимо ще вцілілої хати, далі напівзруйнованої, а потім повз подвір’я без муру, дерев і будівель — тільки купи глини… І тут ми стали прощатися один з одним. Хтось старався хоч словом, усмішкою підбадьорити інших, хтось став на коліна, молився й востаннє цілував землю, що його породила, вигодувала…

Зітхнувши, співрозмовник додає:

— Дивлюся на долину, на затоплене десь там глибоко під водою рідне село й усвідомлюю, що серця моїх земляків ніколи не зрозуміють, навіщо було затівати те будівництво електростанції на самому кордоні України. Та й уже зрозуміло: вона нікому, окрім жорстоких кремлівських безбатченків, не потрібна була тоді, а нині й поготів.

27 жовтня 1981 року ухвалою Хмельницького облвиконкому в зв’язку з будівництвом Дністровського гідровузла (до речі, сьогодні значна частина його належить сусідній державі Молдова) село Бакота було вилучено з облікових даних. Його, як і Теремців, Студениці, Конилівки, Наддністрянки, інших сіл колишньої Золотої долини подільського Придністров’я годі й шукати на картах — історія зупинилася!

Загалом було переселено 7486 дворів з 63 сіл чотирьох областей — Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької та Вінницької. Та найбільше (50,5%), або ж 3780 дворів припали на багатостраждальну землю Кам’янеччини, зокрема й стародавню Бакоту, в якій, як уже згадувалося, життя не переривалося багато тисячоліть.

Вода затопила 16 тис. га землі, з яких чверть орних, найродючіших, 100 га лісу. Та хто і яким чином може оцінити моральні втрати українців, яких жорстоко вирвали з корінням із рідної землі? До слова, лише одна сільська громада — Бакотська написала колективного листа до ЦК КПРС зі слізним проханням виділити місце недалеко від затопленої дідизни, аби переселитися туди всім селом разом. Відповіді так і не дочекалися...

Загнані у безвихідь люди мусили самостійно вирішували свою долю і шукати місце проживання. Не раз і не два, каже Тарас Горбняк, його колишніх односельців, без вини винних у своїх поневіряннях, жалували немилозвучними словами «вигнанець», «потопленець», «біженець». Вони ж, з діда-прадіда селяни, з чиєїсь недоброї ласки ввійшли в ті 0,2% громадян України, що навіть не мають права на земельний пай…

Ось так і перебулися по чужих гніздах ці безкінечні тридцять років: тілом — переважно у різних селах, розкиданих довкола Дністровського каньйону, а серцями — у рідній затопленій Бакоті. Цьогоріч все той же невтомний Тарас Горбняк зібрав до купи односельців (половина вже полетіла за лелеками у вічний ирій) і їхні онуки і правнуки пустили на хвилі вінки з квітів там, де під водою залишився їхній омріяний, але вже недосяжний рай.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

З-поміж «прикрих помилок», як називають окремі апологети колишнього «єдиного і неділимого» насильну колективізацію, голодомори, боротьбу з «ворогами народу» тощо, не останнє місце посідають такі страшні речі як створення саме на українській землі штучних морів, бездумне затоплення сотень тисяч гектарів орних земель та пасовищ, знищення наших великих річок Дніпра та Дністра, які ще не так давно вирізнялися потужною течією, а нині поволі перетворюються на величезні болота. Та й вандалізм з насильницьким переселенням людей навряд чи можна виправдати мізерною економічною доцільністю. Скорше, це глибоко сплановане єзуїтське нищення як історії, так і майбутнього.