Цей унікальний мистецький форум, який започаткувала народна артистка України Лариса Кадирова, і цього року, попри фінансові труднощі, зібрав яскравих драматичних актрис, що працюють у жанрі монотеатру.  
 У програмі фестивалю були не лише вистави, а й науково-мистецька  конференція «Магія культур: гортаючи сторінки світового мистецтва», презентація виданої в Польщі книжки театрального критика Алли Підлужної «Щаслива самотність актриси» (про творчий шлях Лариси Кадирової).

Останнім часом на українських телеканалах кількість передач про життя багатих та знаменитих росте не по днях, а по годинах. «Урядовий кур’єр» уже писав про реаліті-шоу «Багаті теж плачуть». Проте на момент виходу статті ми могли лише передбачати, як воно, коли в тебе є все. Минув деякий час і, подивившись кілька передач, розумієш, що загалом життя в них… скажімо так, — на любителя. Одним подобається мало не щодня витрачати купу грошей на не дуже потрібні речі, тусуватись у ресторанах та клубах, інші вважають це марно витраченим часом. Щодо сліз, то куди ж без них — проблеми є в усіх і від них не врятують навіть мільйони. 

Оскар Уайльд зазначив, що людина сама повинна бути витвором мистецтва або вдягатися у твір мистецтва. Його співвітчизниця Вів’єн Вествуд вважає: «Що більше у вас штучного, вигаданого, то більше у вас людського і чудового. Адже цивілізація — щось ненатуральне і роблене. Мистецтво — це створення того, що не існує, своїми руками. Намалювати картину чи вдягти високі підбори — не важливо. Мода з декоративно-прикладних мистецтв є найбільш жива площина. Можливо, тому, що вона найбільша потреба людей. Я називаю свою роботу маніпуляцією тканинами для надання виразу людському тілу».  

На початку жовтня осінні вечори в нашому обласному центрі стають світлішими ще й завдяки «Зіркам світового балету» — фестивалю, який у Національному академічному театрі опери та балету ім. А. Солов’яненка відбувається вже дев’ятнадцять років поспіль. Він став однією з мистецьких традицій шахтарського Донецька. Завдяки його організатору, відомому танцівнику, народному артистові України, художньому керівникові театру Вадимові Писарєву сюди приїжджають рік у рік  найкращі майстри сцени з усіх кінців світу.     

Саме на свято Покрови Пресвятої Богородиці вручали їм нагороди на урочистій церемонії закриття у столичному Будинку кіно.
Як іноді з’являється в людини годинник? Білявий безпритульний із серіалу «Ліквідація» його вкрав, а Коля Спірідонов, який зіграв цього хлопчину, отримав як приз у новій номінації: за «Найкращу дитячу роль за десять років» існування Міжнародного фестивалю православного  кіно «Покров». Причому вельми нетрадиційно: власний годинник зняв із руки і вручив йому ведучий церемонії Федір Бондарчук.  

Наприкінці XIX сторіччя південь Російської імперії отримав фантастичний розвиток. Уявіть, тільки з 1884 до кінця 1890 року на Катеринославщині (у цю губернію входили території сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей і частково Кіровоградської, Херсонської і Донецької) побудували 17 потужних заводів, які існують і досі. Щороку в краї будували по 2-3 нових заводи! І це завдяки Олександру Полю, який не тільки відкрив поклади залізної руди в Кривому Розі, а й домігся відкриття залізниці і спорудження залізничного мосту через Дніпро у Катеринославі.

Але спочатку Олександр Поль, якого потім називали степовим і новоросійським Колумбом, не знайшов розуміння на батьківщині, тож для розробки відкритих ним покладів залізної руди  шукали інвестицій за кордоном. Так створилося французьке Товариство криворізьких залізних руд, акції якого розійшлися буквально за добу! Одну з них подарував Дніпропетровському історичному музею меценат Дмитро Піркл, і вона стала окрасою виставки, присвяченої Олександру Полю. 

На півстоліття ім’я Степана Юрійовича Коляджина, письменника, поета, журналіста, драматурга і талановитого редактора найвідоміших творів Михайла Шолохова, Бориса Пастернака і навіть репресованого поета Павла Васильєва загубилося в Москві. У рідному селі Яворові, що заховалося в перелісках між Гошовом і Долиною, що на Івано-Франківщині, казали по-різному. І навіть так: що будемо побиватися за якогось москаля…
Здібного хлопця разом із братом вивезли з Галичини, охопленої полум’ям Першої світової, кубанські козаки, які займали наступальні позиції в районі прикарпатського села і подружилися з яворівськими селянами.

Налякані торішньою ситуацією з нестачею вакцин для щеплення дітей, черкаські мами сьогодні з побоюванням переступають пороги медичних закладів. Річ у тім, що й цього року вакцини, якими регіони централізовано забезпечує державне підприємство «Укрвакцина», надходять нерегулярно. Сутужно з ними було навесні та влітку. У вересні, за словами директора департаменту охорони здоров’я Черкаського міськвиконкому Олега Стадника, ситуація трохи поліпшилася. Обласний центр, приміром, одержав нову партію. На початок осені надійшло понад 27 тисяч доз. Нині про запас є 9 тисяч доз. Отже, відповідно до календаря профілактичних щеплень, який затверджений відповідним наказом МОЗ, проводиться імунізація дитячого населення проти туберкульозу, гепатиту В, кашлюку, дифтерії, правця, гемофільної інфекції, поліомієліту, кору, епідемічного паротиту та краснухи. 

Відомо, що ніяким калачем не заманиш працювати випускників вишів у села. Харківська область не виняток. В останні роки тут, як і в усій Україні, відчувалася гостра нестача лікарів. Майже в половині зі 190 сільських амбулаторій не було штатних працівників. Тобто в 29 їх немає зовсім, а в інших цю проблему розв’язують сумісництвом.

Але так було, аж поки на Харківщині не знайшли отого калача, який здатний привести на село навіть не одного молодого фахівця. Ним стала перша новозбудована амбулаторія з житлом для лікаря, яку  звели в селі Ватутіне Нововодолазького району. 

Ще з 90-х років минулого століття в Україні триває дискусія про громадянську освіту в школі. Не говоритимемо багато про важливість  цієї проблеми, про те, що школа, окрім вміння рахувати й писати, має прищеплювати нашим дітям світоглядні цінності, вчити вміння критично мислити й аналізувати реалії життя. Питання в іншому: наскільки формальне впровадження громадянської освіти наповнене реальним змістом? Іншими словами, якого громадянина готує нині  українська школа?