Яким зазвичай уявляємо будівельника? Це чоловік у спецодязі й грубому взутті із заклопотаним обличчям і мозолястими руками. Такий ночами після роботи книжок не читає, опір матеріалів не вивчає і Григорія Сковороду напам’ять не цитує. Так я думав, поки не познайомився з муляром Олексієм Пацулою.

Щоб камінь  до каменя  прилягав

Корінний полтавець Олексій навчався у трьох школах, зокрема в ліцеї №1 із поглибленим вивченням мов. Окрім української, французької, англійської й німецької, приділяв увагу точним наукам, які, як каже, давалися йому «в руку». Ліцей закінчив без трійок, а з математики, історії, фізики мав тверді п’ятірки. З його знаннями можна було без проблем реалізувати мрію дитинства — вивчитися на авіабудівника, вступивши до Харківського авіабудівного інституту. Але на підготовчих курсах зрозумів, що не готовий сидіти над кресленнями днями і ночами, вести розрахунки. Його діяльна натура вимагала руху, активності. Тим більше, що виріс на літературі, яка спонукала до дії, приміром «Книжка майбутніх командирів». Тож замість ХАІ пройшов повний курс підготовки в обласному військово-спортивному клубі «Воїн» і став студентом санітарно-технічного факультету Полтавського техуніверситету.

Уже на другому курсі Олексій почав підробляти. Статки його батьків скромні, коштів йому не вистачало навіть на кишенькові витрати, а ще ж хотілося і батькам допомагати. Тому влаштувався куди взяли: підсобником на будівництво. Із рік замішував бетонний розчин, виконував іншу некваліфіковану і фізично важку роботу. А там і цеглу навчився класти. Вивчив кілька видів її кладки: декоративну, облицювальну. Навіть кладку бутового каміння. А це, так би мовити, вищий пілотаж у будівництві. Щоб цим займатися, треба мати вроджений художній хист. Бут, до речі, — це невеликі шматки граніту, що не мають правильної геометричної форми. І коли муляр кладе бут, його завдання полягає в тому, щоб зробити стіну ніби вписаною у ландшафт — щоб камінь до каменя прилягав, між ними не було великих відстаней. Тобто повинен зробити так, щоб людина, дивлячись на кладку, отримувала моральне й естетичне задоволення. І Олексій майже щоденно у другій половині дня і на вихідних мурував, а до обіду гриз граніт науки на парах. Але студіював не все підряд, а зосереджувався на дисциплінах, що могли мати практичне застосування. Зокрема змусив себе полюбити опір матеріалів, і тепер розуміє, чому, наприклад, не ламається стіна або чому плити перекриття не падають нам на голови. Ці знання допомагають йому в роботі.

За сім років, відколи працює на будівництві, навчився багато. Вже може повністю звести коробку житлового будинку — від фундаменту до даху. А скільки за цей час об’єктів спорудив! Від невеликих сарайчиків і до особняків на двісті квадратів і більших. Із 2011 року виконує функції виконроба у бригаді, яку сам і створив. Його тут поважають. Це важливо, тому що класти цеглу чи камінь можна навчитися за рік, два. А ось організувати людей так, щоб вони дотримувалися виробничої дисципліни, технології, щоб на них можна було покластися, не кожен здатний. Не даремно його дідусь Володимир по материній лінії виховував на прикладах воїнів. Не можна сказати, що він уже багато досяг, але має учнів. Чотирьох навчив мулярувати. Передав їм знання, як і йому колись дали путівку в життя.

Фото автора

Гарний будинокна доброму слові тримається

Після закінчення вишу Олексій Пацула проходив будівничі університети на об’єктах у фірмі Героя України Семена Антонця і на генеральських дачах під Києвом. Але найбільше йому запам’яталося, як працював у Криму. Це було торік. Йому зателефонував підрядник і запропонував терміново відреставрувати частину дворика біля Лівадійського палацу, де у 1945 році проходила знаменита Ялтинська конференція.

Це було не тільки цікаво — то був виклик. Адже якщо він зі своїми хлопцями зможе впоратися із цим замовленням, то вони справді чогось варті. І їм це вдалося. За п’ять днів вимостили дворик мозаїчною плиткою з діориту, вік якої — понад 100 років. На такому матеріалі витиснено звід законів Хамурапі. Про це він дізнався з Інтернету. Прочитав і про те, що плитку, з якою працював, виготовило художньо-керамічне підприємство «Гельдвейн — Ваулін». До речі, петербуржець кераміст Петро Ваулін створив унікальне виробництво із застосуванням каменю й глини і робив декоративні елементи для різних культових споруд у Російській імперії, зокрема й для Лівадійського палацу, який будували для царя Миколи II як кримську резиденцію.

Один місцевий житель розповів Олексієві, що у відреставрованому ним дворику свого часу побували всі українські й російські президенти та прем’єр-міністри. Тут вони вирішували державні справи. Шкода, звичайно, що все це поки що дісталося окупантам.

Тим часом у Пацули розкрився ще один талант — архітектурний. Він став проектувати будинки. Нині не всі громадяни замовляють проекти у міських архітекторів, бо це не кожному по кишені. Тому до нього і звертаються. Але поки що він проектує невеликі будівлі площею до сімдесяти квадратних метрів. Замахнутися на масштабніший проект означає витратити на креслення 2—3 місяці, а його завдання — будувати. Та так, щоб житловий будинок чи інший об’єкт не тільки милував око, а й довго служив.

Хоч це залежить не тільки від будівельників. Якщо замовник грубий, ставиться до них як до робочої сили, можна не сумніватися, що така будівля через кілька місяців почне розвалюватися. Попри те, що зроблена із дотриманням технології та з добротних матеріалів. Це вже перевірено. А буває, що людині, перепрошую, побудували туалет із цегли, яку вона назбирала десь при дорозі, ще й цемент економили, а він стоїть, наче вилитий. Це тому, що господар поводився з будівельниками чемно і дякував за роботу. Очевидно, тут діє якийсь не зрозумілий нам закон вселенської гармонії. Правду кажуть, що гарні будинки на доброму слові тримаються.

Чоботарбез чобіт

Олексій — класичний чоботар без чобіт: людям будує, а сам із дружиною і маленькою донькою винаймає квартиру. Бо зведення будинку — недешева справа. Разом із купівлею земельної ділянки обійдеться у більш ніж півмільйона гривень. Таку суму простий роботяга, нехай і визнаний майстер, швидко не назбирає. А позичати в банків ризиковано. Олексій бере кредити на суму до 5 тисяч гривень, і то тільки на купівлю інструменту. Пояснив: «Тут є такий секрет: що більше в мене інструментарію, то більше можу виконувати робіт. І так більше затребуваний на ринку праці. Зараз у Полтаві будують мало, а будівельників багато, велика конкуренція. Але наш колектив конкурентоспроможний, ми навіть узимку не сидимо без роботи».

За його словами, вони працюють тільки за рекомендаціями. Саме тому, що розуміється на архітектурі й будівництві, йому не подобається обличчя сучасної Полтави. Оті її нашвидкуруч і без смаку зроблені гаражі із сараями, магазини. Не подобається якість виконаних робіт. Він вважає, що будувати треба з любов’ю, на віки.

З усіх матеріалів, що їх застосовують у будівництві, Олексій перевагу надає глині. Не тому, що з неї Бог виліпив Адама, а тому, що вона жива. Глиняні стіни дихають. У глиняному будинку комфортно. І люди, що дбають про здоров’я, уже потихеньку повертаються до будівельних технологій, які використовували в Україні тисячоліттями. Нині хати із саману побачите не тільки в селах, а й у Полтаві. Але для себе будинок, проект якого вже майже готовий, Олексій будуватиме із звичайної цегли, що буде облицюванням зовні, а всередині — обов’язково газобетон з утеплювачем.

— Я розглядав варіант із глиною, — розповідає, — але зрозумів, що це добре для людини, проте таке житло потребує постійного догляду. А зі штучними матеріалами мороки менше.

Для Пацули час — це гроші. Особливо багато він трудиться зараз, коли його дружина в декретній відпустці і він фактично єдиний годувальник у родині. Розповідав: «Працюю дуже багато. Щодня із 7-ї й до 20-ї з невеликою перервою на обід. А бувало, що працювали із 6-ї ранку й до півночі». Але стільки трудиться і вчиться він не тільки заради матеріальних благ. У нього такий талан, по-іншому не може. На це його націлювали заможні люди, які шлях у бізнес розпочинали простими слюсарями, монтажниками або продавцями на ринку, і герої його книжок. Зокрема мандрівний філософ Григорій Сковорода, особистістю якого захоплюється, а багато його висловлювань і афоризмів вивчив напам’ять. Так ось, саме від Григорія Савича Олексій почерпнув, що справжній авторитет ∂рунтується на чесній самовідданій праці. І що гроші прийдуть самі, якщо полюбиш роботу.

— Людина — мурашка у цьому світі, й головне для неї не матеріальне, а духовне, — повторює він думку видатного земляка. Проте визнає, що без належної суми коштів омріяного будинку не спорудиш.

Олексій мріє не тільки про власне житло, а й про власну будівельну фірму. Отже, єдино правильний вихід — працювати. А потрібну для цього енергію і підтримку він отримує від спілкування з батьками, яких бачить нечасто, а надто від коханої дружини і маленької доні. Вона ще тільки вчиться розмовляти, але вже твердо вимовляє слово «тато».

— Коли приходжу додому, доня простягає до мене рученята, хоче зі мною гратися. Коли бачу, що сумує за мною, то розумію, що, мабуть, я в цьому житті уже щось зробив — не тільки для когось, а й для себе також, — усміхається Олексій. І перепросивши, знову береться за кельму — у відрі біля наполовину збудованої стіни з буту загусає розчин.