Днями члени громадського комітету з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка запросили на зустріч журналістів, аби озвучити плани до цієї події. Але, як зазначив голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан, життя скоригувало наміри і ми просимо у вас захисту. Не для себе. Для Кобзаря. За словами відомого діяча, знищується українська святиня — Національний музей Тараса Шевченка у столиці. Це робиться без будь-яких тендерів, громадських слухань, публічних обговорень та дозволів.

То що ж постане з котловану? Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

Уже виламано частину стіни зі сторони двору, зруйновано одні зі сходів, з частини приміщення знято покрівлю, центральний вхід планується взагалі замурувати. У дворі музею знищено всі дерева, кущі та інші насадження, що були привезені з батьківщини Шевченка, зокрема й шовковицю, привезену з місця заслання поета. Натомість вирито котлован глибиною шість метрів для розміщення паркінгу для автомобілів. За інформацією, яку надали будівельники, там планують розмістити два бари та ресторан.

У музеї мають виламувати вікна зі сторони двору, а також перекриття для розміщення двох ліфтів. Усе це робиться в будинку, який є пам’яткою архітектури та має свій охоронний номер. На табличці, яка розміщена на стіні, зазначено «Охороняється державою. Пошкодження карається законом».

Чи потрібні музею ліфти, бари, паркінг? Встановлення двох ліфтів — це сигнал того, що там у майбутньому планується добудова поверхів.

Оригінальні твори Тараса Шевченка, що містяться в музеї, скоро можуть бути також знищені, бо батареї опалення зрізали і, відповідно, температурний баланс не дотримується. Не відомо, що з експозиційним обладнанням, яке є унікальним. Назву Національного музею Тараса Шевченка планують змінити на Шевченківський дім. Це не тільки зміна вивіски, а й статусу.

Якщо хтось хоче робити Шевченківський дім, то нехай його роблять в іншому місці, а не шляхом ламання та знищення Національного музею Тараса Шевченка, наголосив Павло Мовчан. Він повідомив, що кошти на реконструкцію музею Міністерство культури передало місту. І тепер його керівництво відповідальне за їх використання.

У цій ситуації, зазначали члени Громадського комітету з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка, який трансформується у комітет із його захисту, йдеться не лише про будівлю і експозицію. Шевченко має консолідувати націю. А реконструкція музею в Каневі, де, за словами членів комітету, нічого Шевченкового не залишили, розгортання робіт у Києві цьому аж ніяк не сприяють, бо з музеїв «вивітрюється дух Кобзаря».

АВТОРИТЕТНО

Анатолій ГАЙДАМАКА, 
народний художник України,
лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка:

— Реконструкція музею в Каневі не витримує жодної критики. Звідти забрали Шевченка. Натомість зали заповнили картинами. Я сам художник, облаштовував не один музей, аж жодної своєї картини туди не дав, бо не хочу себе до історії притирати. У всіх місцях, де побував Шевченко, я фотографував. Нині туди вже ніхто не дістанеться. Навіть ліжко з казарми, де страждав Кобзар, привіз. Ці експонати нікому не потрібні. В музеї немає творів Шевченка. На чому ж ми виховуватимемо молодь, що показуватимемо гостям? Мабуть, червонітимемо, погоджуючись, що бездарність агресивна. Після Канева вона дісталася Києва. Подумати тільки: зрізали шовковицю, яку 40 років тому привезли з місця заслання поета!

ПРЯМА МОВА

«Загрози для збереження колекції музею немає»

Дмитро СТУС,
директор Національного музею Тараса Шевченка:

— Коли мене призначили директором музею, перше запитання було таким: «Чому його не закрила санепідемстанція»? Адже умови роботи і збереження документів не відповідали сучасним вимогам — у будівлі не було вентиляції. Згодом з’ясувалося, що музей підпорядковано місту.Будівля перебувала в аварійному стані через тривале надмірне зволоження незахищених гідроізоляцією стін, що стало причиною поширення в підвальних та цокольних приміщеннях колоній пліснявих грибів. Нині в музеї проводять роботи з гідроізоляції фундаментів, триває реконструкція системи опалення, вентиляції, охоронної, пожежної сигналізацій, також здійснюється капітальний ремонт покрівлі та водовідводів. Головні проблеми музейного приміщення, пам’ятки архітектури XIX століття — надмірна вологість та брак вентиляції – створили неприйнятні для роботи працівників умови й поставили під загрозу збереження музейних експонатів. Ці проблеми виникли внаслідок неякісного виконання робіт з облаштування гідроізоляції стін під час останніх ремонтів у 1989 та 2004 роках.

Нинішні ремонтні роботи передбачені Указом Президента від 11.04.2012 року «Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка», а також постановою Кабінету Міністрів від 13.04.2011 року «Деякі питання виконання підготовчих та будівельних робіт» та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 24.07.2013 року. Замовником робіт визнано Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «Житлоінвестбуд-УКБ».

Проект реконструкції розробила архітектор Лариса Скорик. Він пройшов відповідні державні експертизи і був презентований на сайті музею 20 серпня 2013 року. По завершенні ремонтно-реставраційних робіт в оновленому музеї з’являться сучасні фондо?сховища з обладнанням, яке дасть змогу зберігати експонати в належному стані. Також наголошуємо: флігель, що розташований у дворі, не включено до реєстру пам’яток архітектури, він є службовим приміщенням музею. До 1989 року внутрішній двір не належав музеєві.

Тому просимо не довіряти сумнівній інформації щодо будівництва у дворі барів та ресторану, яких у проекті не передбачено. Спорудження двоярусного перекриття двору дасть змогу не лише збільшити експозиційні площі музею, а передусім системно розв’язати невідкладні інженерні проблеми. Інженерно-технічне забезпечення фондів та виставкових залів музею розробляли згідно з чинними нормами проектування.

Тамариск і шовковицю, яку 30 років тому привезли з Новопетровського укріплення, довелося викорчувати, бо саме на цьому місці розташовані комунікаційні труби, і якщо не полагодити їх, то музеєві доведеться це робити через рік-два, але вже після плачевних наслідків. Паросток тамариска передали в Київзеленбуд — після завершення ремонту він ростиме на території музею.

Загрози для збереження колекції музею немає, бо всі предмети залишаються під охороною, а в фондосховищах, розташованих на першому поверсі будівлі, ремонтних робіт не проводитимуть. У фондосховищі, де зберігаються оригінали графіки Тараса Шевченка, підтримується в межах норми температурно-вологісний режим, передбачений інструкцією «З обліку і збереження культурних цінностей».Ліфт буде вмонтовано, бо маємо забезпечити доступ людей з обмеженими можливостями. Щодо центрального входу є два варіанти. Лариса Скорик пропонує на його місці облаштувати нішу, в якій установити пам’ятник Кобзареві, який ніби виходить на вулицю. Якому віддати перевагу — буде вирішено найближчим часом. Після реконструкції ми зможемо виставити в експозиціях більше оригінальних документів, приймати більше відвідувачів, краще вести просвітницьку роботу серед молоді.

ДО РЕЧІ

Автопортрет — це погляд поета в майбутнє

Щось із нічого не виникає. Так уже повелося, що відзначення дат часто проводять формально. Ті, кому належить за посадою, планують заходи. За день-два їх проводять, а потім усе забувається. Шевченкову дату в захід не втиснути. Це наше життя, наша історія і надія. А тому нам не заходи для заходів потрібні, а реальні справи для піднесення рівня культури і моральності до рівня Великого Кобзаря. В народі це розуміють і намагаються втілювати в життя.

«УК» від 06.07.2013 року в матеріалі «Всі дні мого перебування в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів…» розповідав про незавидну долю будинку в Лемешівці Яготинського району Київської області, в якому Кобзар був щасливим.

Тарас Шевченко приїжджав у Лемешівку тричі, і кожного разу був зачарований тамтешньою природою, доброзичливими людьми і їхньою працьовитістю. Всього кілька Шевченкових творів залишили згадку про Лемешівку: малюнок «Селянське подвір’я», вірш «Садок вишневий коло хати», початок поеми «Кавказ», вірші «В неволі важко, хоча й волі...», «Чи ми ще зійдемося знову». Тут він написав «Автопортрет зі свічкою», картину «Чумаки серед могил» та ще низку творів, про які згадують старожили села, але які не дійшли до наших днів і до нас...

У музейній кімнаті зібрані старовинні речі, що створюють атмосферу тих часів. Фортепіано, якого торкалася поетова рука, з будинку Закревського, настінний годинник, старовинні монети. Але найдорожче — сам будинок, в якому колись гостював Кобзар.

Що ж тепер? Зруйнований будинок. Самодіяльний музей, створений пенсіонером Петром Гаркушею, в якому є унікальні експонати. Вже не один рік сільська рада просить взяти сільський музей під опіку області. Марно. Автор цих рядків особисто розповідав одному з заступників міністра про біди музею. Реакції жодної.

Гроші, аби «вижити дух Шевченка з музею у Каневі» і будувати ресторан на території музею в Києві, знайшлися, а ось на зведення покрівлі на будинку, де Шевченко був щасливим, немає. То що ж це за відзначення ювілею? Чому ми забули, що Кобзар дивиться на нас, сьогоднішніх, із свічкою, намагаючись зрозуміти, що ми усвідомили із його «Заповіту»? І бачить, що Петро Гаркуша і мільйони простих трудівників його пам’ятають і шанують. А ось для окремих представників влади він, Кобзар, — формальність, про яку треба лише звітувати. Є й такі, що ім’я Тараса Шевченка використовують лише для того, аби себе прославити. О люди, о часи і звичаї! Чи ж далеко зайдемо з такою мораллю?!