Вікторія Цанько — диригент симфонічного оркестру вже 12 років. Це і робота, і задоволення, бо отримала те, до чого наполегливо йшла. Заслужена артистка України, вона не завищує своїх здобутків на мистецькій ниві, а лише аналізує зроблене і заглядає вперед.

Чи важка шапка диригента

— Коли ви вирішили, що станете диригентом?

— Перші спроби диригування в мене були ще під час навчання в Ужгородському музучилищі. Потім навчалась у Львівській державній музичній академії ім. М.В. Лисенка, до якої вступила на фортепіанний факультет. Провчившись три роки, зрозуміла, що мене приваблює диригування. Ректор, до якого звернулася, підтримав: дозволив навчатися ще на одному факультеті — оперно-симфонічному. Тож маючи диплом академії і викладаючи в Ужгородському музучилищі, ще два роки вчилася. Щотижня їздила нічними потягами з Ужгорода до Львова, щоб відвідувати заняття. У понеділок, вівторок і середу викладала в Ужгороді, у четвер і п’ятницю працювала в академії. Потім ще була аспірантура: її закінчувала, вже працюючи диригентом.

— Скільки вам тоді виповнилося?

— 25-річною стояла перед чотирма десятками професійних музикантів і мала їм щось казати. Але завжди поводилася так: не вказувала, а ввічливо доносила свої побажання, переконувала аргументами. Музиканти відчувають, чи підготовлений диригент фахово. Людина моєї професії не махає паличкою, як дехто вважає, а разом з оркестром доносить музику до слухачів. Рухи сигналізують про елементи, тонкощі музичного твору — аж до найдрібніших. Кожен в оркестрі грає свою партію, а диригент об’єднує всіх, щоб музика звучала як єдине ціле. І саме за це відповідаю.

— Кажуть, що диригентом треба народитися.

— Диригент повинен мати якості лідера, властиві далеко не всім. Перед тобою стоїть завдання захопити музикантів і повести їх за собою, дійти до цілісного звучання твору. Звичайно, якщо прийоми диригування й необхідну термінологію ще можна засвоїти, то з усім іншим… Якщо ти не лідер, не маєш стрижня, то й диригентом тобі не стати.

Просвітницькі концерти

— Ви щомісяця граєте нові концерти. Як формуєте програми?

— Усе залежить від мети: є концерти для більш підготовленої публіки, а є просвітницькі. Ми їх чітко розрізняємо, від цього залежить навіть форма подачі.

— Пам’ятаю одне з новорічних свят і концерт із творів Штрауса з багатьма цікавими елементами. Відеоряд, звучання нетрадиційних інструментів, запрошення до танцю пар із залу…

— Такої кількості вальсів протягом двох годин у Закарпатській обласній філармонії, як тоді, не звучало, мабуть, за час існування її старовинної будівлі. Йоганн Штраус-молодший був і залишається королем вальсів, і від ХІХ століття до сьогодні його не перевершив ніхто. Щоб створити у глядачів настрій — безтурботний, веселий, ми одночасно з виконанням творів демонстрували на великому екрані уривки з мультиків і фільмів, зображення палаців і архітектурних ансамблів Австрії — батьківщини композитора. Концерт пройшов на одному диханні — зал був у захопленні.

— Такі прийоми для кращого контакту з публікою застосовують на концертах часто.

— Так, адже це додає емоцій. Концерт «Голлівуд», у якому звучала музика з популярних американських кінострічок, ми відіграли вісім разів. Незвичайні всі наші новорічно-різдвяні концерти, а також до дня Валентина.

— Іноді для створення звуку ви застосовуєте такі інструменти, які аж ніяк не можна назвати музичними.

— Наприклад ковадло. На одному з концертів із цього предмета ковальського ремесла ударник оркестру Олександр Дюре звуки видобував так уміло, що викликав шквал оплесків. А Іван Варгол, виконуючи польку Штрауса «Зозуля», знайшов мелодійність у звуках окарини (керамічної свистульки. — Авт.). На нашому концерті, що відбувся напередодні Різдва, вже я взяла на себе нетрадиційну роль: у супроводі оркестру виконала партію на друкарській машинці. Усе це подобається публіці, а те, що подобається, артисти мають підтримувати і розвивати.

Виїжджає багато, але росте зміна

— Професійних музикантів із Закарпаття нині можна бачити у складі багатьох оркестрів за кордоном. Чому залишають колектив?

— Мені дуже хотілося б, щоб усі вони залишалися в нас. Але… Наш колектив не настільки мобільний, щоб багато їздити по світу. Та й матеріальні можливості не настільки великі. Оркестранти зайняті одночасно на кількох роботах, щоб могли достойно жити, утримувати сім’ї. На жаль, саме низький рівень зарплат — основна причина виїзду за кордон. З іншого боку, приємно, що багато наших людей успішно працюють у найпрестижніших оркестрах. А на заміну вибулим приходять молоді, які теж поступово стають майстрами. Головне, щоб кадрові зміни не відображалися згубно на виконавському рівні.

— Як добираєте твори для виконання?

— За 12 років складно назвати, кого з класиків не грали. Часто беремо в репертуар твори композиторів, пов’язаних із Закарпаттям: Дезидерія Задора, Іштвана Мартона, Євгена Станковича, представників молодої генерації Віктора Теличка та Михайла Вігули. Тісні дружні контакти у нас із Мирославом Скориком зі Львова. Його всесвітньо відома «Карпатська рапсодія» звучала в нашій філармонії у присутності самого маестро на його 75-річчя і на нещодавньому 80-річному ювілеї.

— Ви влаштовуєте й тематичні концерти.

— Один із найбільш пам’ятних відбувся в 2014-му. У сороковини із дня загибелі Героїв Небесної Сотні оркестр ушановував їх концертом-реквіємом. Тоді ми обрали для виконання добре відому симфонію №3 «Героїчну» Людвіга ван Бетховена. Тоді прозвучала увертюра до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», написаної за сюжетом знаменитої однойменної повісті Миколи Гоголя. Герої цієї музичної драми, як і наші сучасники, віддали життя за свободу Батьківщини.

— Нещодавно до Угорщини ви їздили з тематичним концертом «Україна в часі».

— Цей мистецький проект, поданий Закарпатською обласною філармонією, виграв у конкурсі, оголошеному Українським культурним фондом. Він презентує вітчизняне професійне музичне мистецтво за кордоном. В Угорщині ми дали два концерти: у місті Варполото грали твори українських композиторів, а в Будапешті виступили у церкві Святого Михайла з концертом-реквіємом по жертвах Голодомору 1932—1933 років. Були дуже задоволені, що змогли представити сусідам-угорцям, а також нашій численній діаспорі широку палітру творів, народжених в Україні.

Батьки бачили мене піаністкою

— Удома вас із самого дитинства оточувало мистецтво, адже батько Василь Свалявчик — знаний живописець, народний художник України. Мама Слава Антонівна все життя працює у муз­училищі. Який це мало вплив?

— Мене з дитинства спрямовували, що маю бути музикантом. Хотіли, щоб стала піаністкою, але життя внесло корективи.

Брат Петро — професійний художник. Викладає в Закарпатській академії мистецтв. На інтернаціональному конкурсі пленерного живопису великого формату, що проходив у 2016 році у Франції під егідою ЮНЕСКО, Петро увійшов у четвірку найкращих портретистів Європи.

— Нині ви викладаєте  в тому музучилищі, яке свого часу закінчили. Викладацька робота не перешкоджає виконавській?

— Я б сказала, навпаки — допомагає. Веду курс «Оркестровий клас» і керую студентським симфонічним оркестром. Разом із цими ще зовсім юними музикантами виступаємо на багатьох сценічних майданчиках. Позаторік після перемоги на конкурсі імені Євгена Станковича їздили з гала-концертом до Будапешта. Виїжджали у Львів і кілька закарпатських міст.

— Це своєрідне випробування для молодих?

— Так даємо їм відчути, що справа, якою вони займаються, потрібна, важлива і має добру перспективу. Головне для них — сцена. Із четвертого конкурсу найкращих студентів зараховуємо в оркестр філармонії. Це дає змогу поповнювати його склад.

Серед знаменитостей — закарпатці

— У філармонії в Ужгороді з оркестром виступають й інші диригенти.

— З оркестром виступав головний диригент Празької філармонії, почесний диригент Кошицької філармонії Леош Сваровський — дуже відома у музичному світі постать. Величезний успіх у закарпатської публіки має латиноамериканський диригент Рамірес Аріста. Днями він побував утретє за останні чотири роки. Серед виконавців, котрі виходили на нашу сцену, — Аяко Йонетані з Японії, колишня ужгородка, яка тепер живе в Монако, Настя Дзісяк, а ще й такі вихідці із Закарпаття, як Етелла Чуприк, Богдан Дашак, Йожеф Ермінь, і багато інших. Ці контакти додають імпульсів для розвитку колективу.

— Якщо не секрет, чому саме Йожеф Ермінь так часто виступає з оркестром?

— По-перше, він колишній ужгородець, а по-друге, був моїм викладачем під час навчання, доцент Львівської музичної академії, відомий у Європі піаніст. Він відгукується на кожну мою пропозицію щодо спільних виступів. Ми з ним відіграли сім фортепіанних концертів: Рахманінова, Шостаковича, Лятошинського, Баха, Бетховена, Шумана, Шнітке.

— Чи можна сказати, що Ужгород завдяки вашому колективу стає містом симфонічної музики?

— Наша область одна з найменших в Україні, але те, що в обласному центрі регулярно звучить симфонічна музика, робить його цікавим. Як на мене, так і має бути. Наявність симфонічного оркестру вказує на стійкі традиції в музичному мистецтві. Ще одне підтвердження цього — те, що рік у рік на концерти ходить дедалі більше людей. Вдячні керівництву області й міста, що підтримує численні музичні фестивалі, незмінний учасник яких — оркестр.

Музика існує, щоб давати радість людям, і з огляду на це наш обов’язок — чесно виконувати свою місію.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
Фото надав автор

ДОСЬЄ «УК»

Вікторія ЦАНЬКО (СВАЛЯВЧИК).  Народилася 21 квітня 1980 року в Ужгороді. 1999-го закінчила фортепіанний відділ Ужгородського державного музичного училища ім. Д. Задора. У 2004-му та 2006 роках — фортепіанний та оперно-симфонічний факультети Львівської державної музичної академії ім. М.В. Лисенка. 2009-го успішно завершила навчання в аспірантурі.

Із часу створення симфонічного оркестру Закарпатської обласної філармонії Вікторія Цанько працює на посаді диригента. 2016 року її удостоєно звання «Заслужений артист України». Заміжня, разом із чоловіком виховує сина і доньку.