ПРОБЛЕМА

Чому від високого урожаю голова болить ще більше, ніж від його недобору

Вродило! Ще й як подбала матінка-природа (а саме їй слід дякувати за хороший урожай в умовах дефіциту добрив та засобів захисту рослин), аби були ми з хлібом, картоплею, овочами й фруктами. Чиновники задоволено потирають руки, мовляв, реформи працюють. 

Тим часом селяни запитують: «На кого?» Зокрема, приватні господарі, яких свого часу обіцяли возвести у ранг головних державних годувальників. Для цього гори золоті обіцяли. А дали лише можливість самотужки боротися за місце під сонцем. Селяни звикли до труднощів, тож якось пристосувалися до нових умов. Аби вижити, вирощують урожай не лише для себе, а й на продаж. Хтось спеціально, у когось лишки є.

Колись практично в кожному селі були заготівельні пункти споживчої кооперації. Приймали там від кілограма до кількох тонн вирощеної продукції. Зручно було всім. Пішли у небуття ті пункти, а з ними й надія селян збути на місці вирощене.

— На базар не повеземо, — бідкаються літні люди (а саме вони здебільшого залишилися в селах), — дорого, та й не підпустять нас до торгових рядів. От і пропадатиме вирощене.

— А поросята навіщо?

— Перекупники, які роками наживалися на нашій біді, відбили бажання тримати тварин. Скільки можна працювати на спекулянтів (бачте, ще не забулося те слово)!Тим часом у приміських фермерських господарствах, які утримують корів, Лиски і Берізки так хрумають капусту, що аж у Києві чути. (а що робити тим, у кого тварин немає?)

— Зайва на ринку, — зітхають фермери, — ніхто в державі не регулює кількість площ під тими чи іншими культурами. От і насіяли собі на біду…

Але ж у столиці кожен район мав овочесховища, де заготовляли капусту на зиму. В тому числі й квасили. Було та загуло.

Тим часом посадовці зробили відкриття: всі наші біди від браку овочесховищ. То навіщо було руйнувати наявні? Мабуть, для того, щоб героїчними темпами зводити оптові ринки. Запевняють, що вони дають змогу зняти всі проблеми. Селянин знову ж запитує: «Кому?» І має для цього підстави не лише виробник, а й споживач продукції. Адже схема роботи оптового ринку дуже проста: посередник якнайдешевше купує у фермера, а потім втридорога продає на базарі. Чому це йому вдається? Держава економічними й моральними засобами обмежує права виробника і споживача, зате створила всі умови для задоволення непомірних апетитів посередників. Тому їм усе одно: є урожай чи немає.

Якщо він високий, наживуться на безвиході фермерів, яким нікуди його дівати. Якщо низький, вміло скористаються дефіцитом. От і виходить, що одні працюють, а інші плоди пожинають. Утрачають від цього не лише виробники продукції і її споживачі. Збитки несе держава в цілому, оскільки не змогла поставити справу так, аби все вирощене було їй на благо.

Окрема тема в цій розмові — експорт. Аналітики стверджують, що Україна цього року могла б продавати за кордон картоплю. Тільки от біда: собівартість її значно вища, ніж у сусідів. Значить, не судилось. Чому ж  наша картопля дорожча від імпортної? Наші горе-реформатори свого часу зруйнували її промислове виробництво, перекрили доступ селянину до наукових досягнень і внесення у грунт добрив. Звідси й результат.

І не лише з картоплею. Не один рік ми чули про місію України бути житницею Європи. Селекціонери створили сорти пшениці, які можуть забезпечувати високі врожаї. Цього року (знову ж — завдяки погоді) маємо хліб. Частину можемо реалізувати. Справа загальмувалась. Політики стверджують, що дорогу перебігли сусіди, які захопили наші ринки. Але мовчать про інше: ринок приймає кращий і дешевший товар. Собівартість нашого врожаю вища, ніж у конкурентів. Тож не на  сусіда треба кивати…Тим часом потенційні експортери залишаються: чи не зменшувати площі посіву…

А поле вродило. Все у нас є. Бракує одного: вміння розпорядитись усім так, аби вирощене служило не лише посередникам. Без державного регулювання, а воно є у всіх країнах, наш нецивілізований ринок проблему не розв’яже.