Цього талановитого співака залюбки приймають різні аудиторії, нагороджуючи щирими оплесками. Зокрема — на буремному сході країни. Сьогодні народний артист Фемій Мустафаєв — гість «УК».

Народний артист України Фемій МУСТАФАЄВ

— Фемію Мансуровичу, як вам у столиці, адже до цього довелося стільки поневірятися світами? Чи часто згадуєте Крим?

— Справді, життя покидало мене по багатьох країнах і місцях, але своя земля — найрідніша. Народився в Узбекистані, куди депортували нашу сім’ю. Жили бідно, але дружно. Коли батьки почули, що начебто можна повертатись до Криму — забрали шістьох дітей і поїхали. Але, як і багатьох інших, нас не пустили. Так осіли в селі Новоолексіївка на Херсонщині. Крим — поряд, на нього можна було дивитись. І чекати. Ми стали однією з перших кримськотатарських сімей, які там оселились.

Ще з дитинства відчував, яка красива, мелодійна східна музика, пісня. Це як українська: дуже схожі моменти в нашій народній творчості. Остаточно у цьому впевнився, коли навчався в консерваторії, а мої одногрупники із Західної України завжди запрошували на посиденьки, які закінчувались народними піснями. Звідти і любов до української пісні. Для мене кримськотатарська культура — стала величина, яка має дуже глибоке коріння. Я в кожному своєму концерті співаю кілька пісень кримськотатарською. Щоб люди чули і знали нашу пісню, нашу музику, наше слово. Хоч колись мені казали: хто такі кримські татари? Яка в них культура?! У них навіть мовного словника немає! А я завжди переконував, що настане час і він з’явиться. Так і є. Нещодавно презентовано кримськотатарський букварик — ми рухаємось вперед, розвиваємось. Навіть якщо це комусь не подобається. Багато років українцям нав’язували думку, що татари неосвічені, дурні, вони воювали проти нас. І тільки нині починають розуміти, що татари люблять і захищають українську землю разом з українцями, бо вони люблять Україну так само. І що кримські татари так само мають давню історію, культуру.

До війни я постійно приїжджав з концертами в Крим, виступав перед своїми співвітчизниками. Мене там надзвичайно тепло і щиро сприймають. Я люблю Крим, люблю свій народ. Для мене виступи, концерти перед земляками — надзвичайно відповідально і приємно. Я немов отримую від них схвалення того, що роблю, що співаю, і розумію, над чим треба працювати далі. Кілька років тому за підтримки Мустафи Джемілєва випустив кримськотатарський альбом «Ватаним» (Вітчизна). Записав кримськотатарські пісні в супроводі Національного оркестру народних інструментів України — такого раніше ніхто не робив. Я підніс наші пісні до професійного, навіть академічного рівня. Адже в нас є не тільки фольклорна музика чи пісня — ми маємо глибоку культуру, якою, на жаль, не було кому займатися. Наш народ не має великих меценатів чи фінансування, щоб упевнено і швидко розвиватись, — занадто довго нас применшували і притишували. У Криму я не був з 2013 року. Звичайно, сумую. Крим сниться, згадується, співається. Мої брати живуть там, мої прадіди лежать у кримській землі. Я хочу до Криму.

— А з ким товаришуєте і чому саме?

— Маю багато друзів, знайомих у творчому кримському середовищі. Ми телефонуємо одне одному, списуємося, спілкуємося. Усі знаємо, що настане час повернення Криму до складу України. Тож працюємо разом, пишемо нові пісні. Багато творчих людей, професіоналів переїхали в Україну, багато залишилось там. Звичайно, є і такі, хто швиденько взявся прислужувати окупаційній владі. У кожного народу свої іуди…

Я надзвичайно важко пробивався у столиці, бо національність кримський татарин була тавром — не міг обіймати якісь посади, бути солістом опери чи філармонії. Нині до мене постійно звертаються кримчани, кримські татари з різними проханнями. Усім допомагаю, бо знаю, як важко бути самому.

У столиці є професіонали в культурі, музиці, кіно, телебаченні. З Криму переїхав кримськотатарський телевізійний канал АТР, який очолює Ленур Іслямов. Це справжній фахівець, патріот України. Ми співпрацюємо з ним у багатьох мистецьких проектах, спілкуємося, я поважаю його принципову позицію. Прекрасний актор, режисер, людина з чіткими моральними принципами Ахтем Сейтаблаєв відомий уже не тільки в Україні, а й за її межами. Або заслужений діяч мистецтв України, музикант, композитор Джеміль Каріков. Потроху і молодь стає на ноги. Джеміль Комурджі — професійний акордеоніст, має нагороди. Прекрасна танцівниця Ельнара Халілова робить свої перші кроки з навчання дітей, і дуже успішно.

— Як поставилися б до запрошення виступити з концертом у Криму?

— Звісно, не поїду. Знаю, моїм співвітчизникам там дуже важко. Вони телефонують, пишуть у Фейсбуці. Я їм завжди кажу: скоро настане час справедливості. Я ще приїду в Крим і співатиму кримськотатарських і українських пісень. Я все роблю для того, щоб це пришвидшити. Але співати на окупованій землі не буду, і руки не подам жодній людині, яка підтримала анексію Криму, чи українським артистам, які виступають там.

— Наскільки дружні сьогодні кримські татари у протистоянні тискові, що почасти чинять на них?

— Усі бачать, що відбувається в Криму, які гоніння на кримських татар: обшуки, залякування. Їх без суду і слідства кидають у тюрми, залякують, убивають, вони зникають серед білого дня. Нині кримські татари, як і українці, ще більше згуртувалися, об’єдналися проти путінського режиму. Нам важко, але ми вистоїмо. Це не вперше нас намагаються знищити. А ті, хто зламалися, продалися путінському «міру» — розуміють, що втратили повагу свого народу на багато наступних поколінь.

— Коли востаннє відвідували захисників на сході України?

— Краще запитати інакше: між якими поїздками я перебуваю? Їжджу постійно, раз-двічі на місяць. Більше не можу, адже маю ще роботу. Та й ті люди, які їздять зі мною, теж працюють і не мають багато вільного часу. Нині зима, їздити складно. Навіть у великих наметах у хлопців тепліше біля буржуйок, ніж у клубах. Перед Новим роком мав концертний тур, були в Донецькій і Луганській областях: Трьохізбенка, Авдіївка, Старобільськ, Пурдівка, виступали в артилеристів, розвідників, у госпіталі в Сєверодонецьку. За 5 днів дали 9 концертів.

Запросили до Сєверодонецька бути головою журі конкурсу сучасної української пісні. Ось і скористався поїздкою. Намагаємось оптимізувати витрати, бо це все власні кошти та підтримка друзів. Уже цього року їздили до 72-ї бригади в Авдіївці, де святкували 75-ту річницю заснування бригади. На початку лютого їдемо в 95-ту. Плануємо 7 концертів, а там, як складеться.

У нас перевірена фронтова команда — невелика, але дуже надійна, бо в ній люди, яким не потрібен піар. Це патріоти, мої колеги, митці, яких дуже поважаю. Ми побували разом у дуже складних умовах і ситуаціях, тому я знаю, що ці люди завжди мене підтримають, як і я їх. Це заслужений діяч мистецтв України Анжела Ярмолюк — прекрасний композитор, автор багатьох патріотичних пісень, які нині звучать на фронті. Хлопці люблять її пісні, дуже часто підспівують на концертах. Ігор Ільницький — заслужений артист України, композитор, музикант, співак. Мій друг і колега. Завжди їздить зі своєю гітарою. Траплялося, коли сепаратистська влада на місцях спеціально вимикала світло, як це було на день Збройних сил України. Уявіть: у залі 600 воїнів, підключена апаратура. І о 13.00, коли мав розпочинатися концерт, повністю вимикають світло. Темрява суцільна, бо вікна завішено, забито зсередини… Думаєте, хтось пішов із залу?! Ми разом із хлопцями півтори години співали. І акапельно, і під гітару Ігоря. Для мене це були нові емоції, коли не бачиш глядача, але відчуваєш їхню підтримку, чуєш, як вони співають, яку енергію передають. Тобто єдність на глибинному рівні. Потім, коли вийшли на вулицю, то сміялись, знайомились, хлопці наввипередки розпитували, чи чув саме їхній голос. Я завжди дякую волонтерам і тим, хто сприяє поїздкам. Це колектив НВК «Домінанта», які допомагають не лише смаколиками, ліками, а й маскувальними сітками; волонтери-дівчата з «Дніпровської ініціативи» завжди передають хлопцям одяг, дезактиватори для води тощо; численні друзі, які просять не розголошувати їхніх імен, бо роблять це за покликом серця, Мала академія наук України, педагогічний колектив університету ім. Бориса Грінченка. Боюся когось не назвати особисто, бо звертаються часто через Фейсбук. Пишуть, що хочуть допомогти саме через мене, бо довіряють.

— Вашу концертно-сценічну творчість номіновано на здобуття Шевченківської премії. Чи можете виокремити у своєму мистецькому доробку якусь складову, яка вам найближча?

— Так, цієї честі удостоєний цикл мистецьких проектів за останні 5 років моєї діяльності. На жаль, жоден із них не профінансовано державою, хоч, як на мене, не артист повинен просити підтримки в Міністерства культури, а воно повинне запропонувати її, надто коли йдеться про творчість Шевченка чи Франка. Це дуже складна робота — в архівах, над музичним вокальним матеріалом, з оркестром, це репетиції, работа у студії, підготовка концертної програми, запис музичного диску. І все — у вільний від основної роботи час.

«Тарас Шевченко. Солоспіви» — 45 пісень на слова Кобзаря в супроводі національного оркестру й відповідна концертна програма; «Ватаним» — кримськотатарський мистецький проект із національним оркестром і такою самою програмою; «Волошкова Україна» — вокальний проект сучасних українських пісень і концертна програма; «Об’єднаймось, українці!» — мистецький цикл патріотичних пісень і концертна програма; «Ніхто, крім нас!» — пісні сучасних авторів, написані під час війни і які виконую для воїнів; «Вже пора!» — присвячений творчості Івана Франка і на його слова, який зробив торік до 160-річчя від дня народження Каменяра. Ці проекти не лежать на поличках. Я виступаю, популяризую українську вокально-пісенну культуру. Недавно два диски було рекомендовано Міністерством освіти до вивчення в загальноосвітніх школах.

Завжди кажу: це моя внутрішня потреба як співака, професіонала, який вчився цього понад 40 років (і досі вчусь) — робити все фахово, якісно, аби зберегти високі культурні надбання для майбутніх поколінь.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК

Фемій МУСТАФАЄВ. Народився 1952 року. Закінчив Київську консерваторію ім. П. Чайковського. Оперний співак, виконавець багатьох пісень українською, кримськотатарською та іншими мовами. Нині — завідувач кафедри Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва України. Володар міжнародних та національних нагород, відзнак і титулів.