У  селі Голятин Міжгірського району на Закарпатті 33 роки тому 9 лютого у сім’ї Івана та Ганни Зубаничів народився син Василь. Далі, як у книжці. Дитинство, друзі, школа, вибір професії. Кажуть, що доля людини визначається задовго до її народження. І змінити її навряд чи під силу комусь земному.

Про кар’єру військового батьки Василя й слухати не хотіли. Усе сподівалися, що то дитячі забавки. Доки не почули синове: «Подав документи до Одеської академії Сухопутних військ. Екзамени успішно склав». «Такий наполегливий», — говорили про курсанта-земляка односельці.

Про війну після війни

— До закінчення бойових дій інтерв’ю не даю! — твердив журналістам підполковник Василь Зубанич після брифінгу в Києві.

Ситуація хоч плач. Бачу мету, ніби й перепон немає, але й досягти її не вдається. Видно, бог журналістики змилувався наді мною.

— У вас є три хвилини на кілька запитань, які не стосуються війни, — безапеляційно випалив офіцер.

Стало зрозуміло, чому цей підполковник, зазнавши  осколкового та вогнепального поранення, не покинув поля бою  поблизу Дебальцевого, відмовився від госпіталізації. Характер — кремінь. Яке лікування, якщо ворог лютує! А хто підтримає бійців підрозділу? Раптом що трапиться, як житиме з цим далі? 

Це не пафос. Бійці, що перебували в підпорядкуванні командира 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, відгукуються про командира як про «своєрідну і жорстку людину». Однак саме ця риса характеру врятувала не одне життя підлеглих.

«Але він уміє і знає, як поводитися із солдатами. Зубанич має залізну руку: в нас усе було організовано — їжа, боєприпаси, пальне», — пригадують бійці будні на передовій.

— День народження волів би зустріти з усією об’єднаною мирною Україною, до складу якої обов’язково увійшла б моя дружина, батьки, родичі, — відповів на одне з кількох запитань підполковник. — Саме так мріяв зустріти свій 33-й день народження. Це бажання актуальне до наступного року. Чи цікавився своїм гороскопом, запитуєте? Цікаво. Народився під знаком водолія, а що це означає, досі не знаю. При нагоді з’ясую.

Певний час лише повітряним шляхом вдавалося долати оточення ворога, щоб доставити провізію та боєприпаси (Луганськ, аеропорт). Фото з сайту voennizdat.com

Солдат —  головна цінність в армії

Зараз підполковникові Зубаничу не до лірики. Його основне завдання — якнайшвидше завершити укомплектування створеної наприкінці минулого року 10-ї окремої гірсько-штурмової  бригади в оперативному командуванні «Захід». Як зазначено в інформаційному повідомленні Міноборони, підрозділи бригади сформовано й укомплектовано за короткий проміжок часу. Рішенням Генерального штабу підполковника Василя Зубанича призначено її командиром.

Поява нової бригади пов’язана з підвищенням бойових можливостей Збройних сил. Нинішній етап роботи надзвичайно відповідальний. Від того, якими кадрами і в якому обсязі буде укомплектовано бригаду, залежить подальший результат у бойових умовах. Нині за військовослужбовця, який має досвід виконання завдань АТО, борються командири частин. Тому перш ніж вербувати людей, слід створити належні умови для проходження служби. Тож командир бригади наполегливо працює над укомплектуванням бойовими машинами, зброєю, боєприпасами.

— Кінцевий результат завдання залежить не від кількості техніки, матеріальних засобів, не від класу зброї, а від людини, яка виконує це завдання, — скупо поділився думками підполковник Зубанич. — Один з наших бійців-танкістів Конопльов під час найскладніших боїв самовіддано відбивав наступ супротивника до останнього. Він вистрелив по ворогові раз, перезарядив гармату, але не встиг вистрелити знову.

За два періоди перебування в зоні АТО не зміг офіцер не помітити змін, які сталися з місцевим населенням. Перший період припав на активну наступальну фазу. Тоді українські військові наштовхнулися на агресію, спротив місцевого населення. А під час другої — ведення оборонних дій — військовослужбовці помітили зміни в поведінці тутешніх громадян. Очевидно, проживши певний період в умовах боїв, вони переосмислили мету свого протистояння.

«Можливо, збагнули, що не за те вони все-таки боролися, — продовжив офіцер. — Трохи, не набагато змінилися погляди людей у тих населених пунктах, де нам доводилося бувати. Частина таки визначилася з бажанням жити в незалежній Україні, а частина бачить своє майбутнє під егідою Донбасу».

Це вже сьогодення. А позаду справжнє бойове хрещення на сході країни. Ті сторінки, про які офіцер згадувати не хоче. Занадто порубцювали вони тоді свідомість.

З ДОВІДКИ ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ

У  зоні бойових дій підполковник  Зубанич В. І. перебуває з травня 2014 року. За цей час пройшов через бої за Новоанівку, Нижньотепле, Станицю Луганську, Макарове, Щастя, луганський аеропорт, Дебальцеве, а також інші населені пункти Луганської та Донецької областей.

Він виконував завдання на мобільних пересувних блокпостах, організовував супровід колон та вантажів для військ і сил антитерористичної операції.

У складі штурмової групи тактичної групи «Північ» підполковник Зубанич В.І. здійснював прорив до луганського аеропорту для подальшого прикриття та забезпечення відходу підрозділів з оточення. Під час бою зазнав осколкового та вогнепального поранення, але незважаючи на це, відмовився від госпіталізації та продовжував управління діями підрозділу.

З листопада 2014 року виконує завдання на Дебальцевському напрямку. Керуючи опорними пунктами та блокпостами в населених пунктах Чорнухине, Нікішине, Рідкодуб, Кам’янка, його батальйон постійно перебуває під обстрілами з реактивних систем залпового вогню «Ураган», БМ-21 «Град», артилерійськими, мінометними обстрілами, наступами терористів за підтримки броньованих машин і танків.

Указом Президента України від  23.03.2015 року № 163/2015 «Про присвоєння В. Зубаничу  звання Герой України» за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, присвоєно звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка».