180-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ПОТЕБНІ
ПОСТАТЬ. Прикро, однак для більшості українців уродженець Полтавщини Олександр Потебня залишається маловідомим філологом, особа якого, на відміну від легендарного «козака луганського» Володимира Даля чи творця першого фундаментального словника української мови Бориса Грінченка, цікава виключно вузьким фахівцям. Та ще 1892 року видатний славіст Антон Будилович, оцінюючи заслуги «чистого теоретика» Потебні, писав, що вони мають «у мовознавстві таку саму важливість, як вчення Дарвіна про змінність видів у науках біологічних».
Ідеться аж ніяк не про красиве перебільшення, бо наш земляк став корифеєм і основоположником відразу кількох наукових напрямів у російському і загалом слов’янському (зокрема й українському) мовознавстві — від лінгвістики до діалектології та історичного синтаксису. Проте не лише ім’я Олександра Потебні, м’яко кажучи, не дуже шановане серед науковців-росіян, а навіть, як неодноразово наголошував сам видатний науковець, «у Росії настрій несприятливий для мовознавства, а теоретичне вивчення мови значною мірою спорадичне і випадкове». Як наслідок, цю царину освоювали, як сказали б нині, дослідники-суміжники, серед яких Потебня особливо вирізняв заслуги фізика, хіміка і металурга Ломоносова, медика Даля і ботаніка Максимовича. Двох останніх, до речі, цілком можна вважати українцями, а видатний російський вчений-енциклопедист і вчився за написаними нашими земляками підручниками, і навіть був студентом академії в Києві.
Нічого дивного в цьому немає, адже, як неспростовно довів Потебня, навіть «общелитературный русский язык есть лишь одно из русских наречий. Он не тождествен ни с одним из великорусских народных говоров». Іншими словами, йдеться про те, що росіяни користуються штучно створеною мовою, тимчасом як їхні корінні місцеві діалекти настільки різняться між собою, що «вполне понятны друг другу только говоры смежные».
Олександр Потебня ніколи не був українським націоналістом, однак його суто наукові висновки, підкріплені величезним фактичним матеріалом, переконливо доводять, що чесність у російському мовознавстві для великодержавних шовіністів смерті подібна. Зокрема наш земляк стверджував, що «малоросійська пісня, не втрачаючи художності, може дослівно перейти у говори білоруські», чого не скажеш про сумісність між українською і російською мовами. Вже сучасні дослідження, виконані лінгвістами з Київського університету ім. Т. Шевченка, підтвердили правоту Потебні: індекс спільності української лексики з білоруською — 84%, з польською — 70%, а з російською — лише 62%.
Не менш промовисті дані Потебні про ареал «малоросійських говорів», які поширювалися як на нинішню територію України, так і на Курщину, Воронежчину, Орловщину, Кубань, населення яких із суціль українськими і переписаними на російський лад прізвищами (наочний приклад Ковальов, який мав би бути Кузнецовим) нині вважає себе етнічними росіянами.
Науковець на основі скрупульозного аналізу писемних пам’яток Київської Русі, Острозької Біблії, Іпатіївського списку та давніх рукописів дійшов висновку: українська мова почала формуватися раніше за ХІ століття, а тому в Московії з її угро-фінськими говорами сумнівні права на мовну і культурну спадщину русичів. Не дивно, що етнографічні дослідження нашого земляка довели, що навіть у литовських і латвійських народних піснях і обрядах більше спільних з «малоросіянами» образів і символів, ніж із росіянами.
До речі, Олександр Потебня свого часу з гіркотою констатував сумний і тривожний факт витіснення народних пісень високої мистецької цінності творами «лакейської і острожної музи» (чи не правда, майже цілковита тотожність із нинішнім засиллям блатного і тюремного шансону?), пророче вважаючи це «лише тимчасовою хворобою нашого розвитку».
Через те, що ретельне вивчення філології у її власному розвитку та зв’язку із сусідніми мовами, як і вчення Дарвіна про види, дає змогу простежувати шлях виникнення і становлення народів та їхніх держав, наукова спадщина Олександра Потебні виявилася крамольною для імперської Росії та не доведеної до стану колонії України. Втім, наукові істини ще нікому і ніколи не вдавалося скасувати, а тому вітчизняним мовознавцям час уже не лише «витьохкувати» про нашу солов’їну мову, а й нарешті серйозно взятися за дослідження, розпочаті видатним сином України.
125-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АРКАДІЯ КАЗКИ
Свою долю написав сам
ПОВЕРНЕННЯ. На відміну від поезій уславленого Павла Тичини, твори його друга молодості й колеги на письменницькій ниві Аркадія Казки лише нині повертаються до читачів. Тим часом визнаний класик української літератури вже навіть на схилі літ неодноразово заявляв: «Не знаю, чи був би я таким Тичиною, якби не дружба з Казкою». Не менш промовистий факт: коли в 1928—1929 роках майбутній автор сумнозвісного вірша «Партія веде» мандрував у Туреччину, під час перебування в Одесі мешкав не в готелі, а у свого давнього друга.
Отож біографії Казки і Тичини цікаві й повчальні навіть з точки зору того, як виховані за однакових умов представники української інтелігенції визначали свою долю. Парадоксом країни більшовиків стало те, що вплив на літературний процес конкретних видатних особистостей, як засвідчує приклад знищених у розквіті творчих сил Казки, Чумака, Косинки й багатьох інших талантів, аж ніяк не визначається кількістю написаних ними творів.
Обидва земляки навчалися разом у Чернігові, співали в церковному хорі, відвідували знамениті літературні суботи в будинку Михайла Коцюбинського. З 1911 року Аркадій Казка став активним діячем місцевої «Просвіти» й українських національних гуртків. Однак утримання за рахунок власного заробітку трьох молодших сестер і племінниці змусило його покинути навчання в Київському комерційному інституті і обмежити час для поетичної творчості.
Під час революції та зумовлених нею війн уже одружений поет спробував виїхати у Крим, однак зумів дістатися лише до Катеринослава (нинішнього Дніпропетровська). Тут заробляв на хліб учительською працею в сільських школах, а згодом перебрався під Київ, де читав лекції з українознавства у Межигірському художньо-керамічному технікумі й викладав у школі, живучи впроголодь. Та найстрашніше — що, на відміну від охмелілих від більшовицької пропаганди графоманів, Казка з жахом констатував цілеспрямоване нищення владою всього українського і навіть загальнолюдського. Зокрема в листі Тичині він писав: «Є тільки поети, творчість яких переїхало вантажівкою ідеології, і тому всі твори їх викручені, викривлені. Ти спасся — добре напружившись».
Зірковий період життя Аркадія Казки припав на період політики українізації, коли багатьом здавалося, що Україна нарешті стане українською. Восени 1925 року поета запросили вчителювати в Одесі, де він уперше за багато років отримував, як писав у листах друзям, «людську — а не ганебну! — оплату за працю».
З’явилися час і можливості для творчості, однак 10 вересня 1929 року Аркадія Казку заарештували у справі міфічної «Спілки визволення України». На відміну від маститих професорів і академіків, які з шокуючою слухняністю звинувачували себе й одне одного в «тероризмі», кволий здоров’ям учитель і поет після півтора місяця допитів власноруч написав заяву: «Свое участие в контрреволюционной организации признаю тогда, когда будет представлен передо мною человек, который предоставит ФАКТЫ моей работы в этой организации».
Цілком ймовірно, що саме затятість і непоступливість підслідного врятувала життя Тичині, який міг опинитися серед підсудних у справі «СВУ» на сцені Харківського театру, де проходило показове судилище. Сам же Аркадій Казка, за офіційною версією, в яку важко повірити, вчинив самогубство у тюремній камері.
45-РІЧЧЯ ПРИСВОЄННЯ ОЛЕКСІЄВІ СТАХАНОВУ ЗВАННЯ ГЕРОЯ
Від трудового досягнення — до стахановщини
ПАРАЛЕЛІ. Для багатьох стахановський рух — це свідчення патріотизму радянських людей. Однак Стаханов, добувши за зміну 102 тонни вугілля, насамперед довів перевагу раціональної організації праці, за якої озброєний відбійним молотком шахтар лише рубав чорне золото, а два кріпильники і бригада відкатників вагонеток виконували всі допоміжні роботи. Простодушне визнання цього Стахановим було однією з причин, чому він став Героєм Соцпраці аж з нагоди… сторіччя з дня народження Леніна.
Натомість стахановський рух звели до елементарної рекордоманії. Зокрема сталевар Макар Мазай досяг скорочення тривалості однієї плавки в 1,5 раза, однак мартенівська піч спрацьовувалась при цьому удвічі швидше! Машиніст Петро Кривоніс за рахунок перевищення дозволеного нормативними документами тиску пари в котлі паровоза водив швидкісні й надвагові потяги, фактично добиваючи прокладені ще до революції залізничні шляхи.
На жаль, гримаси стахановщини не залишилися в минулому. Згадаймо, як уже за часів незалежної України аграрна наука доводила переваги ручної праці над машинною у вирощуванні цукрових буряків, бо, мовляв, використання закордонної техніки занадто дороге. Навіть те, що сучасний український шахтар нарубує менш ніж 300 тонн вугілля за рік, а частка зарплати в собівартості виробленої в Україні продукції зазвичай учетверо менша, ніж у Західній Європі, переконливо засвідчує: ми недалеко відійшли від фактично рабовласницької організації праці часів «товариша Сталіна».
95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ БОНДАРЧУКА
Оскароносний українець
ГОРДІСТЬ. Уродженець селища Білозерка на Херсонщині увійшов в історію світового кінематографа як режисер однієї з кращих екранізацій роману «Війна і мир», що відзначена 1968 року премією «Оскар». Втім, вітчизняним глядачам значно ближчий і дорожчий фільм Бондарчука «Доля людини» — не підвладний часові шедевр не стільки про війну, скільки про Людину на ній.
Ця епохальна кінострічка стала першою ластівкою сповідально-щирого відображення ратного подвигу захисників Вітчизни, згодом продовженого «Баладою про солдата» й «У бій ідуть тільки старики» українців Чухрая і Бикова. Натомість у путінській Росії знову, як у сталінські часи, мода на воєнні агітки про суперменів «Вєлікой Отєчєствєнной» війни.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+