На малюнку — танк. А що в серці?

Психологи Головного управління ДСНС в Луганській області надзвичайно мобільні. Якщо ввечері у Сватовому вибухнули снаряди, то зранку там розгортають намети, готують чай, а психологи працюють з дітьми методами арт-терапії. Якщо вранці жителі Алчевська й Первомайська таємними стежками пройшли в Україну, а по обіді вже не змогли повернутися додому, бо після офіційного відкриття пункту пропуску в Золотому їх не пропустили озброєні люди із самопроголошеної «ЛНР», то притулок для них увечері організували рятувальники. І психологи чергували, допомагаючи кожному влаштуватися на імпровізований нічліг. У похідних сумках цих людей у формі олівці й фарби для дітей, а їхня головна зброя — добре слово й упевненість, що всі труднощі можна подолати разом.

Діти малюють те, що бачать

Начальник відділу психологічного забезпечення Головного управління ДСНС в Луганській області Юлія Симейко замислилася, коли я спитала, чого найбільше бояться люди в зоні АТО. Тож першою відповідає психолог цієї служби Олена Ніколайчук: «Бояться, що знову почнуться воєнні дії. Кажуть, що хочуть, щоб не було наступу ані з того, ані з цього боку, — ділиться спостереженнями Олена Олександрівна. — Бояться за своє майбутнє, бо воно у всіх тут невизначене. Тому потрібно переконати людину в тому, що варто жити сьогоденням і не лити сліз за минулим».

Це вистражданий рецепт. Олена Ніколайчук також вимушена переселенка. Майже два роки не була вдома, відколи 31 травня 2014 року виїхали з Луганська — просто у відпустку на два тижні з чоловіком і двома дітьми.

Адресу в Сєверодонецьку, де зараз штаб відділу психологічного забезпечення ГУ ДСНС в Луганській області, пам’ятають всі переселенці першої хвилі: саме тут був транзитний пункт прийому, де люди отримували перші довідки та допомогу. Нині соцвиплати оформляють за іншими адресами, а тут можна знайти притулок та попити чай з печивом. «Не знаю, чи можна назвати наших теперішніх постояльців переселенцями, — каже Юлія Симейко. — Приїжджають на день-два люди, які хочуть оформити соцвиплати. Ночують у нас. Спілкуватися з ними можемо тільки якщо вони самі цього захочуть».

Але психологи не сидять склавши рук. Пані Юлія згадує жінку з двома дітьми, яка жила тут довгенько.

«Молодша дитина народилася в Краснодоні. Жінці свідоцтво про її народження видала там влада самопроголошеної «ЛНР», а до органів соцзахисту мати звернулася тут, щоб отримати українські документи та виплати, — каже Юлія Костянтинівна. — Бачили б ви її малюків: одному було декілька місяців, старшому ще й трьох років не виповнилося, а вони проїхали вже стільки блокпостів! Ми жаліли дітей й допомагали чим могли. Старший син Сашко вже все прекрасно розумів. Даю йому олівці, фарби, папір, прошу: намалюй те, що хочеш. Він малює або автомат, або танк. Саме їх зафіксувала пам’ять малюка. Це тривожно, коли дитина вперто малює зброю. Невідомо, якими можуть бути наслідки».

Чи розуміла мати складність ситуації? Те, що дитиною треба займатися, ліпити разом смішних звіряток, читати добрі казки… Психологи спробували їй пояснити, що слід звернутися до фахівця за місцем проживання. Але жінка поспішала в Краснодон. Пробурмотіла, мовляв, малюки швидко забувають усе погане. Можливо, — якщо доля зміниться на краще. Але чи буде в Краснодоні таке життя, аби хлопчина виріс не агресивним?

Дорослі почуваються  «партизанами»

Психологам ДСНС доводиться працювати й на лінії розмежування, у пункті пропуску в Станиці Луганській. Вони чергують у наметі, подорожні мають змогу погрітися, перепочити від довгого очікування в черзі, випити чаю з печивом, поспілкуватися. «Є люди, агресія яких спрямована на всіх. І на контакт ідуть не всі. Іноді просто бояться погонів. Хоч у нас навіть на куртках написано, що ми — психологи. Тобто не військові й не політики. Та більшість дорослих бояться сказати щось зайве, — кажуть фахівці. — Вони починають говорити тільки тоді, коли їм потрібна допомога. Якось приїхали мама, бабуся й 8-місячне немовля. У дитини — свідоцтво про народження з АР Крим. Мама й тато малюка не одружені офіційно, але малюк записаний на прізвище батька. І жінка не має дозволу на провезення дитини за лінію розмежування. Складна була проблема. Та навіть найважчі ситуації можна врегулювати по-людськи».

А що обнадійливого можна сказати дорослому, в якого рідний дім зруйновано? Приміром, довелося Юлії Симейко з Оленою Ніколайчук торік надавати допомогу людям, коли 29 жовтня  вибухнув склад боє?припасів у Сватовому. Психологи ДСНС були в місті за лічені години після перших вибухів. «У людей післяшоковий стан. Погано всім — і дітям, і дорослим, — згадують жінки. — Страх. Багато хто не знав, що робити, чого чекати. Домівки зруйновано». Одразу сформували штаб з подолання надзвичайної ситуації, напнули намети рятувальників, організували харчування та обігрів. Психологи працювали з дітьми, застосовуючи арт-терапію. По допомогу приходили й пенсіонери, особливо самотні.

«Запитуємо: у вас є діти? Одна жінка відповіла, що має сина, але він далеко, на заробітках. А тоді й каже: «Я його навіть турбувати не хочу». Для таких людей головне — отримати інформацію про те, яких саме вживають заходів, яку допомогу надасть держава, благодійні організації. Тоді істерика минає».

«Звернулася до нас сім’я, бо хлопчик злякався, — згадує Олена Ніколайчук. — Я попрацювала з малим, потім питаю у його мами: що з бабусею? Вона постійно плаче, голосить… Виявилося, що частину будинку зруйновано, й старенька ніяк не може оговтатися. Людині треба дати впевненість у завтрашньому дні, переконати, що її підтримають. Допомогли скласти список номерів телефонів, куди слід звернутися за будматеріалами, за компенсацією тощо. Бабуся потихеньку взялася за роботу, почала клопотати за ремонт, сльози висохли. В екстреній ситуації важлива саме інформація».

Серед цих рятівних для людини адрес у Сватовому були й контакти благодійних організацій, волонтерів. Психологи дружать з усіма, хто готовий за покликом серця допомагати людям.

Психологи розповідають, що зараз чимало громадських і волонтерських організацій проводять тренінги — і для переселенців, і для всіх, хто потребує допомоги і просто цікавиться новинками психотехнік. Спеціалісти зі служби порятунку такі тренінги також відвідують і кажуть: «З кожного заняття щось черпаєш». А потім застосовують нові навички навіть у роботі з колегами зі служби ДСНС (щоправда, не про все можна розповідати).

Натомість нові методики психологічної науки, які конче потрібні в зоні АТО, співробітникам служби порятунку доводиться шукати самостійно. Пропозицій від українських колег-теоретиків немає. Але хіба не на часі подбати про це? Хоча б про те, як слід працювати з населенням нині окупованих територій.