ПАМ’ЯТЬ. Пишу ці рядки і не можу втамувати сльози… З Максимом Пресняковим я познайомилася влітку, коли разом з волонтерами дніпропетровського Жіночого батальйону привозили допомогу бійцям розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади і проводжали хлопців на передову («Молимося за тебе, повертайся живим!», «УК» від 13 серпня 2014 року). Короткого спілкування (у тій статті Максима названо Михайлом) було достатньо, щоб зрозуміти, що він справжній український офіцер, справжній чоловік, світла і порядна людина.

Напередодні Водохреща з Донбасу надійшла трагічна звістка про загибель розвідника. Це сталося у Пісках, коли в бою за донецький аеропорт 93-тя пішла у наступ. Командирська БРМ (бойова розвідувальна машина) Преснякова підірвалася на фугасі, й екіпаж почав виходити з машини, щоб в ній не згоріти. І тут розвідники потрапили під обстріл терористів. Командир, не вагаючись, закрив собою одного із солдатів, врятувавши 23-річному хлопцеві життя. Нині він перебуває в шпиталі у важкому стані. На жаль, пораненому лікарі були змушені ампутувати ногу і частину нирки. Попереду в нього нелегкий шлях лікування та реабілітації. Але він залишився живим! А вдома на бійця чекає вагітна дружина.

Максим Пресняков дуже любив дарувати квіти. Фото з сімейного архіву

На церемонії прощання з Максимом Пресняковим, яка відбулася у Будинку офіцерів у військовому містечку Черкаське під Дніпропетровськом, військовослужбовців було небагато, адже більшість бійців перебувають на передовій. Прийшли жителі містечка, приїхали волонтери, журналісти, було багато квітів і вінків від тих, хто шанував і любив Максима. Його побратими поклали біля тіла командира прапор з написом «Кращий серед рівних».

«Максим був різнобічний хлопець, як розвідникові йому ціни не було. Він міг швидко прийняти правильні рішення у будь-якій ситуації, — розповів заступник командира бригади з виховної роботи підполковник Руслан Костевич. — Коли підірвалася БРМ, він з неї вийшов першим, бо був у башті, а механік-водій замешкався. Максим собою прикрив підлеглого, який незабаром мав їхати додому. Зазвичай солдати офіцерів прикривають, а тут навпаки.

21 січня в с. Мошни Черкаського району сотні місцевих жителів прийшли провести в останню путь односельця Максима Преснякова – одного з «кіборгів», який захищав донецький аеропорт.

На передовій Максим був із липня.

Розвідувальні групи — це очі і вуха комбрига. Своє перше бойове хрещення Максим отримав, коли наші підрозділи виходили у Луганській області на кордони. Ми відправляли документи на нагородження, коли він ще був живий. І тепер ще раз представлятимемо до нагороди».

Максим Пресняков народився 22 травня 1986 року в селі Мошни Черкаської області у вчительській сім’ї. Школу закінчив із золотою медаллю, вступив до Одеської військової академії (тоді інститут сухопутних військ), де здобув спеціальність розвідника. Служив у Кривому Розі командиром розвідувального взводу 17-ї танкової бригади, потім понад п’ять років очолював розвідроту 93-ї.

«Разом із Максимом я з липня, а 30 грудня він відправив мене додому. Востаннє бачив командира за день до його загибелі, коли я приїздив на Донбас на один день приймати техніку, — розповідає 21-річний розвідник Олексій (ім’я змінено) і, побачивши, що я дивлюся на його обручку, якої в серпні ще не було, пояснює: — Це Максим наполіг, щоб я одружився. Власної сім’ї, на жаль, у нього не було, але він дуже хотів її мати. Він був справжнім командиром, найкращим з усіх у Збройних силах України! Дуже розумним був, прораховував усе на кілька кроків наперед. Коли організовували виїзд, відправляв екіпаж, якщо ж намічалося серйозне і небезпечне завдання, виїжджав сам. Зберігав особистий склад».

Тіло загиблого героя з Дніпропетровщини у супроводі його побратимів повезли на Черкащину, де поховають з належними військовими почестями. На батьківщині у Максима Преснякова залишилися батьки і брат.

ВОЛОНТЕРИ ЗГАДУЮТЬ МАКСИМА

«Залишиться другом назавжди»

Наталка КОВАЛЬ,
координатор Жіночого батальйону:

— 22 червня 2014 року відбувся перший в моєму житті візит в армійський підрозділ. Ми приїхали у 93-ту бригаду. Командира не було на місці. Сказали, незабаром під’їде. За кілька хвилин загуркотів мотор — командир їде! Моя підсвідомість намалювала товстого червононосого «генерала», який важко вибирається з автівки. Коли відчинилися двері військового УАЗа і звідти вискочив молодий підтягнутий блондин, я все ще дивилася на дорогу в очікуванні: а де ж командир?

Це був перший і не останній приємний сюрприз від знайомства з Максимом. Він вразив дорослою мудрістю. Він був батьком для своїх солдатів, хай навіть дехто з них старший за нього на десяток років. Він міг знайти підхід до кожного, жив життям своїх бійців. Казав нам: «Як може добре воювати солдат, якщо в нього вдома маленька дитина і кредит, якого нікому виплачувати?» І він робив усе, щоб розв’язати проблеми своїх хлопців. Він завжди знаходив час узяти слухавку і відповісти, завжди готував для нас якісь сюрпризи, коли ми приїжджали.

Поряд з ним я пройшла уроки довіри, поряд з ним навчилася крокувати назустріч своїм страхам. Після спілкування з ним моя подруга сказала: «Тепер я розумію, що ти мала на увазі, коли говорила, що в українській армії справжні чоловіки». Він був лідер, за яким ішли і в команду якого мріяли потрапити. Він був більш ніж просто ротний, який підписував наші акти прийому-передачі. Він був другом і залишиться ним назавжди. Спи спокійно, Максиме Пресняков! Тобі було лише 28.

«Мріяв зняти фільм про армію»

Наталія ХОЛОДОВА,
координатор Жіночого батальйону:

— Максим завжди зустрічав нас усмішкою. Він умів добре навчати мобілізованих, які не мали військової підготовки. Буквально за два тижні в нього люди змінювалися.

Одного разу до Максима прийшов мобілізований 40-річний чоловік завважки 160 кілограмів, який дуже хотів захищати країну, але військові начальники в нього не вірили. Максим сказав: «Я його навчу!» І дотримав слова.

Позивним Максима був «Артист». Чому? Можливо, тому, що він мріяв зняти фільм про армію. Він казав, що потрібен такий фільм: «Хай усі побачать, яка у нас насправді сильна армія!» А коли після загибелі перебирали його речі, виявилося, що командир писав вірші.