Ось наче попросив слова — і не зрозуміло, про що ж говорити. Невже варто розпочинати дискусії з розряду «чи можна красти ложечки в гостях і чи доцільно мочитися у під’їзді»? Чи можна просто посеред вулиці відгамселити гуртом несимпатичного чиновника або політика? Таке запитання просто безглузде, якщо припустити, що в Україні існує хоч якась влада. Якщо ні, тоді запитання має сенс і, по суті, єдину відповідь. Її англійський мислитель Томас Гоббс запропонував ще у XVII столітті: природний стан суспільства за браком загальної влади він назвав «війною всіх проти всіх».

У ХХІ столітті в Україні у коментарях під новиною про побиття Нестора Шуфрича в Одесі ця сентенція мудрого англійця відобразилася у фразі «З наступної зарплати купую пістолет... Покидьків, які б’ють їм не угодних, потрібно розстрілювати на місці!» З огляду на підпис писала жінка. Більшість коментарів абстраговані від постаті самого політика. Вислови на кшталт «Тримайся, Несторе Івановичу!» — поодинокі. Люди переважно пишуть про те, що їм стало страшно жити в цій країні. Або про те, що вже ні (читай вище про пістолет із зарплати). Зовсім мало проросійських зловтішань із приводу ще одного свідчення української Руїни, трішки більше захоплених відгуків на тему «мало дали» і «шкода, що лише йому». Багато — про ницість самого вчинку: «У чому ваш героїзм? У тому, що юрбою накинулися, як дикі звірі на одного?» Далі — порада демонструвати свою хвацькість в обороні Донецького аеропорту: «Але ж там вбити можуть, а тут один Шуфрич проти юрби негідників».

Мета, що виправдовує засоби, теж якось не вимальовується.

«Через таких відморозків України вже всі лякаються, як скаженого собаки. До Європи нас і близько не пустять», — зауважує ще один із дописувачів. Майже у тому самому ключі висловився й очільник українського МВС Арсен Аваков: «Ще кілька розбитих облич шуфричів, побитих пилипишиних — і Європа відвернеться від нашої переможної революції. Боюся, що й Америка теж. Панове радикали, не будьте маргінальними дебілами — не йдіть в тупе інстинктивне і спровоковане бажання судити правом натовпу».

І все наче до речі, ось тільки від головного правоохоронця країни, либонь, варто чекати чогось більш вагомого, ніж полум’яні відозви. Бо ситуація з радикал-маргіналами вже давно нагадує ту, що в байці дідуся Крилова — тій, де «Васька слушает, да ест». Поки що ж поодинокі спроби «власть употребить» закінчуються розшаркуваннями перед політхуліганами та обіцянками звільнити міліціянтів, котрі, сто чортів їм у печінку, наважилися руки розпускати. Як-от після пам’ятного концерту Ані Лорак.

Та не відчувається, що радикали схильні реагувати на відозви міністра. «Є верховенство права, а є верховенство справедливості», — розмірковує координатор одеського «Правого сектору» Сергій Стерненко. У тому сенсі, очевидно, монополія на справедливість беззастережно належить тільки йому і його соратникам. Де тут до вольтерівського: «Я не поділяю ваших переконань, але віддам життя за те, щоб ви могли їх висловити». Де нам до цивілізованої Франції, хай навіть і зразка позапозаминулого століття.

Ні, радикали щиро пишаються тим, як вчинили із Шуфричем, хоч і намагаються переграти ситуацію, яка для них трохи невиграшна. Подають усе так: вони «тільки хотіли вкинути Шуфрича у смітник», а вже бійку, не зрозумівши гумору, влаштували самі опоненти. У більш цинічному варіанті Шуфрич сам організував собі струс мозку як передвиборчий піар-хід. «Правий сектор», чи то шкодуючи, чи то виправдовуючись, каже, що встиг на це свято демократії вже на шапкобрання.

Чомусь думається, що їм повірять. І дуже не віриться, що карна справа за фактом хуліганства, що перебуває на контролі в самого міністра, закінчиться конкретними вироками. Влада воліє не псувати стосунків із радикалами.

Голова Одеської облдержадміністрації поспішив відхреститися від скандалу в тому сенсі, що Шуфрича не запрошував і про зустріч з ним не знав. Трішки багатослівнішою була його радниця Зоя Казанжі, яка заявила про «тривогу і небезпеку», що «висять в одеському повітрі».

«Коли когось кидають у сміттєвий бак, то треба розуміти, що завжди знайдеться той, хто захоче помститися за наругу над собою», — написала вона у «Фейсбуці». І сміттєвий бак вона згадала не просто так — правосекторці теж погрожували її туди запроторити за співпрацю з одіозним Сергієм Ківаловим... 10 років тому.

«Революція пожирає своїх дітей», — сказав діяч Великої Французької революції Дантон уже перед гільйотиною. Історія повторилася в нас 1937 року. Ніч довгих ножів була й у фашистській Німеччини. Щось недобре відчувають, мабуть, і тріумфатори нашої Революції гідності. Та ось чи допоможуть їм впоратися із цим лиховісним фатумом відозви до тих, хто вже оглух від ненависті та безкарності? Міністр Аваков пропонує призначати «законну міру покарання і міру відповідальності — цивілізовано і гідно статусу українця. Інакше — провокація печерного хаосу і війни всередині країни, на допомогу зовнішньому ворогу».

А далі все може бути як в картинці, що її подав Маркс (даруйте, хто не сприймає цього імені), змальовуючи крах імперії Великих Моголів в Індії: «Доки всі воювали проти всіх, наскочив британець і завоював усіх». А ви кажете — Путлер.